У добре відомій п’єсі Артура Міллера «Смерть комівояжера» розповідається про трагічне життя і смерть Віллі Ломана. Віллі працював комівояжером у компанії Wagner тридцять чотири роки, подорожуючи через усю Нову Англію рік за роком як «відповідальний за регіон Нової Англії» в компанії. Однак у віці шістдесяти років Віллі розуміє, що вже не в силах постійно переїжджати з місця на місце. Після низки нервових зривів він неохоче вирішує попросити відправити його до Нью-Йорка, щоб він міг працювати вдома. Діти його виросли, і фінансові запити тепер скромні. Він упевнений, що Wagner зуміє знайти для нього що-небудь, нехай навіть нинішня зарплата і близько не зрівняється з тією, що була в нього колись.
Однак, заговоривши про це з Говардом Вагнером, Віллі сильно розчарується. У Говарда немає часу думати про його становище. Віллі розповідає про те, як довго служив у компанії, як близько знав батька Говарда, про те, що йому обіцяли раніше. Але це не справляє жодного враження на Говарда. За лічені хвилини Віллі усвідомлює, що сам пропонує, щоб його зарплату знизили з $65 на тиждень до $50, і, зрештою, до $40, оскільки йому потрібно зводити кінці з кінцями.
Говард почувається незатишно, слухаючи прохання Віллі, але наполягає, що нічим не може допомогти. Після багатьох спроб вийти з положення, заявивши, що в нього немає часу і пора на наступну зустріч, Говард зрештою каже Віллі, що компанії він більше не потрібен. Віллі приголомшений. Він почувається «апельсиновою шкіркою». Компанія з’їла тридцять чотири роки його життя, як апельсин, а тепер викидає шкірку на смітник.
У підсумку він скоює самогубство.
П’єса Міллера виступає метафорою того, як організації споживають і експлуатують своїх співробітників, відбираючи і використовуючи те, що їм потрібно, а решту викидаючи. Звичайно, є винятки. Але багато працівників і керівників на всіх рівнях організації виявляють, що їхні життя і здоров’я кладуть на вівтар сучасних організацій. Історія Віллі, попри свій вкрай сумний кінець, не є крайністю по суті. У сьогоднішньому світі окремих людей і навіть цілі спільноти викидають, як апельсинову шкірку, коли організації більше їх не потребують. Люди виявляють, що їх роками не беруть на роботу, хоча раніше їм здавалося, попереду ще багато років плідної праці. Спільноти виявляють, що не в змозі вижити, щойно організації, від яких залежить їхнє економічне становище, вирішують перемістити свій капітал куди-небудь ще.
Дедалі більше менеджерів закінчують життя трудоголічної відданості роботодавцю як жертви скорочення або «програми дострокового виходу на пенсію». Хоча іноді їхній відхід і підсолоджується «золотим рукостисканням» (велика вихідна допомога, що видається з метою підсолодити пігулку) і непоганими пенсіями, удар, нанесений їхньому его і впевненості в собі, може збити з ніг. При цьому люди, які мали найпривілейованіший доступ до важливої інформації або обіймали центральні пости в компанії, часто зазнають найсильнішого удару по самооцінці. Багато вищих керівників, почувши, що вони більше не потрібні, одразу ж чують і те, що їх звільнено «з цього моменту». Від них вимагають не з’являтися більше на роботі, оскільки, незважаючи на їхню блискучу репутацію, організація боїться, що, розсердившись, вони поцуплять важливі документи, які потім віддадуть конкурентам або використають, щоб заподіяти компанії ще якоїсь шкоди. У цих випадках до травми додається образа.
На думку багатьох радикальних теоретиків, хоч ми і пройшли великий шлях із часів чистої експлуатації рабів і ранніх років промислової революції, сьогодні діє та сама схема. Вони знаходять особливо вражаючі свідчення цьому в тому, як організації структурують кар’єрні можливості з метою виробляти й відтворювати класову структуру сучасного суспільства; у тому, як вони підходять до проблем ризику на робочому місці, нещасних випадків і професійних хвороб; і в тому, як вони увіковічнюють структури й прийоми, за допомогою яких просувають трудоголізм і пов’язані з цим форми соціального й розумового напруження.
Джерело: «Images of Organization»
Ілюстрація: Shutterstock