Час від часу виникають конструктивні дискусії з приводу того, чому можна і чому не можна навчити менеджера, чи варто йти навчатися на програми МВА, які взагалі навчальні дисципліни є найефективнішими для розвитку управлінця.
Дуже часто відповідь можна представити такою формулою: «Навчитися управлінню і, тим більше, лідерству на програмах МВА неможливо». Частково це справді так. Адже управління – це спроможність у той чи інший спосіб впливати на людей. З огляду на те, що ці навички неможливо засвоїти в аудиторії – вони великою мірою залежать від природних здібностей людини, її індивідуальності та набутого досвіду.
Я особисто усією душею розділяю основний меседж такого підходу, але варто зробити деякі уточнення.
Почну з кінця. Досвід доводить, що управлінські програми МВА є найбільш ефективним для тих, кому вони «не потрібні» (тобто для тих менеджерів, які вже «відбулися» як управлінці чи підприємці). На перший погляд, висновок трохи дивний і парадоксальний, тому дещо треба пояснити. Чесно кажучи, для людей, які вирішили навчатися менеджменту в аудиторіях, ще не придумали таких навчальних програм. Тому не треба сподіватися на це, не варто витрачати час і відповідні ресурси.
Початок навчання менеджменту чітко припадає на етапи накопичення життєвого досвіду, що певною мірою дозволяє пізнати природу власного «я» та природу поведінки інших людей в організаціях через дії, динаміку, провокацію (в хорошому розумінні цього слова). Людина пізнає «життя» власне і своїх колег – вона розуміє, як виконується проста робота, як почуваються люди, які виконують прості задачі, хто у цьому природно себе почуває, а хто – ні, і чому усе відбувається саме так. Людина розуміє природу взаємодії/невзаємодії людей у реальному житті та в різних ситуаціях – в організаціях, в сім’ях, в інших спільнотах. Людина розуміє, що реально впливає на її поведінку з боку інших людей, і чому саме. Усе це базовий матеріал для успішного менеджера.
А далі відбувається робота з цим матеріалом у власній динаміці – він перевіряється на власних діях, власному впливі на інших людей, з власною та спільною відповідальністю. Відбувається боротьба за синці, за спротив, за задоволення, коли досягаєш «супроти» а не «за». В результаті з’являється цінність, коли за одного битого двох небитих дають. Як швидко можна взяти цей матеріал для себе – залежить від власної поведінки у контексті обставин. Реактивна (вимушена) поведінка дає, напевно, таки менше, ніж проактивна, але, часом, може навчити важливіших речей.
Тоді цей накопичений і перевірений управлінсько-життєвий матеріал дає результати та шліфується у розвитку. Природно приходять проблеми іншого рівня, які пов’язані з тим, що природа людини фіксує вдалі підходи як «правильні». Людина по факту вчиться на досягненнях більше, ніж на помилках. Вона стає заручником підходів, які «спрацювали», саме у тих випадках, коли цього не усвідомлює. Контексти стають іншими, задачі ускладнюються, люди змінюються, змінюєшся і ти сам. Постає питання: що далі, як вийти за рамки?
Власне, саме тоді, коли ти знаєш ціну кожного питання, зростає ефективність і управлінської освіти. Ти спостерігаєш, як людина поруч у такій же ситуації, але у інший спосіб, показує інше – відмінне від твого – розв’язання проблеми. Коли узагальнення є структуруванням накопиченого життєвого матеріалу, а не інтелектуальними/метафізичними вправами (які не завжди можуть «зачепити»), вихід на філософсько-гуманітарний простір стає природним. Коли у Пушкіна знаходиш питання у контексті маркетингу, Шекспіра – цінностей, Гьоте – вибору, а Шевченка – комунікації ідей, тоді стіни навчальної аудиторії зникають, світ сам стає навчальним середовищем, а навчання – природним, вічним процесом.
Коли ти вже оцінюєш багатство життя, приходить етап готовності ще раз собі поставити прості питання – «чому» й «для чого». І, найголовніше, ти вже готовий до іншої відповіді, ніж, можливо, нашвидкуруч знайденого рішення десять років тому. Починаєш цінувати самі питання. Саме структура питань може раптом дати більше, ніж відповіді на них, – і від того ти отримуєш нове естетичне задоволення. Задоволення від відчуття реального виходу за рамки, отримання нових можливостей для себе і своїх колег з бізнесу. Структурувати та (якщо пощастить) вийти в іншу парадигму, – це вже гідна задача для навчання в аудиторії. Коли наприкінці майже дворічного навчання звучить заклик «..тепер би ще раз усе це пропустити через себе…», це означає, що фази не співпали – людина перебуває на зовсім іншому етапі розвитку.
Інша річ, за якою дійсно варто йти вчитися, – це основні інструменти, тому що їхню природу так само варто розуміти, навіть якщо цими речами в організації займаються підлеглі. Здорового глузду вже може не вистачити, і тоді треба швидко й вигідно актуалізувати чужий досвід у своєму власному контексті.
Отже, з навчанням управлінців зрозуміло, а чи можна навчитися лідерству? Фраза, яка ставить усе на свої місця і є «аксіоматичною» на сьогодні, звучить приблизно так: «Не намагаймося вкласти в людину те, що природа залишила за межами її свідомості». Тож якщо цього не закладено від природи, краще це визнати і чесно знайти іншу, кращу, роль у цьому житті. Та якщо ці якості закладені і, більше того, вони виявилися, – тоді ми зобов’язані їх розвивати!
Кому дано – з того й більше вимагається.
Вперше опубліковано у “Київстар Бізнес” дайджест
Менеджмент.Книги: телеграм-канал для управлінців