ДМИТРО ДОНЦОВ: «ЄДИНЕ, ЩО Є НА ПОТРЕБУ» —
для тих, хто спроможний впровадити Візію
Вступне слово Олександра Саврука
- "Безхарактерна суспільність, навіть при сприяючих обставинах, навіть при чужій допомозі, не творить нічого. Завше перекидатиметься від захвату до розпачі, тратитиме голову по перших невдачах, переоцінюватиме силу перешкоди, а не довірятиме власній, хоч би й як «свідома» була свого «ідеалу»"... — тільки заради цієї думки Дмитра Донцова вже варто було б з ним попрацювати в рамках нашого "Візійного" проекту. Так вже до болі точно описано те, що ми як суспільство, маємо сьогодні, навіть при чужій допомозі...
- Так вже сталося, що більшість візійних робіт в українській історії приходять до нас незнайомими для більшості, оскільки представляють собою майже невідому широкому загалу історію боротьби українського народу за свої права, за своє місце в історії.
- Перед нами робота одного з ідеологів українського національно-визвольного руху Дмитра Донцова. Яскравий, амбіційний, надзвичайно активний політичний діяч ХХ ст., мав величезний вплив на формування генерацій борців за незалежність України. Народився він у Мелітополі у 1883 році, у 1900-07 рр. навчався з перервами у Петербурзькому, а в 1909-11 у Віденському університетах. Належав до Революційної Української Партії, Української Соціал-Демократичної Партії, у 1914-1918 рр. голова Союзу Визволення України. У період Гетьманату очолював Українське Телеграфне Агенство та Державне Бюро Преси. В еміграції видавав часописи, викладав у Монреальському університеті. Помер у 1973 році.
- Нас вперто навчали поважати ЧУЖІ національно-визвольні змагання, і з дивною, цинічною логікою привчали нас підкорятися, вислужуватись, обмежувати свої мрії до рівня "висоти плінтусу" (даруйте мені за цей вираз), відбиваючи у себе спроможність ставити собі амбіційні цілі, відповідно до своїх, внутрішніх здібностей і бажань. Це наслідок багатьох чинників. Але це відчувається в цілому в суспільстві — чи то в політиці, чи то в бізнесі. Ми змушені констатувати очевидно недостатню кількість тих людей, які спроможні, не дивлячись ні на що, ПРИЙМАТИ РІШЕННЯ і НЕСТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за них. Стратегічне лідерство в бізнесі (наявний в більшості його різновид, який для бізнесу означає фактично його відсутність) — це одна з основних наших проблем в Україні. Незважаючи на проблеми в зовнішньому (для бізнесу) середовищі, я маю констатувати наявність такого типу поведінкового аспекту у внутрішньому середовищі — в управлінському контексті.
- Тим не менше, дякую своїм клієнтам (які очевидно є неординарними, відповідальними, і візійними), які по суті, в реальному житті, створюють позитивні рольові моделі для своїх працівників. Читаючи такі твори як цей, я бачу і впізнаю сьогоднішніх керівників, які виробляють і закладають основи для "стандартів" успішності керівників в Україні завтрашнього дня. Вони з дивовижною впертістю намагаються працювати ПРАВИЛЬНО, думаючи далеко не тільки про прибутки, але про коректність "організації" майбутнього — чи то правила гри в галузі, чи то зміна цінностей у працівників та їхніх сімей, чи то приорітети у виборі цілей у майбутньому для їхніх дітей.
- Сподіваюсь, що логіка і подача автора зацікавлять,— маю надію, що деяка архаїчність мови не завадить нам у цьому,— і дозволять відшліфувати ті свої підходи керівникам, які вже вони використовують — а відповідно і відчувають категорії, про які тут йдеться.
ДМИТРО ДОНЦОВ «ЄДИНЕ, ЩО Є НА ПОТРЕБУ»
Тема "найвищого ідеалу" нації та доріг, якими до нього ідеться — така оклепана, як жадна інша.
Хочу підійти до неї з боку, з якого у нас не люблять до неї підходити. Цю нову точку підходу і повинна засвоїти собі особливо молодь, першим кличем якої — навіть в неполітичних організаціях (як напр. в Пласті (скаутська організація — M.C.Ua)), — є "вірність своїй країні".
