ДЕНІ ДЕ РУЖМОН: "ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ЄВРОПЕЙЦІВ"
— програмні міркування європейського інтелектуала
<< До початку
ЧАСТИНА 2
ЄДНІСТЬ КУЛЬТУРИ
Європа, перш ніж бути військовим альянсом
чи економічною спілкою, повинна бути
культурною спільнотою.
Єдність Європи не вибудується лише чи тільки
завдяки європейським інституціям;
її творення йтиме за поступом свідомости.
Роберт Шуман. За Європу
1. Чи народжувалася колись Європа?
Коли мені ставлять
запитання руба: «Що таке Європа? Чи можна окреслити її одним словом?», я
відповідаю: Європа — це щось, що слід об'єднати. Визначення дієве і
відповідає своїй реалії: оскільки те, що називають європейською ідеєю — це
насправді програма, творча акція. І ця акція ще потребує справжньої підтримки.
Інакше у загальній дискусії з приводу доконечности союзу, що точиться вже
понад чверть століття, незмінно виникатиме запитання: «Чи справді Європа — це
єдність цивілізації та культури? Чи можна заснувати її союз на
фундаменті тієї єдности, що вже існує? І як окреслити цю
єдність?»
Націоналісти всіх наших Держав, комуністи всіх конфесій,
шляхетні мондіалісти чи прискіпливі цензори Заходу так невтомно, один за одним,
стверджують, як важко окреслити Європу, що цим можна скористатися, аби взагалі
заперечити її існування. «Європу не можна окреслити ані в часі, ані в
просторі», — пише один з них. А всі інші до болю повторюють, або, що Європейці
надто різні, аби об'єднатися, або, що вони надто схожі на решту людей, щоби
виділитися в окрему групу.
Розгляньмо ці три види аргументів.
Народження? — «Ми хотіли, щоб першим ескізом Європи була Римська
імперія. Проте до неї не входили Франкфурт, Копенгаґен, Амстердам. Шпенґлер
вважав, що Європа бере свій початок від Германської Священної Римської імперії,
однак до неї не входила Іспанія, Балкани, уся Східна Європа. Ми так само мало
знаємо про народження Європи, як і про її межі.»7
Невже Європа так ніколи й не народиться, бо ми не можемо
дійти згоди у визначенні дати її народження? Але таке розмірковування може
привести нас до сумнівів щодо існування Швайцарії, наприклад. Історики
виводять її народження від Ґрютлійського Пакту, який 1291 року підписали три
«рівнинні общини». Цей альянс був позбавлений майже 9/10 частини теперішньої
Швайцарії. Як і Франція до Філіппа-Авґуста, куди входили Бретань, Альзас,
Ланґедок, Прованс, Бурґундія та Шампань. Проте була Швайцарія, і була Франція;
змініть Ваші категорії до реальності, бо зараз мова йде про порятунок цієї
реальности, а не про суперечки щодо її визначення.
Відколи говорять про Європу? Можливо, йдеться про винахід
Віктора Гюго, або ж федералістів нашого часу, як це дехто влучно припускає?
Проте маловідома кантата Бетговена, написана для Віденського Конгресу,
називалася Новонароджена Європa! Монтеск'є, і Ляйбніц ДО нього, ставлять
Європу вище, ніж свої нації. А прикметник європейський ще давнішого
вжитку: він з'явився вже наступного дня після битви під Пуатьє (732) утворі
одного іспанського писаря: переможцями цього дня він називає europenses самовдоволено
повторює це слово, що вказує, мабуть, на зародження якогось нового почуття.8 Однак усвідомлення європейської сутности
було засвідчене лише 1300 року: перші портулани, або морські карти, містили
карти Європи, які (що дуже важливо) свідчать про зацікавлення культурою та
політикою тих теренів, береги яких вони відкривали9.
Але щоби слова Європа та європейський увійшли до звичного
словника, слід було чекати середини XV століття, епохи, коли християнський
(звіт втратив свої близькосхідні терени, захоплені Турками, і тяжів до збігу з
географічною Європою, хоча на противагу першим гуманістам, дочав вирізняти
два поняття christianias та Еurора. І нарешті у
творах однієї людини, спочатку великого гуманіста Енея Сільвія Піккольоміні, а
пізніше великого папи Пія II, Європа відчула себе виокремленою стосовно Ісламу
Магомета II, як християнська спадкоємиця Риму та Греції. І ми знаємо,
якої долі зазнало це визначення Європи за «трьома джерелами», доки не
повернулося у славі, завдяки Валері.
З того часу з'являється багато планів об'єднати Європу,
які переконують, що вона є тут як необхідна умова існування її найкращих умів
усіх століть.
Межі? — Тоді скептики запитають нас, де ж її межі. Чи
СРСР є її складовою аж до Владивостоку? чи тільки до Уралу? чи його взагалі
«відкинути»? А та ж Азійська Туреччина?
Очевидно, що за ці століття кордони Європи постійно
змінювалися, особливо на Сході, де вони зміщувалися під азійським натиском та
західним контрнатиском, ніколи не фіксуючись надовго: погляньмо сьогодні на
Залізну Завісу, таку ж мало «природну», як і можливу, і яка набуває сьогодні
значення тільки як тимчасова рівновага військових та ідеологічних сил. Але
кордони всіх наших країн теж постійно змінювалися, і ще більше: порівняйте
Францію та Іспанію початку XIII та XX століття.
Насправді ж географічне визначення Європи, якщо воно
можливе, нас не цікавить, бо мова йде не про об'єднання земель, а про
об'єднання людей. А людей формує не грунт, а традиція; їх народжує не земля, а
інші люди. Для аматорів географії скажемо, що Європа — це насамперед спільнота
Європейців, тих, хто вважає, що належать до «нашої матінки Європи», такої, як
вона відтворена в одній угорській поемі, написаній незадовго перед повстанням
у Будапешті.
Надто різні, щоб об'єднатися? — Арґумент столітніх
контрастів, який невтомно використовували проти об'єднання Європи,
необгрунтований в очах істориків та оглядачів культури, є останнім притулком
для націоналістів. Однак якраз цей арґумент недієвий у межах Нації. То як же
його підтримає вся Європа?
Нам кажуть, що контрасти між Німцями та Французами,
Острів'янами та Континентальцями, Шведами та Греками (щоби не говорити лише про
географію, новітню історію та способи життя, згадаймо про релігії, економіку,
політичні форми тощо) заперечують будь-який політичний союз та наштовхують на
сумніви щодо єдности культури, яка стане основою для цього союзу.
