ДЕНІ ДЕ РУЖМОН: "ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ЄВРОПЕЙЦІВ"
— програмні міркування європейського інтелектуала
<< До початку
ЧАСТИНА 4
18. Європейське виховання
Будувати європейську
основу перш, ніж будувати Європу — це стверджувати, що йдеться не про те, щоб
вивчити об'єднання Європи, а щоб виховати наших дітей Європейцями, через
відповідний стиль того ж виховання. Виховання за всіх часів та у всіх відомих
культурах полягало у двох взаємопов'язаних зусиллях:
- передавання набутих знань конкретним
суспільством;
- моральне та соціальне формування юної особистости.
У традиційних суспільствах, керованих сакральним
(Античність, Азія), передача знань набувала форми ініціації, а формування
моральне та соціальне полягало у вишколі особистости, коли вся операція мала на
меті зробити вірування, поведінку та рефлекси відповідними до незаперечних
релігійних канонів.
У наших новітніх суспільствах, плюралістичних та цивільних,
усе змінюється. Передача знань вже є не ініціацією, а публічною освітою, тобто
прямим спілкуванням, без релігійної підготовки та певним об'єктивним визнаним
знанням. Ця освіта спрямована не на введення до містерії, а навпаки на її
розвіювання. Вона поширює, ніби між іншим, певну кількість знань, готових до
вжитку речей, з інструкцією про їх використання: якщо ініціація передбачає
ритуальну підготовку, що творить певну поведінку сприйнятливости до символічних
чи мітичних «з'яв» — тобто до формування психологічних норм поведінки, як ми
сьогодні це називаємо.
Натомість новітні спільноти змінили давній вишкіл на
підтримку критичного глузду, беручи до уваги особисту автономію. Вишкіл
полягає у визначенні рефлексів: мова йде про змушування підлітка до точного
незаперечного наслідування норм поведінки, педантично виписаних сакральним
звичаєм. (Єдиний відповідник: військова муштра, яка, зрештою, уже зникає).
Підготовка до автономії відбувається у протилежному напрямку: ідеально воно має
на меті звільнити особистість від застарілих конформізмів, від заздалегідь
визначених істин — навіть тих, які втовкмачує школа — щоби поставити його на
рівень реалізації свого покликання. Замість того, щоб змушувати його стати
таким, як інші, існує бажання допомогти йому стати собою. Замість того, щоби
провадити його від самого народження дорогою, визначеною зірками, кастою,
класом та сім'єю, його готують до використання свого шансу, своєї особливої
пригоди. Замість ініціації з'являється ініціатива.
Ці два поняття вказують на початок та
кінець тисячолітньої еволюції, що розвивається від сакрального до світського,
від релігійно-соціального колективу до індивідуалізму, від незаперечного
авторитету до авантюрної свободи.
Це можна проілюструвати простим прикладом. Усім відома
роль танцю в індійській культурі. Танцювати для Індуса — означає «бути залученим
до вічної гри землі та зірок», як про це пише Ніота Ініока. Це безпомилкове, аж
до безглуздя найдетальнішоїточности, згідно з передбаченою манерою відтворення
рухів, що символізують діяння Бога. Будь-яка персональна імпровізація, що
зраджує темперамент і особистість танцюриста, розглядається як блуд чи як
безбожність: вона докорінно руйнує ритуал. У Європі навпаки: зазвичай учитель,
щоб похвалити учня, занотує: «Добра робота, оригінальні ідеї та особистий
стиль».
Правдивий сенс акції виховання у наш час
узгоджується відтеперзі своєю етимологією: е-duсеrе, випровадження
назовні, випровадження з невігластва до знання, з інстинкту до критичного
глузду, з королівства незаперечної влади сакрального до особистої пригоди, до
автономії, до ризику...
