Реструктуризація навчального закладу в Польщі
(на прикладі Варшавської школи економіки)

Зміст:

1. Вступ
2. Організаційна реформа
3. Нові програми та навчальні плани
4. Студенти
5. Бюджет

Спершу мені хотілось би поділитися деякими власними спостереженнями щодо відмінностей між Польщею та іншими країнами у сфері освіти. У нашій країні, як і в інших, рейтинг вищої освіти визначається відповідно до так званого "валового навчального індексу", який дорівнює кількості студентів у загальній чисельності людей студентського віку. На сьогодні цей індекс у США перебуває на рівні 80%, середній показник у європейських країнах дорівнює 55%, а в Польщі він сягає тільки 30%. Але ще 10 років тому цей показник у Польщі дорівнював лише 10%, тобто ця статистика свідчить про неабиякий прогрес країни.

Ще одна важлива відмінність — середня щорічна вартість навчання одного студента денної форми на державному утриманні. Сьогодні у США ці витрати дорівнюють приблизно $8000, у європейських країнах — дещо більше $7000, а в Польщі у середньому на навчання студента щорічно виділяється лише $2000. Ця різниця у фінансуванні свідчить не тільки про різні матеріальні умови навчання, але і про рівень зарплати викладачів. На мою думку, достатньо сказати, що щомісячна зарплатня професора, який працює на повну ставку в нашій Школі, дорівнює $850 або 880 євро. Без коментарів.

Закінчення комуністичної епохи в Польщі 10 років тому справило суттєвий вплив на зовнішнє середовище, в якому діє наша Школа. Після майже 45-річного періоду у нас почався період повернення до нормального режиму — такого, який існував у Школі до Другої світової війни.

На початку 90-х pp. Центральна школа планування та статистики насаджувала ідею традиційної моделі університету, в якому:

• Держава є власником; забезпечує коштами та строго контролює їх витрачання
• Діяльність ВНЗ зосереджується на наданні освіти переважно державним службовцям
• Держава диктує зміст навчальних планів та надає дипломи, а також призначає керівництво ВНЗ.

Після 1989 p. гроші в Польщі стали відігравати функцію економічного регулятора, і це змінило механізми фінансування вищих навчальних закладів. На практиці, за умов складного становища з державними коштами та високого рівня інфляції, ВНЗ отримували менше фінансування, ніж впродовж економічної кризи 80-х pp. Однак, як альтернатива, у навчальних закладів з'являлась можливість заробляти власні кошти — переважно за рахунок надання окремих платних освітянських послуг, дозволених новою Конституцією (денна освіта на той час ще залишалась безкоштовною).

Підвищення кількості молоді, яка бажала отримати вищу освіту, — ще один важливий фактор у мінливому середовищі того часу; і найпопулярнішими сферами спеціалізації були юриспруденція та економіка. Реакцією нашого навчального закладу на підвищення попиту стало збільшення кількості студентів. Водночас у Польщі засновувалась велика кількість приватних навчальних закладів, переважно економічного напрямку. Їх заснування і розвиток впродовж 10 років відбувалися досить швидкими темпами: у 1990 році не було жодного приватного економічного закладу, а в 2000 році у Польщі нараховувалося вже близько 150 бізнес-шкіл. Ми зіткнулися з новим явищем — конкуренцією, в умовах якої повинні були працювати.

І остання, але не менш важлива зміна, що сталася в середовищі і вплинула на нашу діяльність, — це відкритість кордонів. Таким чином, польські державні навчальні заклади повинні були рахуватися з міжнародною конкуренцією, щоб випускники польських ВНЗ були конкурентоспроможними на міжнародному ринку праці.

Таким чином, на початку 90-х pp. наша Школа опинилась у трикутнику суперечливих впливів:

• З одного боку, держава як власник має всі повноваження контролювати діяльність ВНЗ, але водночас вона не забезпечує достатнього фінансування для виконання своїх же вимог;
• З іншого боку, ВНЗ відповідно до соціального статусу та місії некомерційної організації повинні були надавати можливість не дуже багатому суспільству — молоді та співробітникам різних організацій — підвищувати свою кваліфікацію та здобувати економічні знання. Однак, діючи в умовах обмежених ресурсів, навчальні заклади не могли у повному обсязі виконувати ці завдання;
• І останнє, — це конкуренти, які не завжди діють коректно, а іноді зосереджуються на отриманні короткострокових прибутків.