Державницька ідея є тепер у всіх на устах. Навіть у тих, що за неї у Києві під стінку ставлять, або у тих, що пропонують свої услути для її поборювання. Але й від чесних прихильників тої ідеї чує молодь нераз: "Шануймо наш запал і посвяту, але — не товчіть шиб і сідайте за книжку!" А дальше — літанія: "Учись, трезвись, молись, а решта анархія"...
Не знаю більш облудної науки! Бо є одна річ, одне "щось", без якого жадна освіта не поможе; ніяке освідомлення не врятує, ані запал, ні посвята... Цим "щось", цією найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття "характер"; з ним, як з душею: хто скаже, що є душа? Але подібно, як кожний з нас відрізнить мертвого від живого, так і того, хто має характер від того, хто його заступає фразою.
Моторами історії, які здвигають і валять народи, — є одиниці, за якими тягнеться маса. В мирні часи, і в критичні, в монархіях і в республіках. А тою чудодійною силою, яка ті одиниці возносить вгору, даючи їм владу над числом — є їх сила характеру. Командує над іншими не завше найінтелігентніший, не завше найдужчий, але все — завзятіший, той, що виявляє найтвердішу вдачу.
Упертість, моральна відвага, всі риси, що складаються на поняття "характер", є невідкличні для всякого, хто прагне вести інших в ім'я якоїсь справи. Мойсей, Магомет, Олександер, Темерлян, Атиля, Цезар, Ришельє, Піт, Бісмарк, Кромвель, Наполеон — всі відзначилися небуденною силою характеру. Амбіція, навіть геніальність — ніщо, де нема характеру. Амбіція може зайти на манівці (образно: кручений обхідний шлях — M.C.Ua), розум — заплутатися в сумнівах, тільки незламний, мов віра, лишається характер.
Що ж це є характер?
| Упертість, моральна відвага, всі риси, що складаються на поняття "характер", є невідкличні для всякого, хто прагне вести інших в ім'я якоїсь справи. |
|
 |
|
Це, передусім, витривалість. Коли одного літнього дня 1918 року донесли Клємансо, що Німеччина питається про умови капітуляції, повний зворушення, старий тигр промовив: "Сорок літ чекав я на цей день!" Це була витривалість! Бо він не лише чекав, він протягом майже піввіку активно працював над тим, щоб приспішити цей час, щоб пімстити зневажену Францію: наражаючи себе на кличку "англійського запроданця", (бо знав, що без Англії Франція не переможе), на безнастанні поєдинки з противниками, які — мов свора псів обступали його, — для яких ідея реваншу була празниковою кокардою, припинаною у свято і викидуваною на брук по святі, а не як для нього — першою і останньою любов'ю.
|
|
|
І все це витримав той "небезпечний вар'ят (дурень — M.C.Ua)", (як його звали противники), не міняючи віх по одній, чи другій невдачі (як робиться у нас), не видумуючи — для заспокоєння совісти — теорій про "невикональність завдання", про "несприятливі обставини" і т. п. А коли від реву "грубої Берти" бряжчали вже шибки паризьких будівель, коли уряд втік до Бордо і паніка готова була перекинутися з запілля (підпілля — M.C.Ua) на фронт, тоді прийшов його час. Тоді очі Франції звернулися до "небезпечного вар'ята", який від 1871 року витримав в одній ідеї, в одній вірі, в одній пристрасти, об яку, остаточно, розбився furor teutonicus.
Що є сила характеру? Це є певність себе, певність вибраної лінії, думки. Це — уміння знайти свою мету на осліп, не даючи себе звести у бік болотяним вогням, це знати, чого хочеш і дуже цього хотіти. Це — уміти в рішаючу хвилину сказати — "так", чи "ні", стати з одної, або з другої сторони барикади. Це уміти вибрати, а не вмерти від сумніву, мов той віслюк Буриданів, який сконав, хитаючись між жолобами з сіном і вівсом, як ми між соціялізмом і капіталізмом, між республікою і монархією, між совітофільством і самостійністю, принципіяльністю і капітуляцією. Певність себе — це смілість Давида перед Голіятом, Голландців — перед Еспанією в XIV в., Ірландців перед Альбіоном. Певність себе — це вміти вкладати голову у пащу живого льва, а не тягнути за хвіст мертвого. Бо не є геройством плазувати перед якоюсь силою, коли вона лежить, пристосовуючи відповідно до того свої "програми" і "тактику"...
