Моя велика ідея

ДОКЛАДНІШЕ ПРО КНИГУ

Після того зібрання я почав працювати над комп’ютером, що пізніше став Apple I. Ось так воно мене надихнуло.

Майже від початку Homebrew Computer Club поставив за мету: донести комп’ютерну технологію до пересічних людей, щоб ті могли собі дозволити цей прилад і користувалися ним. Це була і моя мета, ще задовго до того. Тож я почувався там, наче риба у воді.

І з часом цілі Homebrew Computer Club дедалі розширювалися і ставали глобальнішими. Вже незабаром ми говорили про цілий світ — теоретичний світ, — в якому будь-хто міг би придбати комп’ютер і користуватися ним, незалежно від того, ким є і скільки грошей заробляє. Ми хотіли, щоб пристрої стали доступні і щоб вони змінювали життя людей.

Кожен у Homebrew Computer Club уявляв комп’ютери як перевагу для людства, інструмент, що приведе до соціальної справедливості. Ми вважали, що дешеві комп’ютери дадуть людям змогу робити те, чого вони не могли дозволити собі раніше.

Тоді ці пристрої були лише у великих компаній. Тобто менші фірми і прості люди не могли їх мати. І ми збиралися все це змінити.

Ми були в цьому революціонерами. Великі компанії, як-от: IBM та Digital Equipment — не почули нашого соціального послання. І вони не уявляли, якою могутньою виявиться ідея такого доступного комп’ютера. Вони дивилися на те, чим ми займалися, — на наші маленькі пристрої, комп’ютери як хобі, — і казали, що вони залишаться лише іграшками. Або порівняно невеличким бізнесом. Ці компанії і гадки не мали, як все це може еволюціонувати.

Багато було розмов про те, що ми є частиною цієї революції. Ми збиралися змінити спосіб життя і спілкування людей, змінити назавжди, змінити так, як ще ніхто достеменно не міг передректи.

Звісно, багато обговорювали і специфічні деталі, що прискорять комп’ютери, технічні рішення для них і комплектуючі елементи. Люди говорили про гуманітарний аспект майбутнього використання комп’ютерів. Ми вважали, що їх задіють у всіх цих дивних технічних штуках — на кшталт контролю за світлом вдома, — проте вийшло дещо по-іншому. Та всі відчували, що все це настає. Глобальна зміна. Ми не могли завжди достеменно її визначити, але ми в неї вірили.

Як я і казав, майже всі офіційні великі комп’ютерні компанії стверджували, що наше захоплення є чимось несуттєвим. Та виявилося, що вони помилялися, а ми ні — весь час. Тоді навіть ми не уявляли, які ми праві і як докорінно все це зміниться.

Забавно і трохи іронічно, як я потрапив до Homebrew Computer Club. Пам’ятаєте Аллена Баума? Він з’являвся знову і знову в численні вирішальні миті мого життя. Він був моїм другом, з яким я підробляв у школі в фірмі Sylvania, його тато сконструював телеглушитель, він разом зі мною і Стівом Джобсом готував розіграш на випускному в Homestead High, і саме він допоміг мені отримати роботу мрії в Hewlett-Packard.

На той час я все ще працював у Hewlett-Packard. Якось мені на роботу зателефонував Аллен. Саме цей дзвінок знову змінив моє життя — дзвінок, який привів мене у Homebrew Computer Club.

Аллен зателефонував і сказав щось на кшталт: «Слухай, тут у Hewlett-Packard я знайшов флаєр про зустрічі людей, які збирають телевізори, відеомагнітофони і таке інше». Ну, на той час я вже трохи був обізнаним у телевізорах.