Проте: 1. Відмінності у мові, релігії, «расі», у звичаях
та рівні життя між Бретонцями і Ланґедокійцями, Фрізонцями і Баварцями,
П'ємонтійцями і Сицилійцями, пастухами-католиками з Аппенцеллю і Женевськими
банкірами-протестантами не завадили національній уніфікації Франції, Німеччини,
Італії та Швайцарських кантонів, як, зрештою, і ця уніфікація не зруйнувала
їхніх відмінностей. (Хоча державні школи, особливо у Франції, докладали до
цього чимало зусиль протягом століття: а про щось, схоже на Федеральну
Європейську Державу, ніхто ніколи не чув). Тому перешкоди, які ставлять цьому
союзові, та небезпеки, які йому приписують, уявні, як це доводить досвід самої Нації,
задля якої і відмовляються від союзу.
2. Якими б виразними та яскравими не були контрасти між
Шведами та Греками, наприклад, їх стає значно менше, коли Швед читає
Казанзакіса, Грек читає Сельму Ляґерльоф, Француз і Німець читають обох
авторів; вони прочитають це по-різному, але отримають однакове задоволення, бо
віднайдуть там ті ж пристрасті, страждання, надії і ті ж сумніви, й незважаючи
на те, про що було б так легко сказати, існує основне тисячолітнє тло, на якому
виділяється ідея особистости та шляхетного звання людини.
Говорячи про спостереження за живою сутністю, стикаємося
насамперед з проблемою відстані, якнайкращої для цього.
Здалеку єдність Європи очевидна. В очах Америки усі ми
Європейці, незалежно від нашої національности. В Азії, я на цьому, звичайно,
не наполягаю, нас навіть інколи вважають Американцями! У кожному разі ту
єдність, у якій нам так подобається сумніватися, Афро-Азіати визнають,
відчуваючи до нас спільну недовіру, яка часто перетворюється у зневагу, якщо
не у ненависть.
Занадто близько — навпаки, Європи вже немає! Це історія
натураліста, який хотів вивчити слона під мікроскопом. Він не зміг завершити
свій опис і так ніколи й не визнав цілісности свого об'єкта. Так і ми, перебуваючи
носом до носа на своїх кордонах, що множаться на всі лади, бачимо лише свою
інакшість. Що спільного між давніми та новітніми, між віруючими та невіруючими,
між консерваторами та прогресистами, між буржуа та пролетаріатом? Або ше гірше:
між соціалістами, ґошистами та центро-лівими радикалами, отже, «правими»? Якщо
послухати нас, Європейців різних націй, конфесій чи кліматів, Французів різних
частин чи, навіть, конфедератів різних кантонів, то ми не маємо майже нічого
спільного, принаймні достатнього для того, щоби становити єдину сутність, яку
впізнаємо за деякими прикметними людськими рисами.
Далі я зазначатиму, що наші інакшості насправді такі
численні, такі глибокі і так ревно підтримуються та коментуються, що у цьому
можна вгледіти основну прикмету Європи. Справді, немає нічого спільнішого для
Європейців, аніж їхня пристрасть до відмінности між собою, прагнення
відрізнятися від сусідів, плекання кожним своєї самобутности, аждо
надміру вбачати у цьому єдину мету свого існування! Саме це наштовхнуло мене
на те, що я, у розпалі свого президентства за Круглим Столом Ради Європи у
Римі, у записці, роздратований, занотував: «Чи Європеєць — це не той дивний
чоловік, який вдає зі себе Європейця настільки, наскільки сумнівається, що він
ним є, і, навпаки, прагне до уподібнення або з людиною універсальною, або
людиною однієї нації у великому континентальному комплексі, частиною якої він
себе визнає лише тому, що сумнівається у ній?»
Але це визначення ще надто спрощене для шаленого
розмаїття, що притаманне нашому курсові: оскільки європейський ансамбль творять
і ті, хто його не визнає на користь націй, що його творять, і ті, хто його
усвідомлює і за нього відповідає; не лише ті, хто бачить дерева, але також і
ті, хто думає і живе у лісі.
Урешті-решт, єдність Європи, про яку йде мова, та, що так
легко постає з наших означень, та не є такою з погляду інших, це єдність нашої
плюралістичної культури.
Додаю ще одне уточнення, яке є визначальним: не слід
звертатися до надуманої єдности, такої як уніформа — вона неминуче
перетвориться у зростання ентропії. Слід відштовхуватися від єдности, яка
вже за нами і яка продовжується в нас, аби дійти до єдности у розмаїтті.
2. Розмаїта єдність
Я маю на увазі не
єдність у її звичному розумінні, принцип кількости чи якости того, що є
однорідною та неподільною одиницею. Я залишаю це значення для Якобінців та
інших фанатиків уніформи. Я маю на увазі єдність у її життєвому, безмежно
складному, біологічному значенні, яке передбачає складові частини, об'єднані
або організовані у систему більше чи менше самостійних та врівноважених
суперечностей.
Європа як єдність культури є спільнотою суперечливих та
дуже різних за походженням цінностей, змішаних у найрізноманітніших співвідношеннях.
Це також діалектична гра кількох основних принципів, релігійні інтуїції,
головні цінності, які несуть інформацію не тільки про еволюцію мистецтва,
науки, політичних режимів та моральних суджень, але й про економіку та
матеріальне життя народів.
Європа як єдність культури визначається через певний
обсяг понять, як і «суспільство» за Тойнбі, у його славетній вступній доповіді:
«Надчутливою одиницею історичного дослідження не є ані Держава-Нація (nаtіоn statе), ані людство
загалом, а певне угруповання людей, що називає себе суспільством».
Європу можна зрозуміти лише, як єдність культури, а нашу
сучасну західну культуру, з її тритисячолітньою еволюцією, — лише в континентальних
межах, а не у межах Держав-Націй, що виникли у новітню епоху, і не у межах
людства, яке ще ніколи не знало спільної культури, якщо правда те, що воно
намагається це зробити за допомогою запозичених у нас елементів...
3. Головні цінності
Те, що Європа була
насамперед фактом культури, зовсім не означає, що вона є справою лише освічених
та свідомих того, що вони дають культурі людей, і що вона життєво не цікавить
всіх інших. Цінності, встановлені кількома творцями та передані Традицією,
Церквою, Школою, визначають способи життя, у яких беруть участь усі від
народження, навіть, якщо рідкісні голови, які має кожне покоління, приходять до
суперечок, модифікації чи відкидання окремих складових своєї спадщини.
