Стан економічної освіти та дослідницької практики в Україні

Автор: Том Купе, з книги "Покликання університету"

В якому стані перебувають економічна освіта та дослідження в Україні? Спроба дати наукову відповідь на це питання має базуватися на масштабних опитуваннях, статистичних даних та аналізі. Хоч я певною мірою й спираюся на статистичні дані, моя відповідь на поставлене питання ґрунтуватиметься головним чином на власних спостереженнях та досвіді роботи професором економіки в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Ось уже два з половиною роки я працюю тут викладачем поки єдиної в Україні магістерської програми з економіки західного зразка, що дало мені можливість спілкуватися зі студентами чи не всіх регіонів країни. До того ж, я проводив презентації для студентів та викладачів у кількох регіональних університетах України, Білорусі та Молдови, а також займався організацією декількох конференцій та семінарів, де мав змогу поспілкуватися з аспірантами та викладачами, а також ознайомитися з їхньою роботою. Коли переходиш від окремих спостережень до узагальнень, слід завжди бути обережним (я на цьому завжди наголошую у своїх першій лекції з курсу «Статистика й економетрика»), проте я схильний вважати, що «моє» дослідження конкретних випадків міститиме досить суттєву інформацію про стан економічної освіти та досліджень в Україні.

Коли поглянути на офіційні статистичні дані економічної освіти в Україні, складається враження, що з українською економікою усе гаразд: згідно з даними Міністерства освіти та науки, 28,4% всіх студентів здобувають спеціальності у сфері економіки, торгівлі та бізнесу. Втім, проблема полягає в тому, що ніхто зі студентів економічного та бізнесового профілів не вивчає економіку в західному розумінні цього слова. Тобто студенти обох напрямів вивчають бізнес і дуже мало економіки (ба й зовсім її не вивчають). Вони студіюють бухгалтерську справу, маркетинг та менеджмент більш ґрунтовно, ніж мікроекономіку, макроекономіку та економетрику. Звернімо увагу на те, що в Бельгії спостерігається аналогічна розбіжність — 90% студентів економічного напряму вивчають «економіку підприємства», яка включає також маркетинг та менеджмент. Дехто скаже, що бухгалтерська справа, маркетинг та менеджмент є важливими предметами, і я цього не заперечуватиму. Але я стверджую, що сучасна економіка (тобто, мікроекономіка, макроекономіка, економетрика тощо) є корисною дисципліною навіть для студентів бізнесового профілю. У той самій Бельгії, приміром, студенти, що вивчають «економіку підприємства», проходять базові курси з мікроекономіки, макроекономіки, економетрики і, хай як жахливо це звучить, математики. Економіка є корисним предметом через те, що вона використовує більш точні підходи, є більш формалізованою та суспільно-орієнтованою, аніж дисципліни бізнесового профілю, тобто сучасна економіка не зупиняється на рівні вивчення конкретних випадків та окремих фірм, а визначає загальні закономірності за статистичними даними та аналізує перебіг подій у господарстві в цілому.

Рівень економічної підготовки, яку отримують українські студенти, далекий від належного. Візьмемо, наприклад, економетрику. Основу економетрики становить статистичний аналіз даних, пов'язаних з економічними феноменами. Дехто зі студентів розповідав мені, що відвідував заняття з економетрики у своєму університеті, але при цьому ніколи не виконував практичних вправ! Але ж вивчати економетрику без практичних завдань — це все одно, що вчитися куховарити, не куштуючи страв. Інший співрозмовник, викладач, розповідав, що вони виконували практичні завдання, але використовували для цього Microsoft Excel, тобто (повернімося до нашої аналогії) готували на дровах замість того, щоб скористатися сучасною куховарнею. Звісно, є й винятки: нещодавно, на студентській конференції я бачив презентацію одного третьокурсника, котрий залучив економетрику до аналізу банкрутства банків. У нього було багато помилок, але вже той факт, що студент третього курсу намагався застосувати знання з економетрики, — це знак, що дарує надію.