Я вже згадував, що два поняття ініціації та ініціативи відтворюють два
межові типи поведінки, один авторитарний, інший — ліберальний. Не будемо,
однак, вважати, що людству призначено лише переходити від одного до іншого, з
уваги на конкретний закон Історії, і як наслідок, авторитарність стане чимось
застарілим, реакційним і врешті приреченим, тоді як свобода стане новітньою,
прогресивною та похвальною у всіх своїх виявах. Тому що будь-яке гідне уваги
виховання містить обидва елементи у різних співвідношеннях. Авторитарність та
свобода також необхідні для виховання, як діастол та систол серця для
циркуляції крові, або як сила притягання та сила відштовхування для урухомлення
ядерної енергії, електричних струмів, життя у коханні. Проте співвідношення
змінюється згідно з тим типом людини, який слід сформувати.
19. Парабола трьох голубів
З погляду культури у
широкому значенні, у часі другої третини XX століття з'явилося три регіони:
Європа, СРСР та США. Їх легко окреслити за співвідношенням авторитарности та
свободи, яких вони дотримуються у вихованні.
Сполучені Штати Америки характеризується чітко
визначеною перевагою свободи над авторитаризмом. Освіта будується на повазі до
особистости настільки, що це спровокувало гостру кризу, яку виявили не лише
іноземні спостерігачі. Усе більше американців, свідків або жертв системи,
викривають її без жалю через книги та фільми. У Європі бачили фільм Вlасkbоаrd Jungle: опис тут,
очевидно, занадто драматизований і тяжіє до фільму жахів, але залишається не
менше показовим.
Страх перед «створенням комплексів» паралізує вчителя і
руйнує дисципліну. Страх змусити до надмірного інтелектуального зусилля призводить до
відсутности будь-якого примусу. Якщо цього ранку учень не має бажання займатися
арифметикою (а коли ж він його має?), йому з усмішкою пропонують робити щось
інше. Нові методи навчання поступово ведуть до економії зусиль розуму, пам'яті
та уваги учня. Вони сформували покоління дітей, які ні до чого не мають
поваги, яких вже не лякає жоден закон, жодне правило. Школа перетворилась у
їхню забавку, і вони не можуть збагнути, чому якийсь вчитель не дозволяє їм нею
бавитися або ж розтрощити її, як вони цього хочуть. Основна ідея така: якщо
текст надто важкий, хай виберуть легший, сучасніший... Букви ростуть, малюнків
стає все більше, можна остерігатися того, що вони повністю замінять слова.
Така деградація відчувається й у мовленні. Нюанси думки теж поступово зникають
разом зі словами, що є їхнім втіленням... Рівень виховання спадає до найнижчого
спільного знаменника, звідси іронія:ніхто не може цим скористатись, навіть найбільший
невіглас, бо бачить, як незнання стає нормою! Щодо розумніших, вони відчувають
дедалі менше заохочення боротися за винагороду у навчанні.
Ці міркування та цей опис я взяв з книги, що її недавно
опублікувала у Штатах сповнена відрази вчителька18.
Діагноз, який містить ця книжка, і з яким погоджується з двадцять авторів,
можна підсумувати так: повага до дитячої індивідуальности може дійти до відмови
від її формування. Але слід уточнити: якщо інтелектуальне формування, яке воно
дає, стає дедалі посереднішим, американська школа дедалі менше прагне
підготувати «цілісні та соціальне пристосовані особистості». Вона майже цілковито
займає місце сім'ї, забираючи дитину з трьох-чотирьох років (nurserу schools), або найпізніше
з п'яти років (Кіndergаrten), щоб опікуватися ними до 18 років, і не лише під
час уроків, але й у часі незліченних «соціальних» занять, які поглинають увесь
вільний час. Глобальний наслідок: спад інтелектуального рівня, зникнення
кращих, всевладність соціальних «мод» над молоддю. Надмірна повага до
особистости, страх деформувати її складними предметами, призводить до тиранічного
пристосуванства, від якого насамперед страждає духовна еліта. Бажаючи створити
вільні особистості та привести їх до свободи без перешкод, у результаті ліпить
пристосуванців, котрі більше не чинять опору нормам, рекламі, наказам ТБ.
