Холодним січневим ранком на станції метро Вашингтона розташувався чоловік і став грати на скрипці. Протягом 45 хвилин він зіграв 6 творів. За цей час, а це була година пік, повз нього пройшло більше тисячі чоловік, більшість із яких ішли на роботу.
Через три хвилини гри чоловік середнього віку звернув увагу на музиканта. Він сповільнив свій рух, зупинився на кілька секунд і поспішив далі по своїх справах.
Через хвилину скрипаль одержав свій перший заробіток: жінка кинула гроші у футляр і, без зупинки, продовжила свій шлях.
Ще через кілька хвилин один чоловік притулився до стіни й став слухати, але незабаром він глянув на годинник і пішов.
Найбільша увага музикантові дісталася від трирічного хлопчика. Його мама в поспіху вела його за собою, але хлопчик зупинився, щоб подивитися на скрипаля. Мама потягнула трохи сильніше, і хлопчик продовжив рух, постійно оглядаючись назад. Ця ситуація повторювалася й з декількома іншими дітьми. Усі без винятку батьки не дали їм затриматися й на хвилину.
За 45 хвилин гри лише 6 чоловік ненадовго зупинилися послухати, ще 20, не зупиняючись, кинули гроші. Заробіток музиканта склав 32 долара.
Ніхто з перехожих не знав, що скрипалем був Джошуа Белл – один із найкращих музикантів у світі. Грав він одні із найскладніших творів з коли-небудь написаних, а інструментом служила скрипка Страдіварі вартістю 3,5 мільйони доларів. За два дні перед виступом у метро, на його концерті в Бостоні, де середня ціна квитка становила 100 доларів, був аншлаг. Гра Джошуа Белла в метро була частиною соціального експерименту газети Washington Post про сприйняття, смак і пріоритети людей, завдання якого було в тім, щоб з’ясувати, чи відчуваємо ми красу в буденному середовищі, в «невідповідний» момент, чи розпізнаємо талант у несподіваній обстановці…
Менеджмент.Книги: телеграм-канал для управлінців