ВІКТОР ФРАНКЛ «ПСИХІАТРІЯ ТА ПОШУК СМИСЛУ»:
людина в пошуку та реалізації смислу
Вступне слово Олександра Саврука
- Ми вже познайомились із Віктором Франклом. Є цікавим той факт, що я мав активну позитивну реакцію на статтю "Динаміка і цінності" цього автора від знайомих. Ми мали в планах розмістити ще трохи матеріалів для нашого проекту, і вирішили не відкладати, враховуючи специфіку матеріалу, для того щоб з'явилось цілісніше уявлення про підхід, який доводить необхідність наявності смислу, ідеї і відповідно напруги для досягнення цієї мети — для нормального буття людини з точки зору медика-психіатра та філософа. Нагадаю, що в асоціативному ряді ми дозволяємо собі ставити в один ряд поняття Ідеї, Візії, Смислу життя тощо, для усвідомлення деяких глибинних, базових принципів.
- Для охочих ми пропонуємо наступну статтю автора з його книги "Психотерапія та екзистенціалізм". Робота може видатись заскладною для непідготовленого читача,— я визнаю це,— однак ризикую далі і, користуючись демократичними принципами інтернетівського простору, не можу відмовити собі в задоволенні запропонувати її читачеві.
- Одна з основних наших вад на сьогоднішній день — це звичка переводити себе у статус об'єкта (речі, раба...) — чи то в політиці (нас привчили або ж так зручніше), чи то в медицині ("лікар вилікує мене", та "я вилікую його, його хворобу") тощо. Ще характернішою є ситуація в організаційних структурах — ми бавимось часто зі своїми інтересами — нам вигідно часом бути суб'єктом, а часом — об'єктом, йти за кимось, віддаючи (не перебираючи) відповідальність на себе ні на йоту. Такі феномени ми можемо визначити через виявлення принципів в організації "як-є". В даному випадку відомий принцип-обмеження для "нормальної" людини "Ти — начальник, я — дурень", міняє фокус на усвідомлене, комфортне "Я — "дурень", ти — начальник!" (за влучною ремаркою слухача одного з наших корпоративних семінарів — досвідченого керівника). "Я" комфортно стає об'єктом, і стає активним тоді, коли не задовольняє (знову ж таки — хтось) аспекти його комфорту, які "Я" собі зафіксувало, — такі як зарплата вчасно, і т.д. "Я" в ролі об'єкта не потребує Ідеї, і "працівникові" часто відводять саме таку роль. Задача Менеджера-Лідера — вивільнити "атомну енергію" Людини-працівника, і це можливо тільки тоді, коли ми усвідомимо природу цієї Людини. Можемо говорити про лідерство і його аспекти, але можна й усвідомити, що КОЖНА людина має виробити власну ідею — або розділити, усвідомити ідею лідера в організації, стати його партнером по ідеї, використовуючи право на вибір, перебираючи частину відповідальності на себе. Очевидно, що і не-лідери можуть активно і комфортно працювати на ідею в організації, ініціативно підтримуючи стратегічні засади бізнесу, розділяючи Місію, Цінності та Візію як складові стратегічного ДНК компанії майбутнього.
- У Франкла маємо: "Захоплення технікою замість особистої участі робить людину не просто річчю, але і засобом для досягнення мети. Згідно з другою частиною кантівського імперативу, до людини неможна ставитись як до засобу. Я не знаю, де ще ставлення до людини — як до мети або до засобу — має більше значення, ніж у політиці. Насмілюсь сказати, що найважливіша різниця в політиці лежить між тими, хто вважає, що мета виправдовує засоби, і тими, хто розуміє, що є засоби, спроможні спрофанувати найсвятішу мету". Така сама прірва лежить і у підходах до управління в компанії між керівниками, які ведуть "Людей" та тими, хто керує "Працівниками"...
- Одна з найвідоміших Франклових тез — "Людина не має тільки питати, що є смислом її життя, а скоріше повинна усвідомлювати що це ВОНА є тим, хто це питання задає. Коротко кажучи, кожна людина отримує питання від життя, і вона може відповісти тільки за своє власне життя, життя, за яке тільки вона є відповідальною".
- Отже, питання, які багато наук вважають достойними для аналізу, і які по-своєму розглядає практик-психотерапевт і філософ, без сумніву, є цікавими і корисними для менеджменту, зокрема, стратегічного, у визначенні рамок та глибини понять.