Дехто скаже: не слід бути занадто песимістичним, оскільки згодом, міру того, як молоді викладачі із сучасними підходами прийдуть на зміну старим і консервативним колегам, якість економічної освіти поліпшиться. Коли я ознайомився із роботою аспірантів, у мене виникли серйозні сумніви щодо справедливості такого роду аргументів. Адже аспіранти наслідують поведінку своїх керівників-докторів: вони допомагають керівникам проводити лекції, використовуючи їхні матеріали та методи викладання. Вони вислуховують коментарі керівників до своїх дисертацій: якщо керівник каже, що не слід підраховувати стандартні похибки регресивного оцінювання, вони їх і не підраховуватимуть. Повернімося до кухонної аналогії: відмовлятися від підрахунку стандартної похибки — це все одно, що випекати хліба без солі.

Мій скептицизм щодо спонтанного поліпшення якості освіти «із часом» викликаний також низьким рівнем зарплатні професорів та стипендій аспірантів. Складається враження, що в Україні аспіранти пишуть свої дисертації у вільний час, маючи постійну роботу, не пов'язану з наукою. Не дивно, що таке становище негативно впливає на якість їхніх досліджень та кандидатської підготовки. На Заході аспіранти зазвичай отримують платню асистента або лаборанта, дехто навіть отримує гроші на проведення власних досліджень. Хоча така платня й невелика, проте, як правило, її вистачає на те, щоби вести більш-менш нормальне життя, і, без сумніву, вона дає змогу їм зосередитись на своїй науковій роботі.

Не тільки аспіранти змушені займатися ненауковою роботою тому, що мало отримують як науковці. Це саме стосується і професорів, чия зарплатня занадто низька, щоб стимулювати якісне викладання, оновлення лекційних курсів та інтерес до навчання студентів загалом. Суттєве підвищення платні науковців має бути необхідним елементом будь-якого плану вдосконалення освіти. Щодо викладачів економіки дана вимога особливо актуальна, оскільки поза навчальним закладом для людей з економічною освітою відкривається ще більше можливостей, ніж для науковців інших галузей. Для студентів економічного профілю існує дуже мало стимулів для побудови власної наукової кар'єри. Деякі університети дотримуються диференційованої системи оплати навчання, усвідомлюючи, що певні дисципліни користуються вищим попитом, ніж інші, оскільки дають ширші можливості розвитку. Виходячи з таких самих міркувань, слід диференціювати і платню професорів: більше платити викладачам найперспективніших і найпопулярніших дисциплін.

Збільшення видатків на освіту та дослідження — це лише один зі способів поліпшення ситуації, обік чого існують і дешевші способи підвищення якості освіти. Один із таких способів — зміцнення зв'язку між старанністю студентів та результатами їхньої роботи; тобто студенти мають отримувати високі бали за свою наполегливу працю, а не за списування на іспиті чи хабарі викладачам. Списування є великою проблемою в Україні: студенти вдаються до плагіату, заглядають у роботи сусідів, користуються шпаргалками та пишуть відповіді у себе на руках. І при цьому вважають ці дії абсолютно нормальними. (Дослідження підтвердили схильність східноєвропейських студентів до списування. Зокрема, виявилося, що ставлення російських студентів до списування аж ніяк не таке негативне, як у разі американських чи голландських.) Причина в тому, що українські викладачі не звертають на списування особливої уваги. Якось мені пощастило бути куратором на підсумковому іспиті в університеті, який я відвідував. На мій превеликий подив, нічого не було зроблено, щоб запобігти списуванню:

• усі студенти сиділи один біля одного, хоча місця було достатньо, щоб розсадити їх по всій аудиторії, тоді списувати було б набагато складніше;
• не робилося майже жодних спроб припинити розмови між студентами та підглядання у роботи сусідів;
• студенти могли групами виходити до туалету або на перекур.

