Зростання зв’язку між всіма аспектами діяльності організації: виробничої, фінансової, маркетингової, соціальної та інших, а також розширення, ускладнення та інтенсифікація внутрішніх та зовнішніх стосунків призвело до формування в середині XX-го століття так званого системного підходу, який набув важливого значення для прийняття управлінських рішень. Коротко про еволюцію цього підходу пишуть в блозі Teen Biz.
В основі системного підходу лежить ідея, що будь-яка організація є системою, кожен з елементів якої, хоч і має свої обмежені цілі та функції, але при цьому найбезпосереднішим чином пов’язаний з іншими елементами. Зважаючи на це, управлінські рішення не просто функціонально витікають одне з одного, на що робив наголос процесний підхід, а всі без винятку впливають одне на одного. Будь-які зміни в одному з них зумовлюють зміни в інших, а в кінцевому результаті – і у всій організації. Тому кожен керівник, приймаючи власні рішення, повинен пам’ятати про їх наслідки для цілої системи.
Першим представником системного підходу був американський дослідник Честер Бернард (1887-1967), який розглянув підприємство як соціальну систему. Організації Бернард визначає як системи, які свідомо координують діяльність двох чи більшої кількості осіб.
Керівник організації повинен забезпечити діяльність найважливіших її ланок, підтримувати внутрішні комунікації, формулювати цілі, знаходити оптимальний баланс між протилежними силами та подіями, приймати на себе відповідальність за дії підлеглих. При цьому перший обов’язок керівника, на думку Бернарда, – керувати стимулами діяльності, оскільки будь-які накази сприймаються лише в певних рамках.
Честер Бернард виділив чотири типи загальних стимулів: привабливість робіт; умови праці; можливість відчути власну участь; можливість спілкування з іншими та отримання підтримки. Таким чином він говорить про необхідність детального обліку перш за все моральних факторів, вважаючи, що більшість невдач менеджерів пов’язані саме з його відсутністю.
Другим представником системного підходу можна вважати надзвичайно відомого теоретика в сфері управління Пітера Друкера (1909-2005). Друкер працював над створенням цілісної конепції управління та визначенню ролей професійного менеджера в організації.
У своїй книзі “Практика управління” він відзначав виняткову роль менеджменту та управлінської еліти, вважаючи її основою підприємництва та суспільства. Пітер Друкер визначає менеджмент, як мистецтво управління бізнесом і акцентує увагу на творчій стороні діяльності менеджера, як рушійної сили всієї організації. На його думку, менеджер вирішує дві задачі: перша полягає в тому, що він створює із наявних ресурсів одне ціле виробниче єдинство, і з цієї точки зору він подібний до диригента оркестру, але менеджер водночас є і диригентом і композитором.
Це завдання потребує позбавлення від слабких місць і максимального розвитку та використання сильних сторін організації, перш за все людських ресурсів. Менеджеру потрібно постійно бачити загальну картину, але “за лісом не втрачати із вигляду окремих дерев”, оскільки при різних умовах особисті питання набувають вирішального значення.
По-друге, завдання менеджера полягає в тому, щоб завжди пам’ятати про перспективи підприємства і робити все можливе для їх досягнення. Але претендувати на серйозне знання всіх конкретних проблем, з якими може зіткнутися менеджер в процесі керівництва, неможливо.
До загальних функцій менеджерів на підприємстві Друкер відніс:
– організацію та розподіл робіт, створення необхідної структури;
– визначення цілей та засобів для їх досягнення, встановлення конкретних завдань перед людьми;
– створення колектива із осіб, відповідальних за різну роботу, досягнення необхідного взаємозв’язку у їх діяльності, забезпечення ситмулів та мотивів роботи, використання для цього всіх наявних засобів;
– аналіз діяльності організації, нормування, оцінка всіх працівників;
– забезпечення підбору та найму персоналу.
Але чи не найважливішим зі всіх теоретичних положень Друкера, які він сформулював протягом свого довгого життя, була концепція, у відповідності до якої в основу управління ставляться цілі організації. Тільки після створення таких цілей, на його думку, можна визначити її функції, систему та методи взаємодії елементів процесу управління.
Американський дослідник Джей Форестер (р. н. 1918) розробив формальну модель організаційної системи промислового підприємства. В цій моделі присутні шість основних параметрів і шість взаємопов’язаних потоків: сировини, замовлень, грошей, обладнання, робочої сили та інформації.
Складність управління такою системою, на думку Форестера, полягає в тому, що під впливом психологічних факторів майбутній результат може виявитися прямо протилежним первинним цілям. Це штовхає менеджерів на досягнення хороших результатів у найближчому майбутньому, оскільки постановка короткострокових цілей простіша через її видимість. Але управління складними системами, яка покладається лише на короткострокові цілі, фатально веде до того, що їх діляльність в перспективі лише погіршуватиметься.
В 1980-ті роки однією з найпопулярніших теорій у рамках системного підходу стала концепція 7-S, розроблена Атосом, Паскалем, Пітерсом та Уотерменом. 7-S – це сім пов’язаних змінних, назви яких в англійській мові починаються на літеру “S”: стратегія, структура, система управління, персонал, кваліфікація співробітників, організаційні цінності, системи і процедури соціальної технології. Зміни в одному із наведених вище аспектів через систему зв’язків впливають на стан інших, тому підтримка балансу та гармонії між ними є основним завданням сучасного менеджменту.
Менеджмент.Книги: телеграм-канал для управлінців