Коли хочете знати, що то є певність себе, познайомтеся з історією відкриття планети Нептуна. До 1846 року ніхто не підозрівав її існування. Але англійський астроном Джон Адамс, обсервуючи (спостерігати, обстежувати, вивчати — M.C.Ua) збочення в русі Урана, прийшов до висновку, що причиною їх є якась незнана нам планета. Його не слухали, але, певний своєї ідеї, він не дав себе спантеличити, хоч досі заобсервовані факти були проти нього. Нарешті, спираючись на обчислення Адамса, — знайдено нову планету та її місце у всесвіті. Своєю ідеєю задав він брехню "фактам", не "факти" — його ідеї... Як часто "реальні політики" відраджують шукання незнаних звізд лише тому, що їх підсліпуватий зір їх недобачає; лише тому, що не люблять гонити за новим; що вірять "фактам", усталеним іншими, а не мрії, зродженій у власній душі.
|
Ось що таке певність себе, без якої не зробиться жадного діла ні для одиниці, ні для спільноти.
Що є сила характеру?
Це вірність переконанням це вірність ідеї. Це готовність іти з нею до слави й до загину, як кажуть німці, зв'язатися з нею аuf Gedeih und Verderb. Це готовність трактувати, мов свого особистого неприятеля, ворога своєї справи. Це значить зробити собі з переконань догму віри... Вірність ідеї — це не безхарактерне стрибання з права на ліво і навпаки, під маскою "ідейного шукання"; це не дискутування над тим, чи має право нарід жити, чи ні, чи вовк у бабусинім очіпку є вовк чи бабуся; це не стримування себе від реакції, на зневагу ідеї під позором, що це було б "не на часі", або що "не знати ще, що з того вийде".
|
|
|
|
Що є сила характеру? Це є певність себе, певність вибраної лінії, думки. Це — уміння знайти свою мету на осліп, не даючи себе звести у бік болотяним вогням, це знати, чого хочеш і дуже цього хотіти. |
|
Коли я роздумую над цією філософією "не можна знати", над диспутами з Ефіялтами, мені пригадуються епізоди з єгипетського походу Бонапарта. Він взяв з собою учених, які викопували скарби фараонів і ослів, які везли ті скарби і амуніцію. Коли Бедуїни атакували французський відділ, він шикувався в каре, і тоді розлягалась команда: "Осли і учені — до середини!" Щоб не заважали тим, що б'ються... Лише провідники, які не толерували в своїх рядах учених диспутантів в критичний момент, лишали слід в історії, не безхарактерні скептики, які в рішаючі хвилини давали себе збити кожному розумовому аргументові; які кидалися від одної думки до протилежної, неначе від "етапу" до "етапу", немов отой многонадійний поет, що проголошував:
Етап не страшний жадний
Коли за ним ще інші є етапи.
Мандруй, аж поки є етапів! ...
Етап ніколи не страшний,
Коли він не останній.
Поетів від літератури і політики, коли й береться в похід, то тільки на те, щоб в рішаючий момент — замкнути до середини разом з їх пеґасами. Звеличання перманентного перекинчицтва не сміє уходити безкарно...
Про того ж Клємансо писав недавно Льойд Джордж: "Ненависть Клємансо до Німеччини була повна такого скупчення й дикого завзяття, якого я не бачив навіть у найгірших англійських Германофобів. У тих ворожість до Німеччини все виглядала трохи вирахувано й театрально; ненависть Клємансо лежала в крови. Він був один страшний вулкан особистого, національного й релігійного ненависництва".
Ось те почування ворожості до іншої ідеї, яке є тільки відворотною стороною сліпого прив'язання до своєї. Це й є, між іншим, та відданість, яка вимагається супроти своєї країни, начальників і родичів від пластуна, яка жадає від нього звертатися без намислу проти кожного, хто зле про них відзивається. Ця відданість справі є одною з головних сил характеру. Хто без неї служить своєму колективу, будує будинок на піску.