- Ще один важливий аспект, на якому наполягає Франкл. Поняття "самореалізація" (або самоактуалізація) не можуть бути основою для теорії мотивації, оскільки: "самореалізація, подібно до влади і задоволення, також належить до класу феноменів, яких не можна досягти прямо, але тільки шляхом досягнення інших цілей, тих феноменів, які тим не менше доступні, чим більше їх намагаються зробити предметом безпосереднього бажання." Тут вже вступає в свої права етика, в нашому випадку бізнес-етика, як одна із засадничих дисциплін стратегічного менеджменту, але це тема окремої розмови.
- І наостанок, хочу навести наведену Франклом у одній із своїх праць думку Карла Ясперса: "Що представляє собою людина, якою вона стає, залежить в кінцевому рахунку, від справи, яку вона зробила своєю власною".
ВІКТОР ФРАНКЛ «ПСИХІАТРІЯ ТА ПОШУК СМИСЛУ»
Психіатру все частіше доводиться зустрічатися з новим типом пацієнтів, з новим класом неврозів, з новим видом страждань, найхарактернішою рисою яких є те, що вони не пов'язані з захворюванням у прямому розумінні цього слова. Цей феномен вплинув на діяльність, або, мабуть, краще сказати, на місію сучасної психіатрії. В таких випадках традиційні техніки лікування, які є в арсеналі психіатра, можуть бути використані все менше.
Я назвав би цей феномен, з яким психіатру доводиться мати справу доволі часто, "екзистенційним вакуумом". Я маю на увазі відчуття загальної нестачі або втрати головного смислу існування людини, який би робив її життя привабливим. За цим приходить порожнеча, стан внутрішньої спустошеності, які являють собою виклик сучасній психіатрії. Мовою логотерапії цей феномен іменують також "екзистенційною фрустрацією" або фрустрацією "волі до смислу".
Останнім поняттям логотерапія називає те, до чого ставиться як до найфундаментальнішої мотиваційної сили у людині. Фрейдистський психоаналіз ставить до центру своєї мотиваційної теорії принцип задоволення, його ще можна назвати "волею до задоволення", тоді як адлеріанська індивідуальна психологія зосереджує увагу на тому, що звичайно іменують "волею до влади". У протилежність до обох теорій логотерапія вважає, що людина мотивована, головним чином, пошуком смислу свого існування, прагненням реалізувати цей смисл та актуалізувати шляхом цього якомога більше ціннісних орієнтирів. Коротше кажучи, людина є спонукуваною волею до смислу.
Раніше люди, які відчували фрустрацію своєї волі до смислу, вірогідно, зверталися до пастора, священика або рабина. Сьогодні вони товчуться у клініках та офісах. У зв'язку з цим психіатр опиняється у складному становищі: він зіштовхується з людськими проблемами частіше, ніж зі специфічними клінічними симптомами. Пошук людиною сенсу — є не патологією, а найвірнішою ознакою дійсно людського буття. Навіть якщо він у своєму пошуку впадає у стан фрустрації, це не можна вважати за ознаку захворювання. Це — духовний дистрес, а не психіатричне захворювання.
Як має клініцист відповісти на цей виклик? Традиційно, він не готовий справлятися з ситуацією, котра виходить за межі його медичної кваліфікації. Цьому він змушений розглядати проблему як щось патологічне. Більш цього, він спонукає свого пацієнта сприймати свій тяжкий стан скоріш як захворювання, котре потребує лікування, ніж виклик, котрий він повинен прийняти. Тим самим лікар позбавляє пацієнта результатів його духовної боротьби.
Лікар повинен уникати спокуси знизити занепокоєність людини по відношенню до сенсу та цінностей виключно до дії захисного механізму або раціоналізації. Така "виключність" людських феноменів, насправді, є характерною рисою редукціоністського уявлення про людину. Однак наскільки розумно засновувати або навіть просто розпочинати терапію, орієнтуючись на фрейдистське твердження, наприклад, що філософія — це не більш ніж форма сублімації подавленої сексуальності? Здорова філософія життя, я думаю, може бути вельми корисною для психіатра, коли він лікує пацієнта, що перебуває у стані відчаю.