Наші щоденні дії, наші почуття, наші моральні та відкриті
оцінки, ціна останніх днів, які переслідують нас, знаємо ми про це чи ні, все
набуває сенсу та смаку у минулому нашої спільної культури. Засаднича вартість
усіх людських пошуків зумовлює не лише майбутні відкриття, але також природу
того, що ми згодом вважатимемо за саму дійсність. Скажи мені, що ти знаходиш,
я скажу тобі, що ти шукаєш.
Що ж шукаємо ми, Європейці?
Схід шукав душу та сили, щоби нею керувати. Саме це є для
нього Дійсністю. Він знайшов кілька мудростей, чи то пак, наук про душу та
методи фізичного вправляння, як йога.
Захід, від самого початку цієї пригоди на ім'я Європа,
шукав в іншому місці... Він знайшов щось інше, зовсім іншу дійсність. І
питання тут полягає не в тому, щоби з'ясувати, наскільки вона правдивіша, ніж
східна; а лише у тому, щоби добре розгледіти її зв'язок з прикметними для
Європи шляхами.
Щоб змалювати ці шляхи, я звернуся до великих церковних
соборів, у Нікеї 325 року та у Халкедоні 451 року. У часі цих неспокійних
засідань, які інколи переривали люди зі зброєю чи головорізи, і які швидше
нагадували тимчасові конвенції у США, аніж наші академічні конгреси, де під
час теологічних пристрастей, хворобливо значущих та політичних непорозумінь,
гідних нашого часу, було сформульовано основні цінності нашої європейської
цивілізації. Я назву три наслідки які, без сумніву не були передбачені у свій
час, але підтвердилися упродовж п'ятнадцяти століть.
Втілення. — Бог для самовияву обрав шлях не примар, не снів,
магічних ефектів, не містичних з'яв чи внутрішнього осяяння, не перевтілення
чи послідовні метаморфози, а, навпаки, він з'явився у людському тілі, у
матерії, з якої ми зроблені.
Це відразу ж ствердило, що тіло та матерія існують
насправді, вони не ілюзія, як це воліли бачити досетисти, і не тільки
«покривало Майї». Якщо разом з індусами вважати, що тіло та матерія ілюзорні,
то який сенс досліджувати їхню природу та їхні закони. І навпаки, це важливо,
якщо тіло та матерія цілком реальні. Вибір, на якому зупинилися у Нікеї, на
користь тілесно-матеріальної дійсности, яку визнав та освятив Бог, зумовив
величезні наслідки, які у прийдешні роки називатимуть фізичними і
природничими, а згодом технічними науками.
Космос, у якому ми живемо, не був для отців Нікеї
фантасмагорією. Це дійсність, яку треба витлумачити і яку треба знати, щоби
врятувати, бо, як писав святий Павло: «Усе творіння з гарячковим нетерпінням
очікує одкровення Сина Божого».
І як наслідок дослідження матерії та людського тіла,
матеріального, — невід'ємна частина покликання християнина. Це стає можливим,
відтоді, як чутливий світ втрачає свою безглуздість, а між нашим розумом та
космосом існує певна узгодженість, бо обоє створені Богом.
Слід зауважити, що Ніцше зрозумів це перший і сказав:
західна наука була б неможливою без християнства. Важливо й те, що зауважив
Кеплер: «Творіння Бога є гідними до споглядання». Вражає й думка Декарта:
«Атеїст не зміг би займатися фізикою». (Справді, припущення всієї точної науки,
узгодженість між нашим розумом та космосом, була б у такому разі помилкою. Якщо
ж атеїсти справді займалися фізикою, то це свідчить, що вони не були справжніми
атеїстами. Бо творчий рух науки відбувається з інтуїтивного переконання у згоді
між людиною та світом і передбачає певну віру у спільні засади, «засади буття,
що прагне пізнати Бога», як пише Ернест Ансерме в Основах музики. Цікаво
згадати й те, що Айнштайн, свідомий єврей у культурному світі, переповнений
християнськими концепціями, висловив незгоду стосовно ідеї, що Бог зміг би
зрадити світові.
Нарешті, слід зазначити, що прихильники східних релігій,
досетистські та гностичні єресі, засуджені церковними соборами за надмірний і
однобокий спіритуалізм, звинувачували християнство, біля його витоків, у
матеріалізмі.
Конфлікт між «матеріалістичною» наукою XIX століття та
християнством, яке зарахували до «чистого спіритуалізму», грунтується на глибокому
непорозумінні. Ця хибна проблема вийшла сьогодні за межі тієї ж фізичної науки.
У XX столітті виявляємо, що матерія, глибше досліджена, перетворюється
в енергію, яка розкладається на структури, доходячи аж до думки. Точна наука
виливається у повну метафізику.
Особа. — Формулювання Триєдности було одним з
найважливіших завдань великих церковних соборів. Проблема полягала у тому, як
визначити три функції Бога — Отець, Син, Дух Святий — не відокремлюючи їх,
але й не плутаючи їх? Латиняни мали термін реrsоnа, який відображав
соціальну та громадську сутність людини. Греки мали терміни hуроstasis (чиста
субстанція) та ousia (незмінна субтанція). Щоб окреслити стосунки між
Отцем, Сином та Духом Святим, єдиним Богом у трьох різних функціях, єдиною
субстанцією у трьох іпостасях, церковні собори обирають слово Особа, надаючи
християнського змісту латинському слову, витлумаченому за грецькою
ментальністю.
Звідси маємо (логічний розвиток подій) — оскільки Син є
«одночасно і істинним Богом, і істинною людиною» — нашу ідею людської
особистости: вона відображає природного індивіда, з його покликанням, соціальним
стосовно «майбутнього» у спільноті та духовним стосовно Бога.
Ця людина одночасно вирізняється своїм унікальним покликанням
і пов'язана цим покликанням з майбутнім та Отцем усіх, людина, одночасно
вільна і тому відповідальна, стане справжнім джерелом нового права, людської
поваги, західної етики та типових для Європи інституцій, тих, які зобов'язані
захищати особисті свободи та суспільні обов'язки водночас.
