Життя у Платонівській печері

Один із найвідоміших філософів бізнесу в світі, Том Морріс нещодавно розпочав вести записи у блозі інтернет-видання The Huffington Post. Автор численних популярних книжок про значення філософії і практичної мудрості для нашої професійної діяльності і життя (назва однієї з найвідоміших – “Якби Арістотель керував General Motors“), Том Морріс завжди викликає вибух натхнення у всіх, хто з ним спілкується. В останньому пості філософ розмірковує про образ Платонівської печери та його значимість для пояснення сьогоднішньої ситуації.

Стародавній філософ Платон вважав, що ми всі перебуваємо під впливом ілюзій, які призводять до спотворення. Економічні події наших часів є результатом таких численних ілюзіій, і, по мірі того, як вони все більше впливають на наше повсякденне життя, слід особливо звернути увагу на те, як деякі з них розбиваються. Хоча, часто одні ілюзії швидко замінюються іншими.

У Платона був дуже яскравий образ того стану, в якому перебуває людина. Цей образ по відношенню до наших часів виступає як промовисте одкровення. Уявіть собі, що всі ми – в’язні у печері, приковані ланцюгами обличчям до стіни. Ми бачимо тіні, що рухаються по стіні, які ми хибно сприймаємо за справжню реальність. От так ми і проводимо наше життя, вважаючи, що обмеження нашого зору і є межами світу. Філософ, згідно з Платоном, – це та людина, яка руйнує ланцюги, покидає межі печери і виходить на світло, врешті-решт отримуючи здатність бачити справжню реальність, інший вимір реального світу. Після цього філософ повертається до печери з метою врятувати інших, розповідає їм про свій досвід виходу і заохочує їх до звільнення. Більшість в’язнів не вірить йому і залишається у своїй “зоні комфорту”. Багато хто з в’язнів насміхається над ним і намагається спростувати. Але декого переконує розповідь філософа, і вони відважуються на сміливий крок – розпочати зходження і вихід на свободу – до світла.

Всі ми зараз живемо глибоко в Платонівській печері. Нью-Йоркська фондова біржа, можливо, є її найглибшим рівнем. Ми вже боїмося багатьох тіней, які проминають на стіні, але досі сидимо і зачаровано, оторопіло дивимося на них, приймаючи їх за остаточну реальність, мати справу з якою – це наша доля. Ми залишаємося непорушними і оторопілими в основному внаслідок того, що ми воліємо радше залишатися зі знайомими страхами, ніж відкритися до потенційно більших загроз Великого Невідомого, яке ховається за виходом із нашого підземного житла. Але ця звична темнота нашої печери – це царство ілюзій, і зовсім не є тим місцем, де ми зобов’язані залишатися все своє життя.

Але як реально вийти з печери? Єдиний спосіб, добре відомий Платону, і високо поціновуваний його учнем, Арістотелем, – це шлях особистої мужності. Арістотель розумів мужність як одну з найголовніших чеснот (спроможностей) у людському житті. Він сприймав її як “золоту середину” між крайнощами (пороками) боягузства і безрозсудства, – тобто, між, з одного боку, відкритою капітуляцією перед страхом, і, з іншого боку, ірраціональним ігноруванням небезпеки. Мужність відкрито сприймає виклики, усвідомлює ризики, і будучи цілковито поінформованою про загрози, рухається далі, керуючись переконанням про те, що найкращий шлях до майбутнього вимагає конкретних, позитивних дій зараз.

Останнім часом ми часто чуємо про втрату людьми впевненості, і про нагальну потребу її відновлення. Впевненість – це переконання, спрямоване на успіх. Вона, на думку багатьох філософів, виступає універсальним фактором мотивації до досягнень у ситуаціях невизначеності. Нам насправді дуже бракує цієї риси. Але чеснота мужності, можливо, є ще важливішою у даній ситуації неясних загроз та гнітючих тривог. Глибоко в печері наші лідери перш за все повинні бути сміливими.

Доброчесна людина чинить передовсім не так, як легко, а так як правильно. Вона робить те, що є потрібним, радше ніж те, що є очікуваним. Вона готова використати шанс на те, щоб реально щось змінити на краще. Вона не чинить своїх дій похапцем, і обережно роздає обіцянки. Але, разом із тим, вона не є занадто обережною, щоб залишатися в’язнем, прикутим ланцюгами страху. Впевнена людина вірить у те, що її дії матимуть успіх. А мужня людина може розпочати, по-чесному, лише з надії на те, що її дії матимуть успіх. Вона чинить те, що вважає необхідним, незалежно від рівня своєї впевненості. І лише згодом, все частіше і дивніше, дії, які походитимуть із мужності, допоможуть вибудувати впевненість, що буде все більше підтримувати людину на її подальшому шляху.

Тобто, на даний момент нам більше потрібна мужність, щоб звільнитися від ланцюгів – від усіх тих теорій та ідеологій, які, у сукупності з нашими особистими тривогами, тримають нас у полоні. Щоб звільнити самих себе від тіней і ілюзій, які тримають нас.