Шлях до характеру

Із тим, що сильний характер — це дуже важливо, напевно, погодяться всі. А Девід Брукс (David Brooks), журналіст New York Times, взагалі підходить до питання категорично. «Якщо ви не сформуєте в собі послідовного характеру, то раніше чи пізніше ваше життя зруйнується вщент», — пише він.

» Докладніше на Amazon

Перкінс була «тендітна, миловидна жінка, з категорії тих, про кого говорять "тихше води — нижче трави"». Ще в коледжі вона почала усвідомлювати, що хоче чогось більшого, ніж провести життя в ролі матері сімейства у благополучному бостонському Бікон-Хілл. Це напівсвідоме прагнення набуло чіткої форми 1911-го, коли Перкінс стала свідком гибелі десятків робітників під час пожежі на нью-йоркській швейній фабриці Triangle, які вистрибували з вікон, намагаючись врятуватись від вогню. «Тоді всі інші бажання та власне "я" відійшли на другий план, — пише автор, — також відійшов у небуття "ореол", сформований приналежністю до свого класу».

Перкінс відмовилась від особистого життя та поглинула в нежіночий та малопривабливий світ політики — стала членом комісії, яка регулювала умови праці у штаті Нью-Йорк. Тоді ж вона пригорнула увагу Франкліна Рузвельта (Franklin Roosevelt), якого спочатку сприйняла як «людину поверхневу та дещо зарозумілу». Френсіс Перкінс була міністром праці протягом усього часу президентства Рузвельта. Зокрема, вона стала одним із творців системи соціального забезпечення та закону про справедливі трудові стандарти, відповідно до якого встановлювалась мінімальна заробітна плата та обов’язкова оплата праці у понаднормовані години.

Як пише Брукс, в людському характері є дві сторони, котрі постійно конфліктують між собою. Одна — прагне втілити в собі якомога більше якостей, котрі автор називає «чеснотами для резюме». Інакше кажучи, на перший план виходить прагнення щось створювати, виробляти, всіх перемагати та здобувати високий соціальний статус (або хоча б імітувати його наявність). Друга ж — вміщує в собі «панегіричні якості», про які завжди говорять на похоронах людини, характеризуючи покійного як взірець чесності, вірності, мужності тощо.

Як стверджує Брукс, ми покладаємо надмірний наголос на «чесноти з резюме», тому що наша «моральна екологія» змістилась від культури «маленького я», де домінують некорисливість, самопожертва, скромність та великодушність, до домінування «великого я», що виявляється у нестямному самопросуванні, культі самореалізації та найвідвертішому егоїзмі. Можливо, у цьому є чимала доля істини, але все ж таки варто врахувати, що Брукс — представник покоління «бебі-бумерів», а тому не виключено, що він певною мірою «згущує фарби», бо дається взнаки ностальгія за «старими добрими часами».

Але у будь-якому разі «шлях до характеру», яким його обмальовує автор, є тернистим і дуже непростим. Він пролягає через страждання, любов та смирення. За словами Девіда Брукса, «характер — це набір схильностей, бажань та звичок, які повільно вкарбовуються в нас у процесі боротьби із власними слабостями». А ті, хто спромагаються подолати себе, отримують винагороду у вигляді душевного спокою, здатності радіти життю та перебувати в гармонії з оточуючими.

За матеріалами strategy+business.

¹ Ця книга ввійшла в перелік «Найкращі бізнес-книги 2015-го року» (категорія «Самовдосконалення управлінців») за версією видання strategy+business.