Сприйняття часу та історії. — Всі інші цивілізації
уявляли собі час як щось циклічне. Ось, наприклад, цивілізація індусів: відлік
часу ведеться днями Брахми, кожен з яких налічує 4.320 мільйонів сонячних
років. Брахма живе 249 мільярдів років, потім помирає, а універсум повертається
до хаосу, аж поки новий Брахма не розпочне іншу еру. Кожна ера поділена на
тисячу еонів, кожен з яких поділяється на чотири віки зі спадною тривалістю:
все минає, обертається, вмирає та повертається до безмежности, без будь-яких
істотних чи, навіть, уявних змін. Так людинавтікає від часу та своєї
деградації: вічне повернення нищить та відновлює все.
Та християнство вперше кинуло виклик часові. Символ Нікеї
датує смерть Христа: «за правління Понтія Пилата». Мова більше не йде
про перевтілення, постійне повернення архетипу, а про подію історичну, що
відбулася раз і назавжди, як це двадцять разів наполегливо повторює святий
Павло. З цього чітко визначеного моменту, з цієї датованої миті Втілення Європа
вестиме лінійний відлік, не повертаючи своїх років. Єдиним передбаченим
поверненням буде повернення Христа, але воно позначить також і кінець часу,
перехід до вічности. І ніщо не допоможе вирахувати його, ані астрологія, ані
сенсація, ані наука: «Бо ви не знаєте ні дня, ні години», — написано в
Євангелії.
Отже, маємо лінійний непередбачуваний час, звернений у
майбутнє, сповнене несподіванок, до пригоди. Тому Історія стає можливою, варто
лише взятися за неї серйозно, бо вона невтомно тяжіє до Несподіванки. Пригода
унікальна, як і життя християнина, і людина грає свою роль за покликанням, а не
тільки за розташуванням зірок.
Людина відразу ж стає відповідальною за свої дії та
наслідки в історії. Саме для того, щоби втекти від цієї гнітючої відповідальности
— як тільки віра більше не підтримує її — нинішній Європеєць перетворив історію
у щось схоже на божество чи фатальне Становлення, і лише диктатори (чи
партійні лідери при владі) залишаться у пам'яті наступних поколінь. Уникаючи
історії, за яку вона відповідальна, і яку вона повинна творити, прихильник
тоталітаризму шукає нагоди долучитися «до сенсу Історії», яку створили інші,
себто таємничі сили, яким достатньо окреслити його завуальованим ім'ям
діалектичного Становлення. Чи не є це спотворення, ця ментальна недуга сенсу
історичної та особистої одіссеї прикметною рисою Європи?
Відштовхуючись від важливих релігійних та метафізичних
цінностей церковних соборів, ми змогли зазначити точку відліку чи включення до
європейського комплексу майже всіх типових результатів нашої культури: фізичні
та природничі науки; техніка; повага до людської особистосте та всі цивільні,
соціальні, юридичні інституції, які з цього випливають; сенс історії; ідея
поступу; свобода та відповідальність індивіда, залученого у спільноту..
Ось такою є наша цивілізація, яку можна визначити не як
наперед продуманий витвір, який доводить свою логічність, не як прогресивне
втілення Платонової ідеї Європи, а навпаки як широкий комплекс суперечностей,
нескінченних пошуків рівноваги, що без упину підлягає сумнівові та нечуваним
відкриттям, які завжди зумовлюють нові завдання — одне слово, як певну пригоду.
4. «Три джерела»
Поль Валері вважав
Європейцями всі народи, які в часі історії відчули на собі такі три
найзначніші впливи: Римська імперія, грецька філософія та християнство. Відоме
визначення, яке не враховує внеску Кельтів, Германців, Арабів, Слов'ян та Сходу
і яке змушує забути, що від Афін, Риму та Єрусалиму ми успадкували стільки ж
суперечностей, як і елементів синтези. На небезпечному перехресті перших
століть нашої ери відбулося не органічне чи логічне злиття, а швидше
відкоркувалась нескінченна полеміка. Жодної попередньої гармонії між
давньоєврейським профетизмом та врівноваженістю Греків, критикою та потребою
Держави, синкретичними релігіями та вірою, Церквою та Імперією, Богом та
Цезарем.
5. Лук та ліра Геракліта
На світанку західної
філософії, в одному з тих іонійських міст, звідки бере свій початок діалектика
нашої історії, Геракліт написав цю доленосну фразу, яку слід вважати за
формулу особливої європейської єдности:
Те, що здатне протистояти, співпрацює, і з боротьби
протилежностей постає найпрекрасніша гармонія.
Відтоді аж до нашого часу все конкурує, щоби закріпити
цей парадокс, який видається основним законом нашої історії та рушійною силою
нашої думки: антиномія Єдиного та Розмаїтого, єдности у розмаїтті, і плідне
співіснування протилежностей.
Греція, яка винайшла місто (поліс, звідки й політика),
заснувала його на парадоксі громадянина, водночас вільного та відповідального.
(У більшості полісів кожна вільна людина була зобов'язана час від часу
обіймати конкретну громадську посаду). Але вона винайшла також критичний
аналіз, звідки як наслідок: ідея атома та індивіда (за етимологією це те саме
слово: неподільний), що спричинили вибухи індивідуалізму у надміру великих
елліністичних містах: жодної відповідальности і безіменна фортуна приходить на
зміну богам Полісу: «Доки живеш, ніколи не кажи: ця доля не для мене», говорить
один з персонажів Менандра, окреслюючи руйнацію (звільнюючу?) усієї «системи»
та суспільства. Соціальна порожнеча породжує тиранів. Рим, у відповідь на цей
виклик демократії, винаходить Державу та її централізовані інституції: вона
підштовхнула порядок та стабільність до уніформи, аждо невиліковної та
небезпечної нудьги, незважаючи на 200 вихідних днів від початку III століття!
Порожнеча незалученої душі породжує бурі та революції.
Християнство приносить третій світ цінностей,
малосумісних зі світом грецької мудрости та цілковито протилежних до римських.
Моралі міри та ужиткової потреби Євангелія протиставляє порухи любови без
розрахунку, праву сили — служіння майбутньому, культові успіху — сенс пожертви.
Навіть більше, воно закладає суперечність у саму серцевину Буття і трактує її у
формулюванні своїх засадничих догм: Триєдність у самому Богові передає парадокс
Єдиного та Розмаїтого, тоді як Втілення вповні містить співіснування
суперечностей, неймовірне визначення Особи Ісуса Христа як «істинного Бога й
істинної людини водночас», за соборними формулюваннями.