Це є замилування в пригодах, в незнанім, в новім; потяг до непевних шляхів. Це сила, яка гонила англійських пуритан за океан, в казкову Америку, на власний ризик і страх. Це сила, що пульсувала в серцях каліфорнійських шукачів золота, що пхала їх до чину Лівінґстона і Ліндбеpґа. Це шукання нових земель, нових овидів (обріїв — M.C.Ua), нових досягнень; це замилування в атмосфері конфліктів і поборюваних перешкод людей, яких манить блискуче марево в пустині, які не задовольняються сірим світом повсякденщини, яких гнітить щастя пса на ланцюгу. Це движучі сили життя і основні прикмети великих характерів. Коли б Клємансо або Фош були програли у 1918 році, то напевно перейшли б до історії, як необчислимі авантурники. Біля колиски кожного великого народу завше стояв якийсь "небезпечний вар'ят".
Що є сила характеру?
Це ніколи не вражатися невдачею. "Паде лиш той, хто не хоче зачинати наново, каже один англійський пластовий письменник. Коли ви часом і послизнетеся, нічого не вадить; на ноги — і зачинайте знова... Але завше зачинати знова і ніколи не узнавати себе за покопаних... Таким має бути провідник".
Такими були Угорці, що "зачали знову" по Віляґошу, таким був Орлик, що "зачав знову" по Полтаві...
Що є сила характеру?
| Паде лиш той, хто не хоче зачинати наново |
|
|
|
Це — культ успіху. "Великі папи, каже Шпенґлєр, головачі партій англійських, доки кермували справами, давали себе вести тим самим засадам, що й завойовники й бунтівники всіх часів... Катехізм успіху! Без нього не було б ані церков, ані англійських колоній, ані великих американських фортун, ні звитяжних стрясень..., ні щасливих народів".
|
|
|
Культ успіху — це не вірити у різні Хо, це — не нарікати: "Ах, як же ж можна без природних границь, без "союзу"! Ах, факти проти нас! Ах, чи не звернути ще перед стартом, бо така далека мета, а бігти так трудно". Бо чи ж менші труднощі лежали перед тими, про яких говорив Шпенґлєр? Але певна своєї вищості й післанництва цивілізувати кольорові народи, запанувала англійська нація в далекій Африці, в Індії, в Єгипті, хоч була це задалека мета, хоч "факти" географічні її до того зовсім не управнювали, хоч імовірніше було б, коли б над тими землями лопотіла не корогва Альбіону, віддаленого від них на десятки тисяч миль, а напр. Туреччини, чи Росії, що майже сусідували з тими країнами чудес, лише, що не мали того твердого характеру, не сповідували того "катехізису успіху", не мали "певности себе" британської раси.
"Аби моє зверху було" — ось засада великих характерів, коли за нею криється не дрібна амбіційка, а велика амбіція, не похопливість, істерія й розчарування, а уперта праця... Чи знаєте ви, напр., що над своїми діалогами працював Платон вісімнадцять літ? Копернік над своїми "Революціонес" — тридцять шість? Лютер над коментарем "Генезису" — десять? Що, аби лиш відписати твори Гете, потрібно шістьдесять літ одного копіста? Що геніальність Наполеона полягала на умінню спати п'ять годин на добу, на дріб'язковім перестудіюванню безчисленних щоденних рапортів, на умінні виконати працю останнього вояка, на пам'яті, яка не забувала про останню дурну гармату в віддаленім гарнізоні, якої не могло бути в рапорті, але яка завше була в його голові?
Культ успіху — це культ великої амбіції і великої праці, не дрібних амбіційок, не дбання про Schien замість про Sein, не — так поширений у нас — культ фасади, не журба, замість про внутрішню культуру , про наліплену ззовні офіціальну відзнаку ("редактор", "т-во людей з вищою освітою", "член академії", "посол" і пр.) Культ успіху — це не хвилеве захоплення, з переходом до моментальної зневіри людей, які хотіли за рік вивчитися на Шекспіра, а за два — збудувати "власну хату". Культ успіху — це прикмета, якої у нас нема, це бажання по кожнім упадку зриватися на ноги, to try again (пробувати знову), бо хто боїться невдач і розчарувань, той згори програв свою життєву ставку, будь це одиниця, чи нарід.