Замість того, щоб уперто намагатися звести сенс та цінності до згаданих психодинамічних коренів, або вивести їх із психогенетичних джерел, психіатр має розглядати їх як є та не намагатися втиснути їх до прокрустового ложа упереджених ідей, стосовно їх функції та походження. Те, що намагався зробити феноменологічний підхід в особах Гуссерля та Шелера — це зберегти за людиною таку властивість, як людяність.
| Бачити у людині лише засіб для досягнення цілі — те ж саме, що й маніпулювати нею |
|
 |
|
Природно, і зміст людського існування, і людська воля до смислу доступні лише за такого підходу, котрий знаходиться поза площиною чистої психодинаміки та психогенетичних даних. Ми повинні увійти, або, краще сказати, ми повинні йти слідом за людиною у вимір виключно людських феноменів, котрим є духовний вимір буття. Щоб запобігти плутанині, котра може виникнути через те, що поняття "духовний" в англійській мові носить релігійне забарвлення, я б говорив про поетичні, у протилежність психічним, феномени, а також про ноологічний, у протилежність психологічному, вимір. Ноологічний вимір можна визначити як вимір, в котрому знаходяться специфічно людські феномени.
|
|
|
За допомогою чисто психологічного аналізу людські феномени були висмикнуті з ноологічного простору та переведені до психологічної площини. Така процедура носить назву психологізму. Це призводить до втрати цілого виміру. Втрачається той вимір, котрий дозволяє людині з'явитися та піднятися над рівнем біологічних та психологічних засад її існування. Це є дуже важливим, оскільки вихід за межі цих засад і, як наслідок, за межі самого себе виявляє сам акт існування. Я б зазначив, що самотрансценденція є сенсом існування; а існування, в свою чергу, представляє собою специфічно людський спосіб буття. В тому ступені, в якому цей спосіб буття виходить за межі психології, відповідний та адекватний підхід до існування є не психологічним, але екзистенційним.
Це справедливо також для терапії. Логотерапія являє собою таку психотерапію, котра звертає увагу насамперед на смисл життя як такий, на пошук людиною цього смислу. Дійсно "логос" означає "смисл". Крім того, він також означає "дух". І логотерапія повністю враховує духовний та ноологічний виміри. Таким чином, логотерапія розуміє та використовує внутрішню різницю між поетичним і психічним аспектами людини. Незважаючи на цю антологічну різницю між поетичним та психічним, між духом та розумом, наше багаторівневе уявлення про людину не лише зберігає її антропологічну цілісність та єдність, але й підтримує це. Роздуми про людину, в якій присутні духовний, психічний та тілесний рівні, або шари, може навести когось на думку, що ці аспекти можна відділяти одне від одного. Однак ніхто не зможе сказати, що сприйняття людини у безлічі її вимірів руйнує в людині притаманні їй цілісність та тотожність.
Із нашої "димензіональної онтології" випливає практичний наслідок. Я маю на увазі специфічну властивість людини до самовідсторонення. Через вихід до ноологічного виміру людина стає здатною відсторонюватися від свого психологічного стану. Ця, притаманна лише людині, здатність до самовідсторонення використовується у логотерапії для боротьби з патологією в межах психологічного виміру, з невротичними та психотичними симптомами. Незважаючи на те, що логотерапія надає особливого значення відповідальності, як сутнісній якості буття людини, вона далека від того, щоб вважати людину відповідальною за невротичні або навіть психотичні симптоми. Однак логотерапія вважає її відповідальною за її ставлення до цих симптомів, оскільки вважає людину вільною і відповідальною; вона вважає, що ця свобода не повинна бути свободою від умов, але, скоріш, свободою посісти позицію, визначити своє ставлення до цих умов. Те, що називають парадоксальною інтенцією, являє собою логотерапевтичну техніку, створену для використання здатності людини до ноологічного розділу.
Багаторівневий погляд дає нам можливість уникнути не лише психологізму, але також ноологізму. Спірітуалізм — не менш одностороннє бачення світу, ніж матеріалізм. Монізм, духовний або матеріальний, не стільки розкриває проголошену тотожність світу, скільки демонструє однобічність свого погляду.