Та й це ще не все. Разом з трьома класичними джерелами
прибувають, зливаючись у Високому Середньовіччі, джерело германське та джерело
кельтське. Перше вносить якраз колективне й особисте право та цінності
шляхетности й вірности, інше — надає значення снам, духовній покуті історичних
поразок та невичерпній темі пригодницького Пошуку, містичного символу.
Чи треба врешті згадувати внесок арабський, який не
вичерпується ані «поверненням Арістотеля», ані алгеброю, а є одним з найважливіших
джерел лірики Трубадурів, а, відтак, й кохання, про яке говорять та яке,
здається, відчувають на Заході? А, починаючи з XIX століття, вплив
слов'янський, анархія, релігійна екзальтованість, тотальний реалізм та
абстрактний живопис? А африканське мистецтво, негро-американський джаз у XX
столітті?
Це творить, поки що, тільки мозаїку чи вітраж зі сотнею
фрагментів, моноколірних та добре оправлених, якщо комбінації та синтези, більшою
чи меншою мірою стабільні та непередбачувані, не змінювалися у часі століть.
Коротко вкажу на три приклади.
а) Феномен приналежности до спільноти, який переважав у
житті середньовічної людини, з його складними структурами стає зрозумілим лише,
якщо брати до уваги римські та грецькі зразки, які по-різному використовують
Церква та віруючі. Кадри, функції та ієрархії імперії, титули та
атрибути її релігії перебрала Римська Церква. А євангельський дух перших
автономних та об'єднаних парафій, де все було спільним, уречевлюється у
соціальних формах та колективних структурах на зразок германських. Звідси
чернечі та лицарські ордени, згодом міські та сільські комуни з їхніми радами
та лігами, а також з їхньою колективною власністю, яка ніяк не пов'язана з
римським правом.
б) Лицарство, форма своєрідна і з найкоротшою реальною
історією10, дає нам змогу
якнайточніше побачити, як германські цінності цілющої шляхетности та
відданости племені уживаються з християнськими цінностями і позбавлені
будь-якого приниження та покірности Богові спочатку, щоби дійти до особистої
одіссеї Ланселота, Богора, Парсифаля, у стилі водночас куртуазному і, дуже
ймовірно, татарському (маніхейському) та особливо кельтському.
в) Візьмімо, нарешті, найпоширеніший приклад: наше
розуміння свободи. Його, виявляється, так само важко окреслити, як і дістатися
до наших витоків. Оскільки свобода, для Греків, — це нещадна критика, громадянський
акт, або індивідуальний ризик; для християнина — це стан вдячности, внутрішній
настрій та порух покірности трансцендентному голосові; для Германців символічно
— це бути озброєним і ходити з довгим волоссям; для Римлян — це повною мірою
користуватися правами громадянина; і всі ці духовні, соціальні, юридичні,
філософські та полемічні елементи сполучаються й обмінюються в
найрізноманітніших співвідношеннях у нашій ідеї свободи. Немає поняття
складнішого для окреслення і легшого для заперечення у теорії, і немає,
справді, ідеї екзальтованішої для Європейців усіх націй та всіх класів, усіх
вірувань та усіх невірувань. Заклик до свободи, вимога свободи (як би не трактували
це слово), є, без жодного сумніву, темою пристрасною, якнайєвропейськішою,
якнайспільнішою для всіх людей нашого континенту, і в ній можна вбачати
якнайближчий відповідник для нашої темної цивілізації — звернення до святого.
Контрдоказ: те ж слово «свобода» не збуджує жодного
глибокого почуття в африканських племен або прихильників та функціонерів СРСР,
ані у мас в уніформах з Китаю. Або якщо національні лідери «нових країн» і
запозичають її у Європи, то лише у тому сенсі, який виправдовує прагнення
бунту супроти самої Європи, натякаючи на колишні колонії.
6. Батьківщина творчої незгоди
Але ці цінності, що
суперечать одна одній, а часто суперечливі у своїй суті не так легко
зруйнувати: змінюючи одна одну, вони існують у сутінках історії, у традиції, у
книжках та колективній підсвідомості. Всі вони, без винятку, дієві у житті
сучасної людини. Один лише приклад: догма Триєдности, поза межами
еклезіастичної традиції, забезпечила модель гегелівської діалектики11, яку відновив Маркс, згодом Ленін, з
тими наслідками, про які ми знаємо, аж до існування семи сотень мільйонів
Китайців, які вважають себе то конфуціанцями, то буддистами, то взагалі
невіруючими...
Афіни, Рим та Єрусалим, папство та Священна Римська
імперія. Круглий Стіл короля Артура та Комуни, всі їхні цінності, всі їхні конфлікти
та інколи їхні згоди, все продовжується і живе в нас у тисячі варіантів. Все це
задовго до нашого народження формує систему наших почуттів, систему наших
моральних оцінок, наших соціальних рефлексів та «реальних» потреб,
економічних, сексуальних, релігійних.
Все це змушує нас знову повернутися до питань про ці
визначення — і забезпечити себе відповідними засобами.
Урешті-решт це окреслює Європу як батьківщину
розмаїтости, навіть більше: творчої незгоди, якщо застосувати термінологію
Геракліта.
Середнього Європейця не існує, і, за означенням, він не
може існувати. Бо Європейцем є той, хто часом виголошує і постійно думає: «Для
чого я мав би існувати, якщо я буду таким, як усі?» У його очах — і цим можна
скористатися для його окреслення — «вирізнятися» або «бути вирізненим» є
синонімом набутої чи успадкованої шляхетности, а не жахливої помилки проти
звичаю, відхиленням чи богохульством.
Східна людина, я швидше маю на увазі Індусів, ніж
Китайців, — це людина касти, порядку, яка не може ставити собі запитання про
особистий сенс життя, а керується заздалегідь визначеним шляхом власної категорії.
Щодо громадянина тоталітарної держави, партія знає, що є для нього добром, і,
якщо це потрібно, доводить йому, що вона це знає краще. Ідея варіативности,
відмінности чи нововведення глибоко неприродна; а будь-яку ініціативу
тоталітарна диктатура розглядає і засуджує як саботаж. Якщо вони допускають
таку помилку і не відрікаються від неї, то Східна людина спокутуватиме її у наступних
життях, а радянську у тому ж житті буде «перевиховано» задля колективного
майбутнього.