Це почуття чести. В пластовім правильнику стоїть: "Коли пластун під словом чести каже "це є так", то це є так!" Це значить, що коли ви комуніст (згл. націоналіст), то не повинні писати під своїм ім'ям в газеті комуністичній, а під прибраним в націоналістичній. Це значить мати почуття відповідальности і говорити те, що робиш, а робити те, що говориш. Це значить тлумити серед себе "ніяких", бо ніякі — це всякі, ні теплі, ні холодні, вічно готові перекинутися від одних до других. Це значить, коли ви кажете, що щось на вашу думку є так, то це мусить бути так.
Що таке сила характеру?
Це є завше бути готовим сповнити свій обов'язок. Що значить бути готовим? Ось приклад. Перед війною першим лордом британської адміраліції був Вінстон Черчілль. В часі незакаламученого миру, довго перед 1914 роком, Черчілль готувався до нього. У воєнній палаті адміраліції мав він величезну мапу, на якій кожного дня зазначалося розташування головних одиниць німецької фльоти. І Черчілль залюбки заскочував своїх підвладних старшин несподіваним питанням: "Що треба робити, коли цеї ночі вибухне війна з Німеччиною?" Не диво, що коли ця війна дійсно вибухла, Велика Британія була нею найменше заскочена.
Мобілізація морських резервів, заряджена Черчіллем 1-го серпня 1914 року, без уповноваження кабінету, позволила Великій Британії виступити зараз по зірванню дипломатичних зносин з цілою своєю збройною морською силою в її повній боєвій готовності.
Що значить бути готовим сповнити свій обов'язок? Читайте про місіонерську діяльність Єзуїтів по заложенню Ордену. Папа Григорій XIII віддав їм церкву Санто Стефано Ротондо і Єзуїти оздобили її чудовими фресками, що представляли жахливі сцени катування мучеників за віру. А кардинал Папєоті писав, що "не треба боятися малювати страждання християн в цілім їх страхіттю... Тим способом церква хоче не тільки звеличити відвагу мучеників, але й запалити вогнем душу своїх синів". Тим способом вчила церква своїх місіонерів завше бути готовими до мучеництва за ідею, формувала героїчні душі. В заокеанських краях, єзуїти "завше готові", чулися "вояками" великої армії, що іде на боротьбу і смерть, підлеглими своєму "генералові", які не сміли дезертувати. Коли в Бразилії впали місіонери жертвою Кальвіністів, вони були приготовані на це, а патер Годой, перед масакрою, заохочував їх словами: "Не зраджуйте прапору!"
Виховати й підтримати у мирні часи готовність на найстрашніше — ось що значить "бути готовим" виконати свій обов'язок. Без цього не варті жадна релігія, жадна одиниця, жадний нарід.
Що таке сила характеру?
|
Це значить дбати за справу, не за себе. За те, щоб дати мата, а не, щоб стратити найменше "хлопців". Коли лордові Кіченерові донесли, що, післаний для розсадження одної гори транспорт динаміту вилетів в повітря разом з поручником, що його провадив, Кіченер запитав: "Скільки отже матеріялу ви ще потребуєте?" Він зреагував інакше, аніж реагувала до недавна ще наша преса на червоний терор за Збручем; для якої безумством був навіть протест проти терору, бо стільки хат піде ще з димом, стільки буде нових жертв... "Гуманність — казав Айнзідель, — не коштує нічого, а звільняє нас від усіх тяжких зобов'язань думки і чину." Гуманність — це оправдання для лінивства думки, для безхарактерності. Оскільки знаю — не збудовано нею досі жадної держави.
|
|
|
|
Культ успіху — це культ великої амбіції і великої праці |
|
Що є сила характеру?
