«The Art of Uncertainty»: пошук сенсу у ймовірності та випадковості

Джон Нотон (John Naughton), професор суспільного розуміння технологій у Open University, зробив огляд дуже актуальної книги «The Art of Uncertainty». У ній видатний статистик Девід Шпіґельхальтер розкриває, як за допомогою простої арифметики можна впорядкувати ризики, котрі є невід’ємною частиною нашого життя.

У 2011 році психолог (і нобелівський лауреат) Деніел Канеман (Daniel Kahneman) припустив, що ми, люди, є бімодальними тваринами, здатними лише до двох способів мислення. Перший (який він назвав «Система 1») є швидким, інстинктивним та емоційним. Інший («Система 2») — повільніший, більш обдуманий і більш логічний. Система 1, безсумнівно, розвинулася, коли ми були мисливцями-збирачами, і добре служила нам у тій реальності. Система 2, що передбачає повільне, напружене, нечасте, логічне, розрахункове, свідоме мислення, з’явилася пізніше, коли суспільство стало складнішим, а невизначеність — невід’ємною частиною людського буття. Невизначеність, за словами Девіда Шпіґельхальтера (David Spiegelhalter), «оточує нас, але, як і повітря, яким ми дихаємо, вона має тенденцію залишатися недослідженою». Саме тому він написав книгу про те, як з нею жити — «The Art of Uncertainty: How to Navigate Chance, Ignorance, Risk and Luck» («Мистецтво невизначеності: як орієнтуватися у випадковості, невігластві, ризику та везінні»).

Автор стверджує, що коли йдеться про невизначеність, Система 1 Канемана — це погана річ. Вона «схильна до надмірної самовпевненості, нехтує важливою довідковою інформацією, ігнорує кількість і якість доказів, перебуває під надмірним впливом способу постановки питання, приділяє занадто багато уваги рідкісним, але драматичним подіям і пригнічує сумніви». Що насправді є гарним описом моєї стрічки в соцмережі X, створеної людьми, єдиною формою вправ яких є поспішність у висновках.

Шпіґельхальтер — один із найвидатніших статистиків Великобританії, але він також є одним із найкращих комунікаторів в академічних колах (він є професором суспільного розуміння ризиків у Кембриджі). Його мета у цій книзі — навести певний інтелектуальний порядок у предметній області, яка рясніє незрозумілістю, неточністю, суперечливістю та креативною плутаниною.

Керівний принцип Шпіґельхальтера полягає в тому, що якщо ми хочемо з користю мислити про невизначеність, ми маємо використовувати цифри. Тому більше ніяких вільних розмов про «шанси», «удачу», «ймовірність», «ризик», «вірогідність» тощо. Це неминуче передбачає деяку математику, але нічого дуже складного (у багатьох випадках достатньо простої арифметики). А іноді корисно для морального духу побачити, як елементарна математика може вирішити питання, які регулярно збивають з пантелику учасників пабних вікторин, на кшталт: які шанси, що двоє людей, обраних навмання, матимуть однаковий день народження?

Що робить Шпіґельхальтера таким хорошим комунікатором, так це його готовність записувати власні спроби розібратися в ситуації. Наприклад, у своїй історії азартних ігор він повертається до часів, коли люди грали на кістках. Тож він іде до місцевого м’ясника, купує баранячу ногу і просить додати до неї гомілковостопний суглоб — астрагал, тобто кісточку із чотирма гранями, на які вона може приземлитися. Потім він починає підкидати кістку і після 200 підкидань заносить результати в таблицю.

В інший момент він звертається до важливого питання про те, скільки часу знадобилося б групі мавп, щоб написати твори Шекспіра. Він встановив на своєму комп’ютері програму Monkey Simulator і залишив її запущеною на кілька днів. Після 113 мільйонів уявних натискань клавіш мавпами (що еквівалентно приблизно 26 дням для 50 мавп, які друкують по одному символу в секунду), найкраще, що вони змогли написати — це «we lover», що з’являється у комедії «Марні зусилля кохання», акт 2, сцена 1.

Усе це є типовим прикладом того, як Шпіґельхальтер підсолоджує важливу пігулку. Більшість із нас (включно з журналістами) на превеликий жаль не знають, що таке ймовірність, шанс і ризик. Мас-медіа постійно створюють непотрібну тривогу з приводу невеликих ризиків (подорожі літаком), ігноруючи реальні або більш значні (поїздка на роботу на автомобілі). Людей обдурюють антивакцинною пропагандою і лякають чистими збігами обставин. Політики самовдоволено повторюють стародавні байки про «брехню, кляту брехню і статистику», а виборці благодушно кивають головами. Все це спрямовано на те, щоб запустити Систему 1 Канемана. Зіткнувшись з такою навмисною сліпотою, більшість академіків знизали б плечима і повернулися до своїх кабінетів. На щастя, Шпіґельхальтер зроблений із міцнішого матеріалу.

За матеріалами The Guardian