Про тих, хто приходить до влади лиходійством

Автор: Нікколо Мак'явеллі

РОЗДІЛ VIII

Одначе є ще два інших способи, з допомогою яких проста людина може стати владарем; їх не можна приписати ні фортуні, ні доблесті, і мені здається, що не треба про них замовчувати, хоча один із цих способів ліпше обговорити докладніше, коли мова йдеться про річ посполиту. Вони полягають або в тім, що панство набувається шляхами злочинними і незаконними, або в тім, що простий громадянин, завдяки прихильності до нього громади, робиться Державцем своєї країни. Говорячи про перший спосіб, я наведу два приклади: один старожитній, другий сьогочасний, не вдаючись до обговорення, чи ж гоже так чинити, бо достатньо, як мені здається, наслідувати їх, якщо це буде комусь необхідно. Сицилієць Агафокл став царем Сиракуз, вийшовши не те що з народу, а з самісіньких низів. Він був сином гончара і, вибиваючись у люди, не гребував нічим. Проте він поєднав зі своїми злочинами таку душевну і тілесну силу, що, вступивши до війська і дослужившись усіх чинів, він вийшов на претора Сиракуз. Діставши цю посаду, він надумав посісти трон і, не зобов'язуючись перед іншими, утримати лише насильством владу, вже дану йому спільною згодою. Змовившись для цього з Гамількаром карфагенським, який воював зі своєю армією в Сицилії, Агафокл якось уранці зібрав народ і сенат сиракузький, нібито для обговорення деяких справ республіки, і на поданий знак звелів своїм воякам перебити всіх сенаторів і найзаможніших представників народу; після такої розправи з ними він уже без усілякого опору громадян захопив і утримав панування над цим містом. Хоча згодом карфагенці двічі розбивали Агафокла і, зрештою, взяли в облогу Сиракузи, він зумів не лише відстояти своє місто, а й, залишивши частину свого війська для оборони, кинувся з другою частиною в Африку, за короткий час визволив Сиракузи від облоги і добре притис карфагенців, отож-бо вони мусили піти з ним на угоду, забратися до своєї Африки і залишити Агафоклові Сицилію.

В житті і заслугах Агафокла, якщо їх розібрати, не знайдемо нічого або знайдемо дуже мало такого, що можна приписати фортуні, бо, як сказано, не чиєюсь ласкою, а підвищенням на військовій службі, серед нескінченних труднощів і небезпек здобув Агафокл трон і потім усидів на ньому, ухвалюючи такі сміливі і відчайдушні постанови. Не можна також оголосити заслугою убивство своїх громадян, зраду друзів, віроломство, жорстокість, безбожність; таким шляхом можна добитися влади, а не слави. Але якщо подивитися, як одважно Агафокл зустрічав і долав небезпеки, як мужньо він виносив і переборював невдачі, то незрозуміле, чому його треба ставити нижче будь-якого найбільшого воєначальника. Одначе його моторошна жорстокість і нелюдяність не дозволяють славити його як одного з найвидатніших мужів. Отож не можна приписати фортуні або чесноті те, чого Агафокл досягнув, не мавши ні того, ні того.