Прикладом справжнього ноологізму можуть слугувати заяви деяких психіатрів про те, що пацієнт, який страждає від ендогенної депресії, не лише відчуває себе винним, але й насправді винен — відчуває "екзистенційну провину", і це є причиною його депресії. Я розглядаю ендогенну депресію, скоріш, як соматогенну, ніж ноогенну або навіть таку, що має психогенне походження. Цей соматогенний психоз, у свою чергу, пробуджує патологічне усвідомлення провини, котре насправді пов'язане зі кінечністю людини. Можна порівняти це з рифом, який виникає під час відпливу. Ніхто не зможе стверджувати, що риф є причиною відпливу. Так само і відчуття провини не викликано психотичною депресією, але, навпаки, депресія — емоційний відплив — призвела до провини, яку тяжко пережити. Тепер уявіть собі, що може статись, якщо психотичний пацієнт зіштовхнеться з подібною спірітуалістичною, навіть моралістичною, інтерпретацією свого хворобливого стану з точки зору "екзистенційної провини". Це могло б посилити патологічну схильність пацієнта до самозвинувачення та зрештою спровокувати його на самогубство.
Сам по собі екзистенціальний вакуум не є по суті чимось патологічним. Тим не менш він може призвести до невротичного захворювання, котре в логотерапії носить назву "ноогенного неврозу". Цей невроз не є результатом конфлікту інстинктів або зіткнень між вимогами его, ід та суперего, але, скоріш, він є наслідком духовних проблем та екзистенціальної фрустрації. Що потрібно у таких випадках — так це психотерапія, що концентрує свою увагу на дусі та смислі, тобто логотерапія. Крім цього, логотерапія як психотерапевтичний підхід і процедура, також здатна до використанні у випадках психогенних і навіть соматогенних неврозів. У якості прикладу останнього: гіпертиреоз викликає у людини схильність до нападів занепокоєння, на що вона реагує "страхом очікування". Тобто вона боїться повернення нападу занепокоєння і саме очікування такого нападу прискорює його настання, таке відбувається знову і знову. Далі — більше, пацієнт потрапляє під владу механізму зворотного зв'язку між первинним соматичним станом та вторинної психічної реакції. На це замкнене коло можна впливати як з боку соматики, так і з його психічного боку. Впливати на психічний бік можна, використовуючи логотерапію, конкретніше — парадоксальну інтенцію, котра "відводить вітер від вітрил" страху очікування; транквілізатори задовольняють іншій вимозі — усувають соматичне підґрунтя розладу. За спостереженнями автора, легкий гіпертиреоз часто веде до агорафобії, а прихована тетанія до клаустрофобії.
|
Як правило, страх очікування швидко розвивається в умовах екзистенційного вакууму. Заповнення цього вакууму захищає пацієнта від рецидиву. Переведення його уваги на смисл та ціль, нейтралізація нав'язливої ідеї та компульсії дозволяє усунути ці симптоми. В таких випадках осередок патології знаходиться в області психології, або навіть біології, але джерело терапії — терапевтичний агент — ноологічний. Як пише Едіт Уейскопф-Джоелсон: "Логотерапія може бути використана також як неспецифічна терапія, тобто неврози, причиною яких є психосексуальні хвилювання дитинства, можна послабити духовною терапією у дорослому віці."
|
|
|
|
Існування є автентичним лише в тій мірі, в якій воно спрямовано на те, що виходить за його межі |
|
|
У будь-якому випадку ми не вважаємо логотерапію за специфічну терапію. Ось чому лікування психогенних неврозів за допомогою логотерапії є додатковим і не замінює психотерапію у звичному значенні цього слова. Виникає питання, чи дійсно терапії, що носять назву специфічних, є такими. Щодо психоаналізу, Джозеф Уолп нещодавно запропонував "огляд наступних досліджень, що містять інформацію про 249 пацієнтів, чиї невротичні симптоми зникли або стали менш гострими в результаті застосування різних видів психотерапії, відмінних від психоаналізу." Уолт зробив висновок, що "ці свідчення (лише 4 рецидиви-1,6%) суперечать психоаналітичним прогнозам про нестійкість покращень, досягнутих без допомоги психоаналізу, та усувають першопричину пріоритетності аналізу для лікування невротичних страждань." "Іншими словами,— додає він,— те, що психоаналітична теорія вважала за необхідне для стійкого одужання, насправді не є необхідним. Чи виникає з цього, що те, що теорія вважає вихідним пунктом формування неврозу, насправді не є таким?" Я б зазначив, що це, принаймні, демонструє те, що психоаналіз виявляється не настільки специфічним, наскільки вважають його прибічники. Багато авторів у цій області зазначають, що один і той же випадок дозволяє безліч теоретичних інтерпретацій. Різноманітні техніки, що засновуються на цих інтерпретаціях, однак, досягають однакових терапевтичних результатів. Якщо різні методи призводять приблизно до однакових терапевтичних результатів, то яка б з технік не претендувала на те, щоб відігравати вирішальну роль, така техніка не зможе спиратися у своїх претензіях лише на результати. Важливими також є відносини між лікарем та пацієнтом, їх приватні зустрічі, або, говорячи словами Ясперса, "екзистенційна комунікація." "Тепла, приватна, людська зустріч двох індивідів,— говорить Ясперс,— більш ефективна як умова для позитивних змін, ніж цілий набір технік, що ґрунтується на вивченні теорії або оперантному обумовленні." У своїй праці Роджерс стверджує: "Особисті зміни ініціюються ставленням терапевта більшою мірою, ніж його знаннями, його теоріями або його техніками… Це може бути шляхом нового досвіду, досвіду більш безпосереднього, тоншого, з більшим сприйняттям, що є суттєвою характеристикою терапевтичних змін. Важливішою, ніж, наприклад, досягнення інсайту, робота через трансфер, або зміна Я-концепції."