І навпаки, ми бачимо, як людина Європи шукає незвичности,
яку, трапляється, плутає з якістю та досконалістю; і майже все свідчить про це
зусилля: великі приклади прославляють їх, герої, чемпіони, святі — потреба
конкуренції. Ми бачимо, як вона шукає свого шляху, за своїми смаками, своїми
віруваннями, які відрізняються (принаймні так видається) від тих, що вважали
панівними, своїми талантами, якими вона експериментує, нарешті, своїм
покликанням, якщо вона його відчуває та у нього вірить. Як тільки вона вступає
у конфлікт із законами, традиціями та забобонами свого оточення, вона
проголошує їх безглуздими або скандальними. Ця манера протиставляти індивіда
всьому та визнавати безглуздим не Я, що його відчуває, а світ чи суспільство,
ось, що є достеменно західним. Саме це породжує бунтівника, того, хто
відмовляється служити у війську з релігійних (чи філософських) мотивів, революціонера
або реформатора; це дає винахідника для науки та новатора для мистецтва, тобто
все, що важливе для життя Європи, все, що тут відбувається, має ім'я та обличчя
інакшости. Зауважмо, що ця вічна драма між Я та соціальною долею, між вільною
особистістю та фатальністю не зрозуміла поза світом, що веде відлік своїх
років від Розп'яття, поза світом, що народився разом з цією релігією, яка
узалежнила благо людини не від виконання колективних ритуалів, а від особистого
перетворення.
Питання сенсу нашого життя, особливого сенсу кожного
життя у житті, визначає та вирізняє Захід, а ще вужче Європу. Отже, Європу можна
окреслити, як ту частину планети, де людина без упину ставить собі запитання
і хоче так змінити світ, щоб її особисте життя набуло у ньому якогось сенсу.
7. Вартість абсолютна: особистість
Європа, яку порівнюють і
яка контрастує зі священними цивілізаціями Античности, магічними цивілізаціями
Азії та сучасними тоталітарними системами, видається нам різновидом вічної
революції, революції, якою керує людська свідомість проти могутностей, що
пригнічують або заперечують, відповідальне та виокремлене Я. Боротися
проти власного фатуму, щоби витворити собі долю; проти зірок та свавільних
богів; проти необтесаної маси, що знищує особистості, але також і проти
беззаконня та анархії, що позбавляють сенсу зусилля усього життя; боротьба,
нарешті, проти глибоких обмежень Я, щоб оволодіти його механізмами та
здобути якнайбільшу свободу. А засадою цієї революції, її рушійною силою та
остаточною причиною є поняття абсолютної цінности людської особистости —
кожної людської особистости.
Для більшости з нас цей вираз перейшов уже у ранг кліше.
Та історик оцінює інакше. Щодо мене, то я спробую показати, як ідея виокремленого
Я особистости — водночас матері та доньки Європи — формує наше життя,
дає йому змогу мати якийсь сенс та захоплюватися більшістю з того, що ми
робимо. Позбавте виокремлене Я права, бути особистістю, і за одним
подихом наше життя не матиме більше ані соли, ані сенсу: ось саме у своїй
реальності небезпека відчуження, що гнітить сьогодні Європу, та що я
говорю: людську надію.
Моя теза проста. Вона полягає у тому, аби нагадати, що
більшість наших цінностей та ідеалів та більшість наших щоденних учинків, вагомих
чи ні, походять від поняття «людини», яке запровадило християнство. Я тут не
згадую про наверненого, про християнина у звичному сенсі більше чи менше
побожного та доброчесного активіста церкви. Я говорю про тип людини, віруючої
чи ні, якій християнство дало змогу осягнути себе і яке дало йому ім'я
особистости. Я кажу, що наші сучасні реальні цінності (саме такими для нас є
наші обов'язки), якщо не завжди прямо тлумачать це поняття «людини», то
принаймні випливають з нього демонстративно, чи то за допомогою серії
секуляризацій, чи, навіть, позбавлення прав, або ж їх розширення,
протизаконного стосовно колективних планів. Ці цінності, ці обов'язки
незрозумілі без первинного поняття особи, ще більше незрозумілого, і це їм
шкодить. Якщо виявиться, що «Я є інший», — як пише Рембо, — то матимемо
модель суцільного відчуження. Але якщо немає Я, то ким буде інший? (Для
буддиста, для катара немає іншого відчуження, ніж народження). Тільки
особистість у Мені, і тільки вона піддається відчуженню. Якщо Ви в це не
вірите, гляньте на комп'ютер.
8. Революція та пристрасть
Розгляньмо типово європейський
феномен революції. Революція має той самий сенс, що й перевтілення:
це означає повністю перетворитися. Можна сказати, що для колективу революція є
точним відповідником перевтілення. Але несподіване і повне перевтілення —
Дорога в Дамаск — є прикметним феноменом християнства. Поняття революції має те
ж тлумачення у просторі та часі, що й християнський світ. Традиційний азіат,
брахманіст чи буддист не може цього осягнути. В їхніх очах вона є лише
непристойністю, образою космічного порядку, безглуздим злочином. В Індії лише
чоловіки, що зазнали впливу комуністичної ідеології, довго залишалися тими,
кого заполонив Захід: молоді інтелектуали, виховані в Англії, або народи
Малабарського узбережжя, що здавна знали християнство. Щоб прийняти ідею революції
та її можливої плідности, слід було всмоктати з молоком (щонайменше, молоком
від Аlта Маter) найпримітивніші християнські концепції
блискавичної зміни, можливого оновлення всіх речей; а також свободи,
правосуддя, отриманої місії та їх трансцендентної цінности щодо встановленого
ладу — все підготувало появу християнської концепції Особи. Революціонери
можуть зростати лише у світі, де важить свобода та проповідування чогось
істиннішого, ніж священні закони та інтереси Держави.
Розгляньмо феномен пристрасти в особистих
стосунках. Пристрасть — це кохання, надмірне не лише з погляду розуму, а й
інстинкту та задоволення. Це те, що штовхає Трістана й Ізольдудо смерти,
бажаної як найвище звершення. Пристрасть у коханні століттями дає поживу нашим
літературам — від трубадурів та бретонського роману — та завдяки літературі
вона невідступно переслідує наші мрії, вона додає «незрівнянної муки» нашому
життю. У формах, які, правду кажучи, деградують, стають дедалі плоскішими та
банальнішими, саме вона — а не спокусливість — надихає кіно, жіночі журнали та
їх щирих кореспондентів. Тепер я зазначу, що ту пристрасть, яка займає чільне
місце у нашому житті, або, щонайменше, у наших таємних ностальгіях, Азія цілком
щиро ігнорує, Америка зневажає, а Росія спробувала її заперечити. Бо пристрасть
у її первинній чистоті передбачає вроджене переконання у неповторній цінності
коханої істоти, незамінної, безмежно іншої, ніж усі решта. Але Азіати ніколи не
мали такого переконання. Їхні релігії його не підготували, бо вони, навпаки,
прагнуть до виходу за межі Я. Що стосується Американців, то вони
впевнені, що разом з нами є нащадками літератури, яку звульгаризував Голлівуд.