Це уміння володіти собою. Хто читав колись про кораблі-пастки під час великої війни — той знає, що то значить — панувати над собою. Той знає про це, хто читав про подвиги "Farnborugh", воєнного корабля, укритого під прапором торговельного, завданням якого було підставляти свої боки торпедам німецьких "У-ботів", аби, звабивши їх до себе, затопити схованими гарматами... Той знає, скільки нелюдсько-зимної крови треба мати, аби з знищеним мотором, поламаними щоглами, напівперебитою залогою — ждати безчинно підходу ворога, чекаючи його, або смерти, коли одна хвилина денервації коштує життя... Панувати над собою — це не, як варвар, з якого сміявся Демосфен, який в бійці лише хапається за ударене місце, не здібний "вичитати грозячий удар з очей противника, нездібний заслонитися заздалегідь від нападу"... Це з зимною кров'ю — вміти орієнтуватися, інідки прийде найближчий удар, це — вміти передбачати тяги противника і їм запобігти, як Японці в піч розпочаття війни в Порт-Артурськім рейді, як Нельсон під Копенгагою. А всі вони, особливо англійці, могли доконати цього тому, що змалку тренувалися в силі характеру, вчилися розраховувати далекосяглість своїх поступків, силу своїх рухів та прецизійність (найвища точність — M.C.Ua) — передусім в спорті і в змаганню.
Що є сила характеру?
Це, нарешті, уміти дивитися на життя, як на гру; не бути по-хамськи втішеним по виграній, і по-хамськи пригнобленим по програній, завше всяку небезпеку сміхом зустрічати... Прикладом цього мужнього відношення до сваволі долі служить упокорена, але сильна духом, Німеччина. Недавно в Стокгольмі відбулося торжество вручення Нобелівської нагороди останньому лауреатові, німецькому письменникові Томасові Маннові. В своїй відповіді Манн дякував за відзначення не своє, а в його особі — генія німецького народу. Його мовчазний героїзм, що не скаржиться і не просить ласки, символізує Манн в постаті Св. Севастіяна, юнака, прив'язаного до стовпа, цілого простромленого списами й мечами, і усміхненого. "Німеччина, говорив Манн, через свою повоєнну поезію... зберегла свою честь: політичне, бо не запалася в анархію терпіння, бо зберегла свою державу, і духово, бо здолала східну засаду терпіння сполучити з західною засадою форми, знаходячи в самім болю — красу! Красу, скажу я, глуму над даремними зусиллями противника, красу афірмації життя, не зважаючи ні на що, красу піднесення ідеї над тваринний біль, красу вірности своєму Богові до кінця — є запорука воскресіння..." Не тільки одиниць, а й народів.
Що є сила характеру?
Це є наставлення душі, оспіване в однім сильнім вірші Редьярда Кіплінга, який я, не поет, віддаю прозою:
"Коли ти можеш бачити зруйноване діло цілого свого життя,
І без слів взятися будувати його наново,
Або за одним ударом — стратити виграну сотки партій
Без жадного порушення і без одного зітхання...
Коли ти можеш бути коханком, не шаліючи з любови,
Коли ти можеш бути сильним, не перестаючи бути ніжним...
Коли ти можеш любити всіх приятелів як братів,
Аж так, щоб ніхто з них не був всім для тебе,
Коли ти вмієш розважати, спостерігати й пізнавати,
Не стаючи ніколи скептиком, або руїнником,
Мріяти, та не даючи твоїй мрії стати твоїм паном...
Коли ти потрапиш бути суворим, не впадаючи ніколи в лють,
Коли ти вмієш бути відважним, а ніколи безрозсудним,
Коли ти вмієш бути добрим, коли ти вмієш бути мудрим,
Не будучи моралізатором, ні педантом,
Якщо ти вмієш зберегти свою відвагу
І не стратити голови, коли всі інші довкола тратять її,
— Тоді князі, боги, щастя і перемога, стануть на віки твоїми вірними рабами,
Тоді ти станеш людиною..."
А з людей, не з ганчірок чи опудал, складається нація. Хто не виховає людини, не виховає народу. Твори Кіплінга, каже критик французький Бріон, більш помогли при затяганню охотників (бажаючих — M.C.Ua) до британської армії в Індії, аніж обіцянки вербункових капралів. Бо не капрали, не зовнішня принука (обов'язок — M.C.Ua), не мус (примус — M.C.Ua), викували англійську націю, лише Кіплінги, які прищеплювали молоді смак пригод, життя, повного небезпек на далеких шляхах, за далекими морями. Хто виховував характер Британця, творив Велику Британію.