Вищезазначене свідчить про те, що реформа торкалася всіх аспектів діяльності нашої Школи. Декілька з цих реформ ми розглянемо детальніше згодом. Однак найкращою ілюстрацією реформування нашої Школи є зміна назви: до 1991 року вона називалась Центральна школа планування та статистики, а після 1991 року здобула свою попередню назву — Варшавська школа економіки (Szkota GIowna Handlowa).

Ми почали запроваджувати зміни в Школі на початку 1990 року, вони стосувалися навчальних планів, наукових та адміністративних аспектів діяльності закладу. Зміни мали бути поступовими, щоб їх втілення не додавало проблем тим студентам, які вже вчилися в нашій Школі. Таким чином, основні реформи завершились у 1996 році. Але я повинен зазначити, що у наступні 5 років ми намагались запроваджувати додаткові зміни.

Стара організаційна структура базувалась на традиційних факультетах (5 плюс додатковий факультет поза основним місцезнаходженням Школи). Факультети поєднували різні напрямки економічної спеціалізації — виробнича економіка, вітчизняна (внутрішньодержавна) торгівля або фермерство. Керівники кожного факультету відповідали за організацію процесу викладання та досліджень. Зрозуміло, що кожний факультет був підлеглим адміністрації та академічному керівництву Школи. Згодом ми відмовились від такої структури.

З великої кількості можливих організаційних структур ми обрали змішану модель та запровадили її в нашому НЗ. Ми називаємо її матричною структурою. Основна характеристика такої структури — це діяльність організації у двох напрямках: викладання та дослідження.

Основні елементи системи викладання — це види дисциплін, які викладаються в нашій Школі:

1) Загальні дисципліни для студентів денної форми навчання, які викладаються впродовж перших трьох семестрів;
2) Дипломні (спеціалізовані) дисципліни для студентів денної форми навчання, що викладаються впродовж 7 семестрів та дають можливість студенту отримати ступіть бакалавра або магістра;
3) Заочне (вечірнє) навчання першого рівня, тривалістю б семестрів з можливістю отримання ступеню бакалавра;
4) Заочне (вечірнє) навчання другого рівня тільки для студентів із ступенем бакалавра тривалістю 4 семестри з можливістю отримати ступінь магістра;
5) Післядипломне навчання тривалістю 1 або 2 семестри, яке дає можливість студенту дістати сертифікат про отримання спеціалізованої економічної освіти — сертифікат про закінчення престижних курсів МБА в рамках спільних програм із США та Канадою;
6) Докторантура (тривалість докторських програм — 3 роки). Після закінчення студент отримує ступінь доктора з економіки або менеджменту.

Інший аспект матричної організації — наукові дослідження — є базою для створення структурних підрозділів, які ми називаємо колегіумами. Їх призначенням є об'єднання науковців за спільними інтересами та напрямками роботи. Школа складається з 5 колегіумів з чітко визначеними функціями та спеціалізацією. Наприклад, колегіум економічного аналізу об'єднує людей, які цікавляться математикою, економетрикою, статистикою та комп'ютерами; колегіум соціальної економіки — це асоціація науковців, яка займається проблемами економічної історії, соціології, філософії, державного та муніципального менеджменту, політології.

Кожний колегіум складається з підрозділів: відділів та інститутів (всього у структурі Школи їх нараховується близько 60).

Ці два напрямки діяльності взаємопов'язані, як у матриці. Колегіуми та відділи пропонують різні дисципліни для всіх 6 типів навчання, а офіси з навчання та інші структурні підрозділи організовують навчальний процес та "купують" дисципліни обрані студентами. Таким чином, студенти навчаються за такою схемою, яку вони обрали. Викладачі Школи проводять свої дослідження в командах відповідно до своїх наукових інтересів. У Школі розроблено індивідуальний підхід до викладання, тобто викладачі викладають різні дисципліни відповідно до своїх знань та досвіду. Тобто в деяких ситуаціях співробітник факультету соціології може читати курс "Математична статистика", а викладач факультету статистики може викладати курс "Безробіття та як з ним боротись?"