Ми бачимо, як вони намагаються буквально приймати цю максиму демократії, яка
стверджує, що кожна людина заслуговує іншої: позиція малосприятлива для
розвитку великої пристрасти. Нарешті, громадянин радянського світу з офіційним
жахом повинен відкидати ненаукову, буржуазну та індивідуалістську ідею
романтичного кохання. Він вважає, що пристрасть є силою антисоціальною, яка
тільки стримує його продуктивність.
Отже, пристрасть, яка нам видається такою «природною», у
світі насправді є винятковою. Її можна трактувати, як безглузду та аморальну, а
Церква може її засудити. Їй зостається лише те, що її животворчим — хоча й
далеким — джерелом є християнська революція і те, що вона незрозуміла поза
світом, де Паскаль може вкласти в уста самого Христа цю славетну фразу: «Я
думав про Тебе в агонії; я пролив стільки крапель крови за Тебе». За тебе,
не за людський рід взагалі, не для того, щоб через магічну чесноту жертовного
акту утвердити ритми космосу та закони продовження роду — сьогодні сказали б:
щоби сприяти продуктивному планові — для тебе, виокремленого з маси
людей усіх часів, моя любов назавжди особиста.
Ці два приклади надзвичайні. Ми всі не є ні
революціонерами, ні героями якоїсь великої смертельної пристрасти, проте
революція та пристрасть є для всіх нас основними вказівниками. Наше життя
орієнтується саме на ці полюси.
9. Оригінальність та почуття гумору
Ось інші, ближчі до
нашого щоденного життя, приклади: потреба ориґінальности та почуття гумору.
Наш потяг до ориґінальности має дві складові: дух
конкуренції та потребу висловити своє "правдиве Я". Починаючи з
певного рівня культури, непристосуванець на Заході є бажаним гостем, тоді як
банальність дискваліфікується.
Всі зусилля європейського митця, протягом століття,
спрямовані на те, щоби по-своєму зробити щось нове. Саме це ми називаємо «творчістю».
Але для Азіата, наприклад, ця ідея ориґінальности, у мистецтві чи у поведінці,
позбавлена раціонального. Для індуського митця, як і для скульптора Давнього
Єгипту, або архітектора ацтеків, або великого негритянського шамана, проблема
полягає не у тому, щоб відрізнятися, а, навпаки, щоб користуватися рецептами,
трактувати у визначених символах космічний лад та великі ритуальні діяння.
Індивідуальне нововведення було, у їхніх очах, лише помилкою. Через неї
магічне дійство мистецтва приречене на невдачу Я не кажу, що ми повинні
вибрати між Західною людиною, що прагне утвердитися як творча особистість, та
Східною людиною, яка прагне підкоритися світові богів: я стверджую, що ми цей
вибір уже зробили. Я не кажу, що один кращий, ніж інший, але у них різні
наміри. І я, тим паче, не заперечую, що у багатьох наших країнах більшість —
пристосуванці, яких жахає думка видатися хоч трохи оригінальними, і мораль
котрих полягає в наслідуванні. Я кажу тільки, що їхня модель моралі та
мистецтва створена за останнім аналізом особистої творчости, а не за
священними угодами. Вони, радше, наслідують вчорашні чи позавчорашні революції,
аніж тисячолітні обряди.
Між пристосуванцем та бунтівником Європа, зрештою,
помістила й проміжну істоту: людину з почуттям гумору. Захід створив етатизм,
що своїм тиском на особистість, нагадує деспотизми Сходу чи Античности. Однак
він далекий від обожнювання цих тираній, «яким він дозволяє інколи знайти
притулок у своєму серці». Захід опирається їм на тисячі манер. Не лише
відкритим та озброєним повстанням, але й манерами та поведінкою, що утверджують
свободу особистої думки. Отже, гумор — це замаскована, прихована, обережна
форма щоденного бунту проти раціональної тиранії, проти забобонів та рутини,
проти права сильнішого, всього, що сьогодні творить анонімну владу Держави.
Гумор — бомба сповільненої дії особистости. Ось чому Ви даремно шукатимете
почуття гумору в Азії; Ви не побавитесь гумором безкарно в тоталітарних Державах,
в яких він, здається, відступив до підпілля відчаю. Саме тому творці новітньої
демократії так високо цінують почуття гумору, вони вважають, що той, хто
його не має, не має й справжнього відчуття життя. Не забуваймо, що гумор
полягає насамперед у насміханні над собою. Та передусім, щоб вміти сміятися з
себе, треба бути свідомою особистістю та перебувати на певній відстані від
того, ким ти себе вважаєш. У гуморі особистість оцінює насамперед власне Я...
10. Вагомість ризику у поступі
Останній приклад: поступ.
Сьогодні модно у ньому сумніватися. Найвизначніші люди нашого століття, Поль
Валері, Еліот, Тойнбі, Берґсон, сумнівалися; і більшість нашої еліти їх
наслідувала. Ми переконані, що можемо висміювати ілюзії Просвітництва та
буржуазно-капіталістичного століття; ми можемо повторювати, що наша індустрія
призвела до спотворення природи та грошей, наука — до атомної бомби, наші
революції — до тоталітарних Держав; що поступ зовсім не неминучий; що він є вже
не європейським, а російським та американським ідеалом, і все це здається
справжнім. Але не менше реальним є те, що горизонт усе ще можливого
поступу, для Європейця живучий; і що наше життя втрачає сенс, якщо ми
перестанемо вірити, що наступний день, просторіший та вільніший, чекає нас. До
того ж, було б помилкою вважати, що наша європейська ідея поступу емігрувала до
Росії чи Америки. Те, що називають «поступом» у цих імперіях мас, глибоко
відрізняється від нашого ідеалу. У диктатурі, наприклад, ідея поступу
обов'язково втратить все те, що, на наш погляд, робить її вагомою: вона
перериває свій зв'язок з ідеєю свободи, себто з перспективою вільнішого життя
для кожного з нас, і невдовзі об'єднується з ідеєю колективного примусу,
що є запереченням її первинної суті.