За таких обставин спокуса скористатися знаннями свого сусіда замість того, щоб працювати і навчатися самому, є дуже великою. Отже, зміна ставлення професорів до списування суттєво покращить навчальний процес. Звісно, дехто може сказати, що єдиний шлях до зміни ставлення викладачів — це підвищення їхньої зарплатні, оскільки зараз їхня зацікавленість успішністю студентів є мінімальною; до того ж вища зарплатня має знизити рівень хабарництва серед професури. Так, ми усвідомлюємо, що вищі навчальні заклади працюють за умов бюджетних обмежень українського уряду та небажання керівництва університетів проводити диференціювання серед викладачів. Однак, я не дуже оптимістично оцінюю шанси підвищення якості освіти шляхом збільшення платні професурі. Які ж тоді залишаються стимули спонукати викладачів, зокрема економістів, підвищувати свою кваліфікацію?

Перший стимул не матеріальний, і полягає він в тому, що українські студенти зазвичай мають дуже сильне бажання навчатися. За один тиждень лекцій в Україні студенти задали мені більше питань, аніж студенти в Бельгії за цілий семестр! Студенти схвалюють будь-які спроби професорів удосконалити методи навчання. Трохи експериментування на заняттях, пропозиція виконати цікаву вправу одразу привертає увагу студентів та викликає схвалення з їхнього боку.

Другий стимул для викладачів власне економіки — матеріальний: декілька організацій (EERC, ACLS, GDN, INTAS) на конкурсній основі надають гранти на проведення економічних досліджень. Викладачі економіки, здатні вести наукову роботу на західному рівні, мають змогу отримати значну фінансову підтримку на проведення своїх досліджень. Оскільки дослідження та викладання нерозривно пов'язані, такий стимул також підвищуватиме рівень викладання економіки в Україні.

Утім, на даному етапі дуже мало українських професорів економіки здатні проводити економічні дослідження, що відповідають західним стандартам. Про це свідчать результати конкурсів на Грант EERC: українські науковці рідко отримують дослідницькі гранти; зазвичай гранти виграють співробітники дослідницьких інститутів західного зразка, таких як Інститут економічних досліджень та стратегічного консультування у Києві. Через це сьогодні вплив грантів на вищу економічну освіту обмежений.

Інший показник браку досвіду дослідницької роботи — це майже цілковита відсутність публікацій українських економістів у західних економічних журналах. Побіжний перегляд ECONLIT (бази даних, що містить понад 300 000 статей із більш як 600 світових економічних видань) свідчить, як мало дослідників з українських наукових закладів Друкуються у західних економічних журналах. Це стосується не тільки університетських викладачів, а й науковців із дослідницьких установ. Це, знову ж таки, не дивно, якщо зважити на систему мотивації викладачів економіки, котрим у будь-якому разі слід друкуватися у місцевих журналах (тут я маю на увазі так звані вимоги ВАКу).

Тим часом українські видання не становлять гідної конкуренції західним, позаяк у них не передбачений процес суворого відбору статей, що подаються до журналу. До того ж, члени редакційних колегій українських часописів самі часто не знайомі із сучасними економічними дослідженнями. На жаль, спроба створення українського журналу західного зразка під назвою «Український економічний огляд» кілька років тому завершилася невдачею. Відсутність публікацій Українських науковців у західних економічних журналах вказує на серйозність проблеми, адже дослідники з наукових закладів не мають навіть того виправдання, яким здебільшого захищаються університетські викладачі, а саме: перевантаженість лекціями. Ця проблема свідчить і про те, що сама по собі ліквідація досі наявного штучного поділу на дослідницьку роботу (в наукових установах) та викладання (в університетах) не розв'яже проблеми браку наукового досвіду в університетах.

Висновок

Завершимо на оптимістичній ноті. Зважаючи на низьку зарплатню науковців економічного профілю та складні умови, за яких вони змушені працювати, дивно, що дотепер є професори, котрі з ентузіазмом ставляться до економіки, намагаються удосконалювати свої знання та заохочувати студентів. Також дивно, що до цього часу є енергійні молоді люди, котрі розпочинають кар'єру вчених-економістів. Водночас студенти в Україні є мотивованими, мають бажання вчитися і наполегливо працювати; вони із вдячністю приймають усі кроки до вдосконалення. Отже, слід запастися терпінням, і в Україні можна сподіватися на краще майбутнє для економічної освіти та науки.