Хто викаже силу характеру в дрібнім, викаже її й у великім. Витривалий в щоденнім житті, буде витривалим і тоді, коли доля поставить його в становище Клємансо... Хто вміє "бути готовим" в щоденнім житті, той буде ним і тоді, коли стане Черчіллем. Хто в малих справах ставить на своєму, той не злякається перешкод і в великих, як Лютер, який готовий був їхати на диспут з противниками, хоч рідко ті диспути кінчалися в його часи, хоч би, казав він, стріли його там стільки тисяч чортів, скільки було черепиць на дахах у Вормсі... Твердо йти своєю життєвою дорогою може тільки нація людей великих характерів. Безхарактерна суспільність, навіть при сприяючих обставинах, навіть при чужій допомозі, не творить нічого. Завше перекидатиметься від захвату до розпачі, тратитиме голову по перших невдачах, переоцінюватиме силу перешкоди, а не довірятиме власній, хоч би й як "свідома" була свого "ідеалу"... Вашингтон, О'Коннель не мали спершу своєї "свідомости": обидва були довший час патріотами метрополії. Але їх характер, витривалість іти раз обраним шляхом до найдальших консеквенцій ("послідовні", принципові рішення — M.C.Ua), почуття чести, упертість, помогли їм довершити їх діло (про яке спершу навіть не думали) в становищі, в якім "свідомі" відразу свого "ідеалу" безхарактерники стараються його вихитрувати, вижебрати, вичарувати, або вимолити, щоби наприкінці зрадити... Сама свідомість не поможе, ні сам запал. Великі речі стоять у цім світі твердими характерами, бо й світ це не є м'який.
Говорять не раз у нас про "гармонію" у вихованню: що, мовляв, треба "гармонійно" розвивати всі спосібності — не лиш характер, але й свідомість, силу волі, знання і ін. Але казати таке — значить казати забагато і — нічого: Qui trop embrasse, mal eteint (хто забагато обіймає — мало стискає). Бо казати, що треба розвивати всі здібності душі — це програма для нас, для наших внуків і для прадідів це — загальник. Нам же треба звернути увагу на те, що — в даній хвилині історичній — є на потребу. А цим, безперечно, є передусім виховання твердих характерів. Розум може кермувати нашою енергією, але не створити її. Життя є динамічне. Робимо його доцільним, даючи ідеальний напрямок його енергіям, але сама енергія є ірраціональна і жадним знанням не покликати її до життя. Коли ви занадто загналися в один бік, тільки наглий і сильний зворот в інший бік поставить вас на належний шлях, не шукання "гармонії"...
| Хто викаже силу характеру в дрібнім, викаже її й у великім |
|
|
|
Коли я над цією темою думаю, спеціально згадую Пласт. Бо чи ж всі перечислені тут складові частини поняття "характер", чи їх не плекає Пласт — вірність ідеї і країні, витривалість, певність себе, внутрішню дисципліну, вміння бути завше готовим, почуття чести, катехізис успіху, замилування до просторів, шукання пригод і сміх в обличчі небезпеки?
|
|
|
Хто гартує тіло, гартує душу, а моральний гарт і характерність — це фундамент сильної нації. Паскаль казав: "Спершу вправляйтеся, а віра прийде сама собою", а Гнат Лойола уважав зовнішні вправи за засіб для збудження відповідних почувань... Є анекдот про славного журналіста Жірардена, який дістав візиту одного політичного противника, що прийшов з наміром допровадити справу до поєдинку. Але Жірарден, потім, як забив другого свого противника Кареля, постановив більше не поєдинкувати. Бачучи подражнення гостя, він відмовився говорити з ним, аж той не сів в запропонований йому вигідний фотель (крісло — M.C.Ua). Коли це сталося, розмова прийняла лагідний перебіг і скінчилася добре. Чи ж можна було гніватися, затопившися в м'якому фотелі? Був би це завеликий контраст між станом душі і положенням, несприятливим для виявлення ґвалтовних почувань! Такий контраст суперечить людській вдачі... А навів я цей анекдот на те, щоб збудити рефлексії: чи не винна в наших життєвих невдачах обставина, що занадто призвичаювали ми досі молодь до м'яких фотелів, до теплих посад і вигідного життя, до м'якого кімнатного виховання, несприятливого для виявлення сильних почувань, і — кажу просто — до формування сильних характерів ? Чи не виховає ці характери скоріше Пласт (при належнім проводі), який вириває молодь з душного покою, який сталить зір, кріпить м'язи, гартує волю!