У 1975 році я вже отримав досвід у різних проектах і навчився заводити дані з комп’ютерів у телевізори. Я не тільки зробив власну версію Pong і ту халтуру для Atari з грою Breakout, а вже зібрав пристрій, що міг увійти в ARPANET — урядову мережу комп’ютерів, яка передувала інтернету. Мій термінал давав змогу вивести кілька символів, до шістдесяти в секунду. Я розумію, для сьогодення це занадто повільно, однак на той час це було швидше у шість разів за більшість терміналів і набагато дешевше. Системи телетайпа коштували тисячі доларів — значно більше, ніж хтось з інженерською зарплатою міг собі дозволити. Я зібрав таку систему, використовуючи телевізори Sears і дешеву, за 60 доларів, клавіатуру друкарської машинки.

Так само, як і зі збіркою Pong та відеомагнітофона Cartrivision, я з’єднав відеосигнал із контрольним виводом мого телевізора, розгледівши його на схемі.

Якщо б Аллен сказав, що клуб збирається обговорювати мікропроцесори, я, певно, не пішов би. Знаю, що не пішов би. Я був сором’язливим і відчував, що занадто мало обізнаний в останніх комп’ютерних новинках. А в той період взагалі дуже далекий від них. Мене поглинула чудова робота над калькуляторами в Hewlett-Packard. Я взагалі навіть не стежив за комп’ютерами. Тобто, наприклад, не знав, що це за фігня — мікропроцесор.

Проте, як я і казав, я гадав, що зустріч передбачає обговорення телетерміналів фанатів.

Подумав: «Так, я можу на неї піти і щось розповісти». Мені було страшно, однак я прийшов. І знаєте що? Це рішення все змінило. Цей вечір став одним з найважливіших в моєму житті.

На це перше зібрання в гаражі у Менло-Парк прийшло близько тридцяти людей. Надворі було холодно і мрячно, проте двері гаража тримали відчиненими, а всередині поставили стільці.

І я просто сидів там і слухав цю велику дискусію. Вони говорили, що в продаж надійшов комп’ютерний мікропроцесор. І всі виглядали дуже цим захопленими. Хтось тримав у руках журнал Popular Electronics із зображенням комп’ютера на обкладинці.

Він називався Altair, і його виготовляла компанія MITS зі штату Нью-Мексико. Ви купували деталі, збирали їх і, зрештою, отримували власний комп.

Тож виходило, що всі ці люди були шанувальниками Altair, а не телевізійниками, як я спершу думав. І вони промовляли невідомі мені слова і терміни: чіпи мікропроцесорів Intel 8080, Intel 8008, 4004 — я навіть не уявляв, що це взагалі таке.

Як і я казав, за останні три роки я займався калькуляторами, тож не мав жодного уявлення. Я почувався не в своїй тарілці, ніби: «Ні, ні, це все не моє. Це не до мене, чортів Аллен Баум. Мені тут не місце». А коли всі почали представлятися, я сказав: «Я Стів Возняк, працюю в Hewlett-Packard над калькуляторами і збираю термінали з екранним дисплеєм». Міг сказати щось інше, проте так нервував на публіці й навіть не запам’ятав, що говорив потім. Опісля ми мали записати на папері своє ім’я і зазначити власні інтереси та таланти, якими могли поділитися в клубі. (Тепер цей документ виставлено для широкого загалу; ви можете знайти його онлайн). Я там написав: «У мене дуже мало вільного часу».

Чи не смішно? Сьогодні я такий зайнятий, люди постійно просять в мене автограф, але на той час я також мав величезну завантаженість: завжди працював над різними проектами, розробляв щось на роботі, а потім і вдома. Не думаю, що відтоді суттєво змінився, і ця книжка це доводить.

Що ж, я боявся і думав, що мені там не місце, але сталося дещо дуже вдале. Хлопець почав передавати іншим документи з технічними даними — характеристиками — мікропроцесора 8008 від однієї канадської компанії. (То була майже повна копія або клон тодішнього мікропроцесора Intel 8008.) Я забрав їх додому подумавши: «Ну, принаймні щось вичитаю».