Студенти та співробітники сприймають матричну структуру по-різному. Для студента наша Школа — це заклад без факультетів, а тому він має право обирати власну позицію в організації, зміст, тривалість навчання та спеціалізацію. Студент сприймає дисципліну та її викладача як елементарні частини матриці.

Для співробітника/викладача Школа — це об'єднання колегіумів та відділів, які вимагають викладацької діяльності та проведення досліджень. Викладач є автономним у виборі дисциплін та теми дослідження, якщо останні задовольняють попит. Відповідно зарплата викладачів залежить від обсягів викладання та досліджень.

Попередня ієрархічна організаційна структура (ректор — декан — завідувач кафедри) спричиняла та накопичувала багато проблем. Внаслідок трансформації організаційної структури більшість проблем було вирішено, але з'явились і нові проблеми. Я наведу кілька прикладів:

• Які рішення в Школі повинні прийматися колективно різними академічними підрозділами (сенат і наукові ради), а які індивідуально ректором чи деканом?
• Як відокремити менеджмент академічної діяльності від менеджменту персоналу та ресурсів (роль адміністративного менеджменту)?

Я хотів би навести приклад програми для одного з шести видів дисциплін, тобто програму для студентів денної форми навчання. Програма заочного навчання обох рівнів схожа на інші програми для студентів денної форми навчання, а постдипломні дисципліни та плани не мають постійної програми, тому що вони розробляються індивідуально відповідно до попиту.

Ми почали реформування програм із перейменування дисциплін та запровадження нових спеціалізацій (наприклад, "Фінанси і кредит", "Маркетинг", "Міжнародна економіка"). Кожна спеціалізація складалася з відповідних курсів/ дисциплін. Коли ми проаналізували ці дисципліни, то побачили, що:

• Більше немає необхідності у викладанні великої кількості предметів, а тому їх треба виключити з програми;
• Багато дисциплін можна залишити в програмі, але необхідно радикально змінити зміст та методику викладання цих предметів;
• Необхідно запровадити нові курси, які досі не викладалися в Школі.

Під час розробки нової концепції навчальних планів ми зробили три загальні припущення, а саме:

• Студент — це доросла і відповідальна людина, яка знає чого вона хоче (якщо студент не знає, чого хоче, то для таких студентів існує система допомоги та консультацій);
• Школа, яка орієнтується на клієнта і студента, має давати шанс кожному на здобуття необхідної освіти, що практично означає, що не існує ніяких обмежень у кількості дисциплін, які бажає вивчати студент впродовж семестру;
• Необхідно запровадити механізм конкуренції між співробітниками, який призведе до необхідності покращувати та модернізувати викладання дисциплін та дослідження.

Абітурієнти мають право подавати документи на кілька факультетів водночас. Щороку вступний іспит складають близько 3500 абітурієнтів, і тільки 1200 найкращих кандидатів зараховуються до Школи.

Студенти починають своє навчання з обов'язкової програми загальних дисциплін, яка складається з 15 предметів і двох іноземних мов. Ця програма називається Рівень І і включає економіку, математику, статистику, облік, філософію та логіку. Програма повинна надати студенту ґрунтовну базу для подальшого вивчення фахових дисциплін.

Студенти обирають спеціалізацію після 1,5 років навчання в Школі. Однак вони не повинні декларувати її назву. Справа в тому, що самий набір дисциплін, які вивчає студент, дозволяють йому отримати бажаний сертифікат. Сертифікат — це результат їх вивчення.

Програма дипломних (спеціалізованих) дисциплін розрахована на те, що студент кожного семестру сам визначає зміст навчання, який пізніше стає індивідуальною програмою навчання. Існує дуже мала ймовірність того, що програми навчання двох студентів за п'ять років можуть бути ідентичними.

Декілька дисциплін у програмі спеціалізованого навчання є обов'язковими. Це ті предмети, які були додатковими у програмі загального навчання (наприклад, фінанси та економічна політика) або ті, що складають дипломний мінімум (від б до 10 предметів). За цією програмою студент також має право вибору, але тут він вибирає викладача і семестр, впродовж якого він бажає вивчати певний предмет.