Скажуть, чи ж не є в цім щось зневажливе для душі, викликати чисто механічними штучними способами — бажаний стан душі? Ні!
Бо є глибший зміст в такім вихованню. Воно вказує, що нове ставлення душі не вичитується лиш з книжок, що аби засвоїти ідеї нового морального гарту, треба ними жити, цілим єством, мати їх в кожнім фібрі тіла, в крові. Лише тоді будуть вони не чужорідним тілом, що випаде при першім стрясенню, а органічною частиною нашого "Я".
Та чи ж це не є утопія? — прищепити отой моральний гарт нашій нації? Ми ж такі ніжні, такі чулі, такі бідні... Чи не читали ми недавно в однім емігрантськім журналі, що претендує на виключне право оборони нашої ідеї: нарікання, що шириться, мовляв, у нас думка, "ніби історію роблять сильні одиниці, які вміють сильно хотіти, а те, чого хотять, запроваджують, не оглядаючись на способи запровадження... Помилковість цих думок наявна... З двох воль сильніша є та, що вміє зробити по-своєму, без насильства. Найкращі бажання, доконані насильством — є злом"...
Навів я ці слова не на те, щоб з ними полемізувати, лиш, щоб показати, скільки є ще серед нас цих "фотельних" людей, яких ніколи ніщо нічого не навчить, сих теплярних діячів, вихованих в кабінетах царських канцелярій, цих "футлярних" людей з психікою вічного "есефа" (сафандули), ні теплих, ні гарячих, мандрівних духів запалої в безвість доби. Щоби показати, як тяжка буде боротьба з одідиченою безхарактерністю.
Але не безнадійна!
Одні навички можна замінити на інші, не раз протягом одної лиш генерації. Чому б це не було можливе серед людей, коли це є можливе в природі? Знана річ, напр., що в Новій Зеландії водяться папуги, які з вегетаріанців стали споживачами баранячого сала від того часу, як до Австралії спроваджено овець з Европи. Знані експерименти, коли вихований змалку в товаристві крука голуб став м'ясожером. Там, де на заваді не стоять фізіологічні причини, такі метаморфози може довершити свідома людська воля. Досвід показує, що деякі птахи не родяться з готовим почуванням ворожості до ґатунку (homo sapiens), який витереблює їх рід, що ця ворожість прищеплюється їм щойно вихованням, родичами, які передають молодим, нагромаджений мільйонами літ, досвід незчислимих поколінь далеких предків, передають емоції, інстинкт створінь — диких і вільних, що гордять хоч би золотою кліткою.
|
Довгі століття знищили у нас не один здоровий інстинкт. Зробили з колишніх степових піратів — кліткових цвірінкайлів, які ревуть та стогнуть і ридають над своєю долею безталанною та, як той фотельний есеф над тим, що в житті треба вміти хотіти. Довгі віки зробили з колишньої хижацької Варяжчини — травоїдів, які забули навіть про інстинкт елементарної самоохорони, зі степових тарпанів — коней циркових, уїзжуваних блазнями.
|
|
|
|
Одні навички можна замінити на інші, не раз протягом одної лиш генерації |
|
І щойно недавно зачали ми знова думати про часи, коли було інакше; про добу безжурного завзяття, стоїчного гумору і вдач, які ломилися, та не гнулися; про добу, коли ще не стали загальноприйнятими чеснотами чесноти пса в буді; коли панували інші ті; які я обняв словом "характер". Коли тверді були люди в замірах (задумах — M.C.Ua), бажання щось створити), тверді в думках, тверді в поступуванню (у поведінці — M.C.Ua), тверді у вірі, в почуванню, в чині.
|
Версія для друку