На іншому полюсі, СРСР прагне знищити будь-який індивідуалізм
і поважає лише права колективу. Звідси вирішальною рисою є спеціалізація, якою
керує Держава. Учень, який вдало склав випускні іспити (після 10 шкільних
років), може вступити до одного з 300 технічних інститутів (на 33
університети), що існують в СРСР. Технічне виховання поділяється на п'ять
основних гілок, які поділяються на 80 менших віток, що складаються з 295
спеціальностей та 500 підспеціальностей. План навчання строго визначений для
кожної спеціальности: учень не має жодного права на вибір, і не існує жодних
факультативних курсів, ні курсів загальної культури, якщо так не трактувати
курс політичної науки, тобто марксизму-ленінізму та пропаганди партії, які
займають лише 6 відсотків навчання, з яких 27 відсотків присвячені наукам, а
67 — спеціалізації. Кілька днів після випускних іспитів студент за допомогою
Держави отримує місце праці, і цей стаж продовжується не менше трьох років. Потім
кількох найкращих скеровують до аспірантури, трьох з чотирьох кандидатів — до
наукової аспірантури.19
Такими є потреби планування, тобто потреби колективу, як
вважає Партія та її Держава, що визначають виховання. Знову повертаємося до
ужиткового вишколу індивіда, як у релігійних суспільствах, де все передбачено
без дискусій. Маємо тут антиподи американської практики. Винятковій свободі
вибору протистоїть тотальна відсутність вибору для індивіда. Повазі до дитячої
чи юнацької особистости, аж до зникнення дисципліни (інтелектуальної чи
моральної) протистоїть зневага до особистих смаків і тріумф соціальної
поведінки, якою керує Держава. Проте американська система також нав'язує
певний тип соціальної поведінки, некерованої звичайно, примхливої, як мода,
але, які вона, не в'яжеться зі здоровим глуздом.
Отже, з одного боку, анархічна свобода призводить до пристосуванства,
нав'язаного модою; з іншого — відсутність свободи прямує до пристосуванства,
яке нав'язує Держава.
Відзначивши раз і назавжди ці два межові орієнтири, нам
легше визначити, який шлях європейський. Поставмо собі конкретне
запитання: Чому нас шокують американська та радянська крайності? Чому ми
ставимося до них, як до крайностей? Чи не тому, що у нас присутнє вимогливе і
дієве відчуття необхідної рівноваги, серединного шляху, або, ліпше сказати:
перебування під постійним тиском животворчої співпраці двох тенденцій: повага
до індивіда і бажання його створити.
Поважати особистість — це бачити у ній особу, яка може
нею стати, якщо вона відкриє своє покликання і прийме методи, якими вона його
здійснить. Її творити — означає навіювати йому за допомогою гнучких, але
твердих предметів, що є сенсом спільноти (культурної, політичної та
соціальної), на лоні якої втілюватиметься її мета. Надмір свободи без зусиль,
надмір вимушених зусиль: дві крайності призводять до подібних наслідків, що є
занепадом критичного глузду, неопирання модам чи соціальним регламентаціям,
посередність культурного рівня та стерилізація майбутньої еліти. Провідний
ідеал особливо європейського виховання видається тоді досить чітким: формування
та просування людей, вільних та відповідальних одночасно, свідомих своїх
обов'язків як особистости у пошуках свого покликання та своїх обов'язків перед
спільнотою, до якої її залучено. Це той тип динамічно врівноваженої людини, яка
заслуговує імені особистости і залишається метою виховання в цілому не лише у
Європі, але й для Європи.
Я окреслив три основні тенденції у цих трьох регіонах
Заходу. Пасувало б, звичайно, трохи відтінити. Мені відомо, що існують моменти
повернення до авторитаризму у США, так само як з'являються відблиски незаперечних
рис спраги до свободи у найновішій радянській літературі. Погоджуюсь, зрештою,
що й у Європі, яким би не був наш ідеал, ми також страждаємо на практиці від
почергового схиляння до «російської» та «американської» тенденцій.
Щоби проілюструвати та підсумувати це, ось парабола
трьох голубів.
Славнозвісний голуб Канта уявляє собі, що йому
літатиметься краще у вакуумі, без втомливого опору, який виставляє повітря на
противагу примхливій грі його крил. Це утопія надто вільного виховання в
Америці.
Російська утопія — це голуб запрограмований або,
щонайменше, зумовлений теоріями Павлова. Йому не треба щохвилі запитувати себе:
що робити? куди йти? Все вирішено наперед режимом.
