Кар'єра менеджера

Джерело: щотижневик "Контракти" (№51, грудень 2008)

Більшість успішних проектів з'явилися в кризові роки. Але це не означає, що будь-який бізнес, відкритий у ті часи, був приречений на успіх. Вижили лише найкреативніші та найстійкіші бізнесмени.

Як починалися проекти під час кризи

Більшість успішних проектів, хоч як дивно, з'явилися в кризові роки. Але це не означає, що будь-який бізнес, відкритий у ті часи, був приречений на успіх. Вижили лише найкреативніші та найстійкіші бізнесмени.

Золотий Серебряник

У 1997 році в основного бізнесу Олександра Серебряника, Центру перекладів «ТРІС», виникли проблеми з приміщенням: орендодавець вимагав виселитися впродовж трьох годин. «Усі наші речі опинилися просто на снігу, — згадував підприємець в інтерв'ю Контрактам, — тому нам довелося за дві години знайти першу-ліпшу квартиру в сусідньому будинку. Робочий процес не зупинився, але 28 працівникам компанії довелося тулитися у приміщенні площею 60 кв. м на сьомому поверсі будинку з непрацюючим ліфтом. Ми почали шукати нове приміщення в цьому самому районі, щоб не втрачати клієнтів, які звикли приїжджати по переклади саме сюди. Придивилися до будинку навпроти, де розташовувалося підприємство «Київміськдовідка». Виявилося, що його директор та один з основних власників — мій колишній університетський колега. У той час суборенда була заборонена, але Київміськдовідці дозволялася, якщо вона створить спільне з орендарем підприємство. Ми вирішили організувати бізнес-довідку. Це потім уже захопилися ідеєю зробити довідкову службу».

Зробити ноги

До того як стати панчішним магнатом, Максим Кузьменко їздив кілька років човником до Польщі та Югославії, потім займався оптовою торгівлею продуктами харчування, меблями, промтоварами, аудіо- та відеотехнікою. Коли конкуренція серед торгових підприємств посилилася, організував новий бізнес. «Я тривалий час співпрацював з польськими компаніями, тому знав, що український бізнес іде тим самим шляхом, що й вони, відстаючи на кілька років, — розповідав Кузьменко в інтерв'ю Контрактам. — Був упевнений, що період перехідної економіки рано чи пізно закінчиться, що підприємці, заробивши гроші, відкриватимуть виробництво в Україні, переходитимуть в легальне поле. У мене почали виникати думки зайнятися тим, чого ще немає в Україні і що було б складно відтворити». Про те, як влаштований панчішний бізнес, Максиму Кузьменку розповіли в Італії. Там він був у справах свого меблевого бізнесу й випадково познайомився із власниками панчішної фабрики. Ті відвезли його до Collant valley (Долини панчіх) — району в Італії, де зосереджена більшість італійських підприємств з виробництва панчіх. «Там я почав знайомитися з цим бізнесом, — згадував Максим Кузьменко. — Повернувшись до України, впродовж трьох місяців ми з компаньйонами вивчали, як влаштований ринок, розраховували економіку проекту. Але якби тоді я знав, які труднощі нам доведеться подолати в такій, здавалося б, не найскладнішій справі, навряд чи б нею зайнявся. Однозначно зупинився б і спробував щось простіше».

Віртуальний листоноша

Компанія «УКРНЕТ» у перші роки існування була лише інтернет-провайдером. Безкоштовний поштовий сервіс у неї, як і в будь-якого провайдера, був обов'язковим супутнім продуктом. Знахідкою УКРНЕТ стало те, що він дозволив безкоштовно користуватися поштою не лише своїм клієнтам, а й усім інтернет-користувачам. Тому до початку 2000-х років FREEMAIL.ukr.net став дуже популярним. «Глобальних думок чи прозріння не було — просто пощастило», — пояснював Михайло Коміссарук в інтерв'ю Контрактам.

Як вибирали партнерів

За останні кілька років в Україні побувало чимало менеджерів-експатів. Та й наші люди стали більше їздити. І дізналися багато нового й цікавого. Наприклад, що іноземці теж крадуть, а домовлятися простіше не з італійцями, а з українцями.

Він і Вона

«На початку 1990-х, — розповів Віктор Шкулев в інтерв'ю Контрактам. — я зрозумів, що невдовзі люди почнуть заповнювати дуже великий дефіцит споживання, адже в Радянському Союзі навіть не знали про величезну кількість товарів і послуг, якими світ на той час користувався вже багато років. Я зустрівся із представниками кількох західних видавництв, щоб обговорити можливість випуску модних журналів. Але всюди отримував відмови. Зневірившись, вирішив: видаватиму порнографічний журнал. У Німеччині в ті роки жила супержінка — Беата Узе, льотчиця Люфтваффе і власниця великої мережі секс-шопів, яка видавала й порнографічні журнали. Я приїхав до неї із пропозицією про спільний проект. Вона погодилася». І хоча до реалізації цієї ідеї справа так і не дійшла, видавати порнографічні журнали, стверджує Шкулев, він не передумав.