До якої міри просто зустріч між доктором та пацієнтом спроможна працювати без найменшого застосування якої-небудь техніки, може бути проілюстровано наступним прикладом. Дівчина, американка, яка вивчає у Відні музику, прийшла до мене на прийом з метою пройти аналіз. Оскільки вона розмовляла на жахливому слензі, я не розумів жодного слова та спрямував її до лікаря-американця, щоб з'ясувати, що ж спонукало її шукати моєї поради. Однак вона не пішла до нього на прийом, і коли ми з нею випадково зустрілися на вулиці, вона пояснила: "Розумієте, як тільки я розповіла вам про свою проблему, я відчула таке полегшення, що мені не знадобилась більше допомога." Так що я досі не знаю, з якою причиною вона приходила до мене.
Це був випадок у вищому ступіні нетехнологічного підходу. Історія, однак, повинна бути доповнена іншою, що є прикладом у вищому ступіні технологічної процедури. У 1941 році якось вранці мені зателефонували з гестапо та наказали з'явитися у головне управління. Я пішов туди, очікуючи, що мене негайно заберуть до концтабора. Гестаповець чекав на мене в одному з кабінетів. Він почав так, як починають пересічний допит. Але скоро він перевів предмет розмови та почав задавати питання на тему: що таке психотерапія?
Що є неврозом? Як можна вилікуватися від фобії? Потім він почав викладати специфічний випадок — випадок "його приятеля". Поступово я почав розуміти, що він бажав обговорити зі мною власний випадок. Я почав короткострокову терапію у надзвичайно безособовій формі; я порадив йому сказати "своєму приятелеві", щоб у разі несподіваного виникнення стану тревоги він має робити те і те. Терапевтичний сеанс не був побудований на відношення "я-ти", скоріш, на відношенні "я-він". В усякому разі, гестаповець протримав мене декілька годин, протягом яких я продовжував лікувати його в безособовій формі. Зрозуміло, я не зміг довідатись, наскільки ефективною виявилась така короткострокова терапія. Що стосується мене та моєї родини — це виявилось рятівним для нас, оскільки нам дозволили залишатися у Відні цілий рік, поки не відправили до концтабору.
У звичайних умовах протиставлення зустрічі лікаря з пацієнтом, з одного боку, і техніки її проведення, з іншого, може мати чисто теоретичне значення. В житті все відбувається між цими полюсами. Жодним з них не можна нехтувати.