Європейський голуб знає, що для лету потребує деякого
опору повітря і не приймає незмінних програм. Він повинен щоразу вибирати,
опиратися течіям, йти на ризик. Правду кажучи, його підготували тільки до
«літання власними крилами».
20. Чи Європа є суцільною вигадкою ?
Динамізм нашої культури,
що є наслідком комплексу внутрішніх конфліктів, і броунівського руху наших
суперечностей провокує нас з року в рік до творення, еміграції, до експорту і
засуджує нас на експансію. Нехай цей рух, охрещений імперіалізмом, видається
випадковим та відносним: вся енергія, вся сила фізична чи духовна може бути
охарактеризована як імперіалістична, завдяки речам чи індивідам, що відчувають
її, але ж це умова життя, закон, далебі, далеко не сентиментальний, кохання.
Майже все винайшли ми.
Насамперед простір. Саме Європейці відкрили всю землю,
тоді як жоден інший народ навіть не мріяв про її відкриття. Саме вони дали змогу
усьому людству усвідомити свою єдність. Ідея універсальности можливо й
існувала у мудреців багатьох інших культур, але саме Європейці надали їй
конкретного змісту і єдині показали її консистенцію. Ідея людського роду є
нашим витвором.
Далі час. Саме Європейці вигадали історію та
історіографію, разом з усім, що цього стосується: філософія історії,
викладання історії, формування архівів, критичний огляд минулого, уроки, що з
нього випливають, оновлення мистецтва, сюжетів романів та театральних п'єс,
арсенал цитат для політиків, і врешті: новітні забобони «сенсу історії», які
живлять жваві полеміки інтелектуалів, але особливо впливають на політичні
орієнтації мас.
Саме Європейці після історії винаходять археологію,
так само як і етнографію на основі географічного відкриття світу. І
відомою є вирішальна роль, яку відіграли ці науки у новітній еволюції соціології
ти аналітичної психології, інших винаходів Європи.
На терені найрізноманітніших рівнів, які змінили аспект
світу за 500 років, частка Європейців безумовно переважає. І я не помиляюся:
Європейці, а не представники різних країн. Бо кожне з їхніх відкриттів
народилося з великого діалогу між розумними людьми минулого та розумними людьми
сучасности, що не зважали на кордони; кожне є вміщеним у контекст європейської
рефлексії (контекст, що зрештою все більше тяжіє до поширення у США). Варто
лише згадати: марксизм та психоаналіз; екзистенціалізм та персоналізм;
квантова теорія у фізиці, теорія груп та ансамблів у математиці, соціологія і
великі історичні синтези, узагальнена відносність та атомна фізика; авіація,
радіо та кінематограф; вакцинація та пеніцилін; синтетична нафта і радар;
синдикалізм та кооперативи; металеві конструкції та бюрократія; і нарешті, усе
сучасне мистецтво, живопис, музика, поезія, есе, театр і скульптура: майже всі
великі імена походять з Європи і дуже рідко, у разі, коли так не є, вони
беруть уроки свого ремесла у наших майстрів, у наших школах, на терасах паризьких
кав'ярень або у наших книжках.
Скажу більше. Увесь сучасний світ як такий можна назвати
європейським витвором. На щастя, як і на біду, він одночасно наслідує наші
звичаї та наші речі, наші прийоми у мистецтві та конструкціях, транспорт та
уряд, індустрію та медицину, нашу зброю. Індуси, Китайці, Чорні копіюють
Європу у всьому, проте ми також запозичуємо деякі афоризми з їхньої мудрости,
деякі образи їхніх богів чи деякі ритми з їхніх танців (завтра, однак, це
робитимуть Америка чи Росія...)
Урешті-решт, щоби зібрати докупи всі скарби, витягнені з
глибини часу та простору. Європейці винайшли музей. І відштовхуючись від
цих дивовижних згустків століть та континентів, вони випродукували попередників
порівняльної науки культур та цивілізацій, релігій та мистецтв,-моралей
та урядів, і ця всеохоплююча чи планетарна соціологія готує шляхи майбутньої
єдности людського роду.