Звідки ж насправді прийшло до нас поняття поступу.
Поняття поступу з'явилося лише у XVIII столітті. Та його витоки давніші і
доходять, безумовно, — вже вкотре — до примітивного християнства.
Для античних релігій не було жодних несподіванок, жодної
можливости справжньої творчости. Їхня туга була не за майбутнім, а за містичним
часом їхніх джерел. Ідея про те, що наступний день може принести щось корисно
нове, що їхні внуки можуть бути щасливішими, ніж предки, була цілком чужою для
Давніх. Такою вона залишається і для більшости людей Сходу. Згодом приходить
християнство і, разом з ним, історія як пригода, де все залишається
непередбачуваним, окрім кінця: повернення Пана та Останній Суд. З цього моменту
ми наближаємося до невідомого, яке самі собі створюємо, у сумнівах та надіях.
Катастрофи завжди залишаються можливими, але поступ теж стає можливим: він
виражає наше бажання уникнути фатальности. А ми уявляємо його собі як продукт
усіх творінь, нагромаджених великими людьми, героями, ученими, законодавцями
та святими. Ми думаємо, що це зробить життя кращим. Ми, можливо, помиляємося,
але ми у це віримо, і вже майже дві тисячі років.
Проте сьогодні наша віра у поступ вже не є вірою наївною.
З цього приводу ми часом ставимо собі складні запитання. Як виміряти поступ?
Хто може стверджувати, що його результат позитивний? Назагал, може видатися, що
він зовсім таким не є, що він не має жодного заздалегідь визначеного напрямку,
і що сума видозмін, які він несе, на добро і зло, взаємознищується. Переконання
у колективному поступі залишається чистим та наївним актом віри, перед якою
дозволено залишатися скептиком... Насправді, ідея поступу може відновити сенс
тільки щодо нашого особистого життя. Оскільки первинно поступ означав
вивільнення, і ще в наші дні свобода може мати сенс лише для індивіда (чим буде
свобода мас?), отже, я визначаю правдивий поступ як постійне зростання
наданих можливостей вибору, як матеріальних, так і культурних, невпинно
зростаючій кількості індивідів. Вагомість цього поступу — це не лише
зростання нашої забезпечености, нашого комфорту, але також і, можливо
особливо, нашого ризику, нагод та засобів вирішувати самим, отже, бути
вільними.
Бо єдина свобода, скаже правдивий Європеєць, — це
можливість реалізувати себе; шукати, знаходити та жити своєю правдою, а не правдою
інших і не тією, яку Держава чи партія вирішили подати мені готовою. Якщо я
втрачу цю засадничу свободу, тоді моє життя справді втратить сенс.
11. Справжня природа наших відмнностей
Велика кількість джерел спільної для Європейців
культури та стосунки вилучення, доповнюваности чи включення, що їх
спостерігаємо між цінностями цих переплетених течій, дають нам уявлення про
майже безмежну кількість більш-менш стійких комбінацій, які теоретично можуть
з них випливати. Кожна могла б започаткувати спільноту, яка була б вираженням
химерного розподілу сил. Тому маємо стільки племен, банд, комун чи дрібних
Держав. Справді, дуже часто місто, регіон або невеличка республіка збігаються з
однією з таких більш-менш стійких комбінацій: Вальдштатен біля витоків
Швайцарії, Берн чи Женева, Венеція чи Род, Сан-Маріно чи Мантуя, Любек чи
Ваймар, Держави-міста такі ж розмаїті та відмінні, як колись Афіни та Спарта.
Однак навіть тут, найчастіше, і завжди у великих націй реальні чи потенційні
цінності спільної спадщини завжди існують у варіативній суміші. Отже, жодної з
них окремо, жодної з їхніх більш-менш стійких комбінацій не достатньо, щоб
охарактеризувати одну Державу у її політичних кордонах, чи одну з тих
«національних особистостей» (насправді державних), що їхні міністри всіх наших
країн невтомно проголошують «найвартіснішими відмінностями», безсоромно
плутаючи життя духу та організацію поліції й державної скарбниці.
Ця неприпустима помилка щодо природи нашої інакшости, яку
підтримує школа, може виявитися смертельною для Європи, якщо її використовуватимуть
як алібі для фанатичного бажання протиставити славетні «національні
суверенітети» як основну перешкоду до необхідного об'єднання континенту.
Отож, слід поквапитись показати:
- що відмінності, які є нашим багатством, — це не обов'язково відмінності між нашими Державами;
- що вони існують та діють у всій Європі, незважаючи на державні кордони;
- і нарешті, що немає культур національних.
- 7 Berl E. La Table ronde. 1957. Janvier.
- 8 Див.: Monumenta Germaniae, chronica minora.Vol.2. P.362.
- 9 Denys Hay. Diogène.1957. №17
- 10 Гейзінґа у Сутінках Середньовіччя
добре вказав, що починаючи з перших згадок про лицарство у XIII столітті, вловлюється жаль з приводу його
невиправного занепаду.
- 11 Теза-антитеза-синтеза, але також ап sich-fur sich-an und fur sich
(при собі-для себе-саме по собі) у Геґеля.
Сторінка 1 2 3 4 >>>
Валентин Тихоненко, experts@akademia.kiev.ua
Спасибі Олександру Савруку за надану можливість познайомитися з цим поглядом більш ніж 30-річної давності.
Сумніше стало.Ми маємо зараз тільки бажання і наше географічне положення.Погляд на наведену в листі схему навів на аналогію: Європейський Союз, Україна, Росія.Звичайно, з різними площами і висотами прямокутників.А це тільки геометричне порівняння...
Тільки наша сильна віра може нас підтримувати: "...аж поки ми всі не досягнемо з"єднання віри..." (Послання ап. Павла до Ефесян 4,13). Але пам"ятаємо і про те, що "...віра без діл - мертва!"(Послання ап.Якова 2, 26)
З повагою,
Валентин Тихоненко
Vita
Тут немає України! Яка ж це Європа?
марина, chmaryna@ukr.net
Зараз Україні якраз не вистачає таких ідеологів, закоханих у свою батьківщину, як Ружмон. Дійсно, ми маємо у 21 сторіччі ті ж болючі питання, що Європа у середині 20ст.
|
|
Версія для друку