Передовсім не можна зіштовхувати одне з одним ці полюси — зустрічі, як такої, та техніки її проведення. Техніка, по суті, схильна спрощувати все, чого торкається. Якщо річ йде про учасників терапевтичної взаємодії, то людина розглядається як річ серед інших речей.
| В дійсності ж люди сьогодні можуть постраждати скоріш від нестачі вимог, ніж від їх надмірної кількості |
|
|
|
Захопленість технікою замість особистої участі робить людину не просто річчю, але й засобом для досягнення мети. У відповідності з другою частиною кантівського категоричного імперативу, до людини не можна ставитися як до засобу. Я не знаю, де ще ставлення до людини — як до цілі або як до засобу — має більше значення, ніж у політиці. Наважуся сказати, що найважливіша різниця у політиці лежить між тими, хто вважає, що мета виправдовує засоби, і тими, хто розуміє, що існують засоби, здатні спаплюжити навіть найсвятішу мету.
|
|
|
Бачити у людині лише засіб для досягнення цілі — те ж саме, що й маніпулювати нею. Стосовно тих випадків, коли особисте ставлення приносять у жертві техніці, Рудольф Дрейкурс сказав: "Використання трансферу, як базового терапевтичного засобу ставить терапевта у позицію переваги, управління пацієнтом з позиції своєї підготовки та терапевтичних схем."
Це правда, що у Монреалі на конференції з проблем депресії та пов'язаних з нею станів "багато доповідачів відмічали, що в шоковій та медикаментозній терапії закладена велика небезпека механічного та деперсоніфікуючого управління пацієнтом." Я вважаю, що небезпека полягає не стільки у шоковій терапії або медикаментозному лікуванні як таких, скільки у технологічному відношенні, домінуючому у більшості терапевтів. Я вважаю, що небезпека технологічного відношення у сфері психотерапії вище, ніж у шоковій та медикаментозній терапії. Має значення не те, яку техніку застосовують, але те, який лікар застосовує її, або навіть, який зміст він вкладає у це. І психотерапію можна проводити так, що пацієнт виявляється у ній не людиною, а набором механізмів, що складають її психіку.
Навіть якщо зустріч лікаря та пацієнта носить приватний характер, відношення "я-ти" не повинно бути замкненою системою. Карл Бюлер у своїй теорії мови розрізняє три позиції: з точки зору, того який розмовляє, мова — це засіб виразу; з точки зору того, до кого він звертається, мова — це засіб спілкування; з токи зору того, про кого говорять, мова — це уявлення. Саме ця, третя позиція виявляється упущеною, якщо забувають про те, що терапевтичне відношення не вичерпується просто особистою зустріччю між двома суб'єктами, але залежить від предмету, з приводу якого один суб'єкт взаємодіє з іншим суб'єктом. Таким предметом спілкування звично є деякий факт, котрий повинен бути усвідомлений пацієнтом. Зокрема, він мусить усвідомити те, що існує сенс, який чекає на свою реалізацію. Таким чином терапевтичне відношення виявляється відкритим для світу, як це і повинно бути. Світу призначено бути тим, чому кидають виклик.
|
Принципом логотерапії є самотрансценденція як сутність існування. Цей принцип значить, що існування є автентичним лише в тій мірі, в якій воно спрямовано на те, що виходить за його межі. Буття людини не може мати зміст само по собі. Ми казали, що людину ніколи не можна розглядати як засіб для досягнення мети. Чи витікає з цього, що він є ціллю у собі, що йому призначено реалізувати та актуалізувати самого себе? Я б сказав, що людина реалізує та актуалізує цінності. Він оволодіває собою настільки, наскільки втрачає, забуває себе, чи то буде заради чогось чи когось, заради якоїсь справи або заради друга, або ж "в ім'я Бога". Боротьба людини за своє "я", свою ідентичність приречена на невдачу, якщо вона не присвячена чому-небудь за межами його "я", чому-небудь, що знаходиться над ним.
Людське буття тьмяніє, якщо воно не знаходить для себе вільно обраного смислу. Акцент робиться на вільному виборі. Видатний американський психоаналітик повідомив після поїздки до Москви, що по той бік "залізної завіси" люди менше страждають неврозами, тому що вони повинні вирішувати більше завдань. Коли мене запросили прочитати доповідь для психіатрів Кракова, я посилався на це повідомлення, але зазначив, що хоча Захід ставить перед людиною менше завдань, ніж Схід, він залишає йому свободу вибору цих завдань. Якщо ж він не володіє такою волею, він стає шестернею, яка наділена функціями, щоб їх виконувати, але не має можливості обирати.