Я вказав лише назви окремих розділів і не торкаюсь
величезного розділу наших витворів соціальних та наших інституцій.
Незаперечний факт, що Європа завоювала цілу планету через
колонізацію, через приватні ділові зв'язки або через спорадичні культурні
обміни, неймовірно неорганізовані, але містично плідні, її техніку, гігієну,
політичні та соціальні інституції, її парламентаризм, синдикати, і всі її
мистецтва та філософію як світську діяльність, і всі її методи та трохи її
логіки... Але Європа не позичила їм своєї саморегулятивної діалектики,
виробленої з балансів, що постійно ставляться під питання, з переплетених
трагедій, незліченних конфліктів, руйнівних та плідних.
Увесь світ з жадібністю приймає наші машини, наші
доктрини, наші ліки, наші отрути і багато секретів нашої матеріальної
могутности — одне слово, світ приймає наші витвори. Однак він не отримує
тих релігійних, етичних та філософських цінностей, які єдині
витлумачують генезу цих витворів, і дають змогу зберегти їх цілісність. Він
вибирає найсумнівніші наші витвори — націоналізм, наприклад, — і обертає їх
проти нас. Він озахіднюється ззовні: заводи, гігієна, вбрання, транспорт,
урбанізм та архітектура. Але він зневажає, чи просто не знає нашої психології
та нашої духовности. Він вимагає нашої техніки, проте відкидає наш етикет праці.
Він хоче, щоб ми допомогли йому краще жити, але не поважає любови до минулого.
21. Європа і світ: постановка проблеми
Ось, що створила Європа,
ось, що вона подарувала світові, і не могло бути по-іншому, бо всі витвори,
які я перелічив, скеровані до світу, кличуть світ, живлять його, і всі
вони готують його єдність, залишається лише дізнатися, чи ця єдність, яку
підштовхує європейська культура, не здійсниться за рахунок Європи та Третього
Світу.
От якою є драма. Вона стосується прийдешнього всіх
народів землі.
Ось гадаю, найпростіша формула: поширення наших
цінностей не збігається з поширенням наших витворів ні у просторі, ні в часі.
Вони далекі одні від одних.
Ареал поширення цивілізації, народженої у Європі,
незабаром вкриє всі заселені землі, але густота озахіднення видозмінюється,
залежно від країни і навіть всередині майже всіх країн.
Але їх влаштовує імпортування тільки нашої техніки і
нашої зброї, партійних, політичних та парламентарних форм. Згодом та чи інша
новостворена нація чи фракція її інтелігенції вирішить пристосувати наші
секуляризовані концепції існування, десакралізованими, раціоналізованими,
знауковленими та демократичними, або марксистськими, щонайменше етикетними.
Здебільшого озахіднитися — означає просто сприйняти кnоw-how найпомітніших та
нововведених американським відгалуженням європейської цивілізації технічних,
політичних і соціальних методів. Дуже складна система духовних, моральних та
інтелектуальних конфліктів, яка єдина пояснює генезу цих «витворів», яка
визначає або обмежує їхній спосіб вжитку і надає сенсу західній пригоді, ця
система антиномічних цінностей залишається невідомою, інстинктивно відчуженою
масами або терміново перебореною їх духовними та політичними лідерами.
Але хто насмілиться дорікати їм за те, що не виміряли у
всій глибині та своїх далеких розгалуженнях патетичну потребу відмови, без
сумніву, насущної і не менше даремної?
22. Азія глуха до наших мелодій
Вияв щонайвищих
європейських цінностей маємо у творчості Баха та Моцарта. Меси та Страсті
зводять до мінімуму будь-яку словесну спробу витлумачити те, що європейська
людина зберегла найчистішим, найсильнішим та якнайекзальтованішим. Ось найвища
Європа, мабуть, не можна піднятися вище, але хто був би в стані вимагати
більшого чи запропонувати щось краще у світі сьогодні?