Всі інші дисципліни вивчаються за вибором студента, хоча деякі з них повинні обиратися зі спеціального переліку (обмежений вибір), а деякі — із загального списку предметів, що пропонуються у Школі (вільний вибір). Обмежений вибір дозволяє поглибити спеціалізацію, а предмети за вільним вибором допомагають студенту отримати добру загальну освіту. Дисципліни загальної освіти, на перший погляд, можуть здатися досить екзотичними для бізнес-школи (наприклад, "Релігія", "Історія дипломатії", "Соціологія родини" тощо), але вони також важливі для загального розвитку фахівця.

Впродовж останніх двох семестрів студенти мають вибрати основні тематичні семінари та керівника дисертації, написати та захистити дисертацію і, нарешті, отримати дипломи.

Таким чином, давайте підсумуємо вищенаведену інформацію щодо часової структури навчання:

• Обов'язкові дисципліни складають приблизно 1/3 від загального часу навчання, і при цьому студенти мають можливість обирати викладачів;
• Дисципліни, що є обов'язковими для певної спеціалізації, складають близько 10% від загального часу навчання, і студенти мають можливість обирати спеціалізацію, викладачів та розподіл дисциплін за семестрами;
• Дисципліни за вільним вибором складають приблизно 30% від загального часу навчання, і студент вибирає предмети з переліку 2000 дисциплін, які пропонує Школа;
• Останні 25% дисциплін — це обов'язкові предмети, наприклад 2 із 6 іноземних мов, що пропонуються у Школі.

Коли студенти обирають предмети та викладачів, у яких вони бажають навчатись, то вони навіть "голосують ногами", щоб домогтися бажаного. Кожний викладач (за невеликими винятками) може викладати декілька предметів, але тільки ті, що насправді обираються студентами, залишаються у навчальних планах. Така система підтримує "боротьбу" за студентів між викладачами на основі найбільш привабливих та сучасних програм. Теоретично, це мало б призвести до покращення якості освіти, але на практиці, принаймні в деяких випадках, результатом такої системи є патологія, за якої студенти обирають, тих викладачів, які ставлять добрі оцінки за виконання невеликого обсягу роботи.

Загальна кількість студентів у Польщі впродовж 90-х pp. зросла втричі завдяки розвитку приватних навчальних закладів. Крім цього, державні університети збільшили набір студентів. Впродовж 1990-2000 pp. кількість студентів всіх форм навчання в нашій Школі зросла на 82% (див. Таблицю 1). Цікаво, що таких змін було досягнуто без збільшення часу на викладання і з певним зменшенням викладацького та адміністративного персоналу.

Необхідно зазначити, що в середньому на кожного викладача припадає близько 18 студентів, що є нормальним для НЗ міжнародного рівня (наприклад, у США — 17 студентів на одного викладача).

Аналіз таблиць 1 і 2 показує, що, крім змін у загальній кількості студентів, впродовж 90-х pp. їх структура також змінилася радикально.

Кількість студентів денної форми навчання залишилася стабільною, на рівні 6000 студентів. Але значно змінилася частка цих студентів у загальній кількості (із 70% до 42 — див. таблицю 1). Це сталося завдяки створенню та розвитку заочного (вечірнього) та післядипломного навчання. Спочатку було різке збільшення кількості студентів заочної форми навчання першого рівня (з можливістю отримати ступінь бакалавра). Згодом, після розробки відповідної програми, зросла кількість студентів-заочників другого рівня (ступінь магістра). Тут необхідно зазначити, що на другому рівні дозволяється навчатися всім студентам з дипломом бакалавра в сфері економіки. Близько половини абітурієнтів цієї програми становлять випускники приватних НЗ.

Зростання кількості студентів також спостерігалося і в післядипломному навчанні, яке пропонує дисципліни, що доповнюють та модернізують економічні знання людей, які вже працюють у різноманітних організаціях та установах. Зараз у Школі втілюється понад 70 таких проектів для 300 студентів щорічно.

Заочна магістерська освіта та післядипломне навчання потребують високоякісного викладання. Ми пишаємося тим, що нашій Школі вдалося спеціалізуватися в даній сфері.