Третій дубль

Поляк Богдан Батрух, який кілька років прожив у Канаді та Швейцарії, вирішив довірити керівництво першого кінотеатру «Кінопалац» французові. «Він був адміністратором одного київського ресторану, — розповів Батрух в інтерв'ю Контрактам. — Я подумав, якщо призначу директором іноземця, він не крастиме. До того ж ресторан був хорошим, і я припустив, що цей менеджер так само успішно управлятиме й кінотеатром. Він привів із собою команду українців. Як згодом з'ясувалося, вони, ще працюючи в ресторані, розробили схеми крадіжок та принесли їх до Кінопалацу». Нечесний на руку менеджер, стверджує Батрух, обікрав його на сотню тисяч доларів.

За кілька років до власника Кінопалацу звернувся іноземець, який назвав себе працівником американської консалтингової компанії, і запропонував допомогу в пошуку інвестицій для створення мережі кінотеатрів. Батрух підготував бізнес-план і віддав його заповзятливому американцеві. Грошей так і не побачив, але через деякий час у Києві відкрилися кінотеатри «Україна» і «Батерфляй», створені, як стверджує власник Кінопалацу, за його бізнес-планом.

Цільномолочник

Присвятивши понад 10 років науці, Вадим Чагаровський пішов у бізнес. Працював кілька років в українсько-італійському СП «Одіталат», потім у представництві італійської компанії «Пармалат». П'ять із половиною років керував одним із найбільших молочних підприємств «Галактон», поки компанію не купив російський Юнімілк. Не погодившись із деякими рішеннями нових власників, залишив підприємство і вирішив побудувати новий молочний комбінат в Україні. Партнерів шукав серед американських, російських та українських інвесторів, але зупинив вибір на останніх. Ми краще один одного розуміємо», — пояснив він своє рішення.

Як працювали з персоналом

З а всіх часів начальники і підлеглі дещо побоюються один одного. І це не завжди погано. В ідеалі такі взаємні почуття можуть трансформуватися у взаємоповагу.

Шоколадний доктор

Коли Юрій Логуш керував компанією «RJ Reynolds Tobacco International в Україні», перед ним поставили завдання організувати СП на базі однієї з тютюнових фабрик. Для цього потрібно було отримати згоду всього трудового колективу підприємства. «Перед голосуванням я вирішив познайомитися з працівниками, — згадує він в інтерв'ю Контрактам. — Надяг фартух і пішов до майстерень і цехів — попрацювати разом з майбутніми співробітниками. Швидко знайшов спільну мову — допомогло моя інженерна освіта: мені були зрозумілі всі технічні нюанси виробництва. Люди були відкриті, бо бачили мою прихильність. А перед голосуванням прямо запитали, чи дозволять їм американці красти й надалі. Я відповів робітникам: «Зараз на місяць вам платять суму, еквівалентну двом доларам, а платитимуть сотню. Чи буде у вас потреба красти?».

Зробити всуху

«Економічну кризу 1998 року особливо гостро переживала будівельна галузь: в Україні перестали будувати. Продаж цементу в нашій компанії знизився вп'ятеро. Було дуже важко. Зарплата виплачувалася із запізненням на місяць-два, — згадував Сергій Єршов в інтерв'ю Контрактам. — У компанії тоді працювали 50 осіб. Щойно я чув про неконструктивні розмови серед них, ішов до виробничого цеху, спілкувався з ними, пояснював, що складний період колись закінчиться. Люди з розумінням поставилися до ситуації, жоден працівник тоді не пішов з компанії. А більшість із них стала кістяком нинішнього Фомальгаута.

Ювелірна робота

«Досвідчені продавці Рубіна (ювелірний магазин у Черкасах. — Прим. ред.), які все життя торгували золотом, дуже боялися мене, а я — їх, — розповіла Нетовкіна в інтерв'ю Контрактам. — Прийшовши до магазину уже в статусі власниці, я в перший же день накрила стіл у кабінеті директора. «Що, дівчата, ви мабуть ніколи не пригощалися за директорським столом»? — запитала у продавців. «Здається, ти нас завтра звільниш», — відповіли вони. «Так, але виплачу хорошу компенсацію», — сказала я. І наступного дня на їх місце прийшла моя команда, з якої ми почали нову історію Рубіна.