У нашу добу, за папи Олександера VI, Оліверотто да Фермо, осиротілий багато років тому, був вихований дядьком по матері, Джованні Фольяні, і замолоду відданий до війська під начало Паоло Вітеллі, щоб, досконало опанувавши цю науку, він міг дослужитися до якихось дуже високих чинів. Потім, по смерті Паоло, він служив під началом його брата Вітеллоццо і за найкоротший час, завдяки своїй кмітливості, фізичному гарту і завзяттю, зробився у себе в загоні першим вояком. Але служити іншим здавалося йому принизливим, і він задумав оволодіти Фермо при підтримці Вітеллоццо і з допомогою деяких громадян міста, яким рабство вітчизни було миліше за його свободу. Тоді він написав Джованні Фольяні, що по багатьох літах, прожитих на чужині, він хоче приїхати в гості, подивитися на своє рідне місто і поглянути на батьківську спадщину. А що він трудився лише задля честі, то, бажаючи показати своїм землякам, що часу в нього не змарновано даремно, він хоче явитися пишно, в супроводі ста вершників — своїх приятелів і челяді; тому він просить дядька зробити йому радість і влаштувати, щоб мешканці Фермо зустріли його з усіма почестями, вшанувавши цим не тільки його, а й самого Джованні, його вихователя. Джованні зробив усе можливе, щоб віддати небожеві належне, влаштував йому врочисту зустріч з боку людності Фермо і оселив його в своєму домі; через кілька днів, коли все необхідне для лиходійства було готове, Оліверотто врядив розкішну учту, на яку запросив Джованні та всю знать міста. Після закінчення бенкету і звичних у таких випадках веселощів, Оліверотто навмисне завів серйозну розмову, говорячи про велич папи Олександера та про подвиги його сина Цезаря. Коли Джованні та інші гості підтримали цю розмову, Оліверотто раптом підвівся і заявив, що про такі речі слід гомоніти в затишнішому куточку; він запросив Джованні та інших гостей перейти до сусіднього покою. Та не встигли вони там посідати, як із засідки повискакували сховані вояки і тут же закололи Джованні і всю решту. Після цієї різанини Оліверотто сів на коня, проїхав усе місто і оточив вищу владу в палаці; вони зі страху мусили йому підкоритися і утворити уряд, на чолі якого він і став. Усі, хто був невдоволений і міг шкодити йому, були перебиті, і він тому настільки утвердився, запровадивши нові військові й цивільні порядки, що протягом одного року свого правління не тільки не почувався безпечно в Фермо, але став загрозою і для всіх своїх сусідів, викинути його було б так само важко, як і Агафокла, якби він не дав Цезарю Борджі ошукати себе, коли той у Синигалії, як уже сказано, схопив Орсіні й Вітеллі; тоді ж таки — через рік після вчиненого батьковбивства — був узятий і Оліверотто і повішений разом із Вітеллоццо, своїм навчителем у військовій справі і лиходійстві.

Можна спитати себе, як сталося, що Агафокл чи інші подібні йому, після своїх численних зрад і звірств, могли довго й щасливо жити у себе на батьківщині, боронитися від зовнішніх ворогів, і ніколи проти нього співгромадянами не кувалося змов; водночас інші, при всій їхній жорстокості, ніколи не вміли утримати владу навіть мирного часу, не кажучи вже про лихоліття війни. По-моєму, це залежить від того, як застосовувати насильство -добре чи погано. Добре застосованими насильствами (якщо тільки дозволено сказати про лихе, що воно застосовується добре) можна назвати такі, які робляться лише один раз в інтересах своєї безпеки, після чого до них не вдаються, а добувають з них усю можливу користь для підданців. Вони застосовуються погано, якщо спершу рідкі, а з плином часу все частішають, замість того щоб закінчитися. Хто йде першим шляхом, той з поміччю Господа і людей може ще знайти спосіб урятувати своє становище, як це було з Агафоклом. Іншим же утриматися годі. Тому треба добре пам'ятати, що насильство при завоюванні неминуче, але завойовник повинен удатися до нього одразу, щоб не довелося щодня множити його і можна було, не роблячи їх знову, заспокоїти людей і прихилити до себе добродійством. Хто чинить інакше через свою несміливість або під впливом поганої поради, той мусить постійно тримати руку на держаку меча. Ніколи він не зможе покластися на своїх підданців, вони ж, зазнаючи постійних утисків, ніколи не зможуть відчути себе в безпеці. Річ у тім, що кривди слід завдавати зразу, бо тоді менше відчуваєш їх окремо, і тому вони менше озлоблюють, навпаки, благодіяння треба робити потроху, щоб їх краще затямили. Проте володар — і це найголовніше — повинен уживатися зі своїми підданцями так, щоб його не змушували змінюватися ніякі випадкові обставини — нещасливі чи щасливі. Адже коли така необхідність настане в дні невдач, то зло вже буде невчасне, а добро твоє виявиться марним, бо його вважатимуть зробленим як вимушений захід, і не буде тобі за нього ніякої подяки.

Джерело: Мак'явеллі Н. "Флорентійські хроніки. Державець" (пер. з італ.). — Основи, — 1998.