Мені хотілось би зупинитись на останньому і найскладнішому типі навчання — докторантурі. Докторантура також знаходиться у структурі нашого колегіуму. І нам вдалося досягти неабиякого успіху в цій сфері. Кількість людей, що подають документи в докторантуру, збільшилась з 60 до 80 у 80-х pp., до 110 у 1995 p. і до 630 в 2000 p. Справді, це добра характеристика репутації нашої Школи.

Розвиток різних типів навчання, окрім денного, був зумовлений тим, що ці послуги необхідно було оплачувати. Це приводить нас до обговорення бюджету Школи.

До кінця 80-х pp. вища освіта в Польщі фінансувалася суто за рахунок бюджету. Однак за умов високої інфляції, яку переживала наша країна, та проблем із збалансуванням державного бюджету всі НЗ отримували від Міністерства освіти дедалі менше коштів. Темпи збільшення державних субсидій майже дорівнювали темпам інфляції. Така справа з фінансами суперечила соціальному попиту на вищу освіту. Майже всі державні НЗ мали загальні борги та борги по зарплатні. Деякі ВНЗ досі мають подібні проблеми.

Державні субсидії переважно залежать від кількості студентів та викладачів зі ступенем доктора наук. Однак надання субсидій залежало не від абсолютних показників, а від частки цих показників ВНЗ у загальній статистиці сектора вищої освіти. Наприклад, навіть збільшення кількості студентів у певному НЗ могло означати зменшення субсидій, якщо інші ВНЗ збільшили кількість студентів швидше та істотніше. Таким чином, субсидії не відповідали реальним витратам певного ВНЗ.

Наша система не гарантує отримання фінансування на наукові дослідження. Проте вона передбачає можливість здобуття грантів на дослідження на конкурсних засадах.

Загальний бюджет ВШЕ впродовж 90-х pp. зріс втричі, і тільки невелику частку бюджету було збільшено завдяки державним субсидіям. Бюджет було збільшено за рахунок створення і розвитку платних форм навчання (переважно заочна та післядипломна освіта).

Доходи бюджету Школи в 1990 p. складалися з однієї статті — державні субсидії. Сьогодні ці доходи дорівнюють лише 50% від загальної суми бюджету (див. Таблицю 3). Зараз ми відчуваємо, що наш НЗ справді став суб'єктом підприємницької діяльності.

Для отримання фінансування майбутньої діяльності Школи ми намагаємося шукати джерела фінансування для досліджень (державні кошти, державні і приватні підприємства), а також розробляти спільні міжнародні проекти у сфері освіти та досліджень. Ми сподіваємось, що ми зможемо отримати частку грошей, що виділяються ЄР на ці цілі.

Витрати — це інша частина бюджету. Одна з основних характеристик наших затрат — це те, що 75% витрачаються на зарплату та інші відрахування, наприклад, соціальні виплати. Якщо додати витрати на забезпечення навчального процесу, майже нічого не залишається на розвиток організації.

Пошук коштів (фундрайзінг) та зменшення витрат залишаються в нашій Школі основними завданнями бюджетування. Це не означає, що ми плануємо зробити всі види нашої діяльності комерційними, але ми відчуваємо, що повинні зробити кілька кроків у цьому напрямку. Дозвольте закінчити мою промову деякими зауваженнями стосовно цілей діяльності Школи у найближчому майбутньому:

• Адаптація міжнародних стандартів, особливо методів та змісту викладання дисциплін економічного спрямування, що покращило б послуги, які надаються Школою. Ми бачимо шлях виконання цього завдання через покращення внутрішніх процедур та співпрацю з вітчизняними та зарубіжними ВНЗ та представниками бізнесу;
• Задоволення потреб інвесторів (нове приміщення). Це стосується не розширення діяльності Школи, а покращення умов для викладання та проведення досліджень (зараз ми маємо лише 1м2 на кожного студента, і наше щастя, що студенти на навчаються водночас);
• Упорядкування персоналу та підвищення гнучкості кадрів (зменшення кількості "довічних" співробітників та збільшення кількості викладачів за контрактною системою працевлаштування на рік або кілька років). Це повинно зменшити основну частину витрат.