Того вечора я подивився технічні дані мікропроцесора і побачив, що там є інструкція, як додати розташування пам’яті для регістра А. Я подумав: «Хвилинку…». Далі була наступна інструкція, як вирахувати пам’ять з регістра А. Можливо, для вас це нічого не означає, але я знав, про що йдеться, і то стало неймовірним відкриттям. Бо я одразу зрозумів, що це саме ті інструкції, якими я користувався в школі й університеті для розробки і переробки міні-комп’ютерів на кресленнях. Я зрозумів, що ті міні-комп’ютери були дуже схожі на цей.

Лише тепер усі деталі CPU розташовувалися на одному чіпі, замість купи чіпів, і це називалося мікропроцесором. І з нього стирчали ніжки, і вам залишалося тільки приєднати до них мікросхеми пам’яті.

Я зрозумів, що таке цей комп’ютер Altair, яким всі захоплювалися на тому зібранні. Він дуже походив на «Крем-содовий комп», зібраний мною п’ять років тому! Майже ідентичний. Різниця була в тому, що Altair мав мікропроцесор — CPU на одному чіпі, — а у мене CPU базувалося на кількох. Інша відмінність полягала в тому, що його, пам’ятаю, продавали за 379 доларів. Решта було те саме. Я ж зібрав «Крем-содовий» за п’ять років до того, як побачив Altair.

Здавалося, все моє життя підводило мене до цієї миті. Я вже перезбирав міні-комп’ютери, виводив дані на екран із Pong та Breakout і сконструював телетермінал. Завдяки «Крем-содовому» й іншим розумів, як під’єднувати пам’ять і запускати всю систему. Я зрозумів, що мені бракувало лише цього канадського чи іншого процесора і кількох мікросхем пам’яті. І в мене вийшов би комп’ютер, про який я завжди мріяв! Боже мій! Я міг уже зібрати власний комп, на якому я міг би створювати різні класні штуки. І цим я хотів займатися до кінця життя!

Мені не треба було витрачати 400 доларів на Altair, бо це була лише купа хвалених чіпів у металевій оболонці 148 з кількома лампочками. Саме таку суму я приносив додому з роботи. А щоб Altair робив щось вартісне, мені треба було би витратити набагато більшу суму. Сотні, може тисячі доларів. Крім того, я вже зібрав «Крем-содовий комп». І мені з цим було нудно. Ви ніколи не робите кроки назад. Ви рухаєтеся уперед. Тож тепер «Крем-содовий» міг би бути моєю початковою точкою.

Я ні за що не збирався повторюватися. Саме тоді і там я вирішив, що маю можливість зібрати комп своєї мрії. Мені бракувало лише будь-якого мікропроцесора, з яким я міг сконструювати надзвичайно компактний комп’ютер, на якому мав би змогу писати програми. Наприклад, ігри або програми-симулятори, які створював на роботі.

Відкривалося дедалі більше можливостей. І для них мені не потрібно було купувати Altair. Я зібрав би все сам. Того вечора, після зустрічі клубу, в моїй голові виринула ціла картинка персонального комп’ютера. Вся й одразу. Саме так.

І саме того вечора я взявся креслити те, що згодом перетворилося на Apple I. У ретроспективі це була швидка робота. Креслення забрали у мене кілька годин, але знадобилося кілька місяців, щоб дістати потрібні елементи і вивчити їхні технічні дані.

Я все це робив з кількох причин. По-перше, ця робота мала показати людям з Homebrew Computer Club, що було можливо зібрати доступний усім комп, — справжній пристрій за ціною Altair, який ви могли запрограмувати, — використавши лише кілька чіпів. Цей план став унікальною можливістю продемонструвати мій справжній талант — талант винайдення розумних пристроїв, водночас ефективних і доступних. Я маю на увазі пристрої, в яких було б задіяно мінімальну кількість компонентів.

Крім того, я зібрав Apple I, бо хотів безкоштовно віддати його людям. Вже на наступній зустрічі Homebrew Computer Club я показав усім схеми конструкції мого комп’ютера. Так я соціалізувався і завдяки цьому отримав визнання.