Психотерапію, котра ставить перед людиною смисл та мету, вірогідно, можна критикувати за те, що вона вимагає від пацієнта забагато. В дійсності ж люди сьогодні можуть постраждати скоріш від нестачі вимог, ніж від їх надмірної кількості. Існує не лише патологія стресу, але також патологія відсутності напруги. В епоху екзистенційної фрустрації ми повинні побоюватися не лише напруги як такої, скільки недостатності напруги, що виникає внаслідок втрати смислу. Я вважаю небезпечною оманою для психічного здоров'я ту точку зору, що людина передовсім потребує гомеостазу. Що людині дійсно потрібно — так це достатня напруга, яка виникає внаслідок появи смислу, який він повинен реалізувати. Ця напруга внутрішньо притаманна людському буттю та, отже, необхідна для психічного здоров'я. Те, що я називаю ноодинамікою, є динамікою в полі напруги між полюсами, які представляють людина та смисл, який закликає до неї. Ноодинаміка організує та структуризує людські відносини та залишає людині свободу вибору: реалізувати смисл або відмовитися від смислу, що очікує на свою реалізацію.
Теодор А. Котхен досліджував відношення поняття сенсу до психічного здоров'я, створивши комплекс питань та запропонувавши його психіатричним пацієнтам, а також людям, які не знаходились під наглядом психіатра. Результати емпірично підтвердили концепцію психічного здоров'я, що була запропонована логотерапією або будь-яким іншим варіантом екзистенційного аналізу: розум є здоровий тоді, коли він у достатній мірі забезпечений смислом.
У 1899 році Джеймс Джексон Путнем прочитав лекцію Массачусетському медичному товариству на тему: "Не лише хвороба, але й людина". З такої назви випливає, на мій погляд, що лікар має враховувати не лише захворювання, але й позицію пацієнта відносно нього. Посівши вірну позицію, неминучі страждання можуть бути перетворені на героїчне та переможне досягнення. Ось чому в житті досить смисл, поки людина дихає, поки вона не вмерла. Навіть у смерті життя не втрачає свого смислу — оскільки цей смисл полягає не у збереженні чого-небудь для майбутнього, але скоріш, у збереженні для минулого. У ньому він врятований назавжди.
|
Едіт Уейскопф-Джоелсон стверджує, що надаючи неминучому стражданню статус позитивної цінності, логотерапія "може допомогти протистояти певним нездоровим тенденціям сучасної культури Сполучених Штатів, де невиліковно страждаючим людям дуже складно пишатися своїми стражданнями, вважати, що вони роблять їх більш гідними." "Таким чином,— пише вона,— тягар нещастя збільшується тому, що людина не лише нещасна, але й соромиться свого нещастя."
|
|
|
|
Через свою власну віру людина посідає позицію та робить вибір |
|
|
"Інший аспект логотерапевтичної філософії відноситься до поняття часу,— підсумовує Уейскопф-Джоелсон.— Минуле індивіду являє собою сукупність всього того, що він зробив існуючим, серед збережених та назавжди втілених можливостей, в той час як майбутнє складається із можливостей, котрі ще мають бути реалізовані. Таким чином, минуле індивіда є тією частиною його життя, у котрій він подолав конечність та досяг вічності. Така позитивна оцінка минулого може в певному ступені протидіяти остраху старості та смерті, а також компенсувати дискомфорт людей середнього віку та літніх людей в умовах культур, подібних культурі Сполучених Штатів, в яких насамперед цінується молодість. Особливо корисним ці філософські роздуми можуть бути для жінок, які переживають клімакс."
Найвищий смисл людського життя є не предметом його інтелектуального пізнання, але, скоріш, предметом його екзистенційного зобов'язання. Він переважає інтелектуальні здібності конечної істоти, такої, як людина. Через свою власну віру людина посідає позицію та робить вибір. Коли пацієнт міцно стоїть на позиціях релігійної віри, необхідно відкрити його релігійні переконання; нема ніяких протипоказань по відношенню використання цих духовних ресурсів для досягнення терапевтичного ефекту.
Справжня теорія людини має слідувати за нею до ноологічного виміру буття, котре є виміром феноменів, притаманних лише людині. Але вона буде фрагментарною, якщо у ній не буде міститися поняття сутнісної відкритості людського буття для вищих вимірів. Людина, як відомо, має кінець. Однак у тій мірі, у якій вона розуміє свою кінечність, вона продовжує її.
Переклад:
Костенко Надія Леонідівна
Київський гуманітарний інститут, III курс, Менеджмент ЗЕД
учасник Бізнес-клубу Київського гуманітарного інституту
тел. (044) 266-1237, nadyakostenko@ukr.net
|
Версія для друку