Безумовно, реальна Європа далека від
таких висот, проте це все ж її висоти. Вона часто не гідна своїх творінь, але
саме вона їх породила. Ми часто про це забуваємо, інші ж цього не знають; їм
легше помічати те, що набагато нижче, на рівні брутального контакту між їхніми
звичками та нашою зброєю, їхньою прадавньою мудрістю та нашою технікою. Наші
гріхи кричущі, і увесь Схід кричить про це, але він не прислухається до наших
висот. Позаяк музика є згустком Заходу, а для людини Сходу — це невиразний
гомін, божевільний гамір...
Та тільки вона є наслідком того ж комплексу, і у світі душі
вона відповідає тому ж порухові, що й наука уцарині тіла та інтелекту.
Музичніструктури пристосовані до фізіології європейської людини, котра збагнула
техніку та індивіда.
Індонезійський інтелектуал одного разу сказав мені: «Ви,
Європейці, надсилаєте машини-знаряддя: це дуже мило, це нас розважає і приносить
нам користь, але чому Ви не додаєте до них книжечок, що тлумачать, звідки
походять ці речі, чому Вам спало на думку їх сконструювати, і як вони пояснюють
і правдиво відтворюють цілий світ цінностей, цілковито відмінних від наших
традиційних вірувань?»
Іншого разу він мені розповів, що його дружина,
Голландка, давала уроки сольфеджіо дітям в одній зі шкіл Джакарти; і коли вони
вивчили ноти нашої гами, вона їм сказала: «Складіть тепер пісню на ваш смак, що
відтворювала б цю країну». Але вони змогли написати лише невеличкі мелодійки,
які й близько не нагадували їхню індонезійську музику і відтворювали кілька
знайомих уривків з наших європейських пісень, яких вони ніколи не чули20.
Отже, кожна експортована машина, насправді, є троянським
конем. Ми евакуювали наших знахарів та відкликали наших функціонерів, але ми
таємно, самі того не підозрюючи, приносили набагато дієвіших та могутніших
завойовників, які закликають до роздумів, до почуттів, до джерел вигадки та
розуміння життя. Наші машини та наші міркування, наші мистецькі та урядові
форми, які здалеку транспортують силові поля, що діятимуть анархічне, руйнуючи
основи давньої рівноваги, звертаючись до інших цінностей та владно вплітаючи
їх до своїх ансамблів, але не маючи змоги з ними спілкуватись, тлумачити їх і
вдихати в них життя у якнайповнішому сенсі цього поняття.
Ми перебуваємо на світанку еволюції людства, де
Європейцям, що створили «світ», загрожує експропріація тим самим світом, який
вони породили і який зловживає нашими владами, не лише супроти нас, а й коштом
власної рівноваги чи звичок.
Теоретично напрошуються два чіткі та важливі висновки:
або ж зберегти для себе те, що вражає інших, або ж пропонувати наші цінності
водночас з нашими витворами. Оскільки маємо кожне з цих понять, то очевидно, що
альтернатива утопічна.
Нам залишається знайти життєздатні, такі ж непередбачені,
як поема, компроміси, щоб уявити їх в імпровізації, у шляхетності, у винахідливості
та молитві. Це одне з найважливіших завдань кінця століття. І, без сумніву,
вперше в Історії, та ж проблема у той самий час стоїть перед усім людством.
І ось ми на небезпечному порозі світової ери. Чи справді
криза нашої цивілізації спровокована її ж експансією — правда неповною — буде
«смертельною», як це й передбачали протягом майже століття наші великі
мислителі?
23. Пророцтва занепаду
XX століття побачило цивілізацію — яка, якщо
говорити в однині, була б тільки нашою, — що поширює на всю землю свої добрі й
погані її шхідки, рідко свої цінності і неперервно свої нечистоти.
Водночас XX століття бачило, як множаться пророки
європейськодо занепаду: і вони всі, чи майже всі, належать до Європи. Вони не
зачіплюються тим, що європейський геній поширюється по світу, а лише і спорять про
наше згасання.
Наступного дня після закінчення Першої світової війни,
якурозпiнзала Європа,
1919 року, Поль Валері написав славетну фразу:
Тепер наша цивілізація знає, що вона смертна.
І додав:
Елам, Ніневія, Вавилон були прекрасними, але
невиразними назвами, І повна руїна цих світів так само мало важить для нас, як
і їхнє існування. Але Франція, Англія, Росія... також могли би бути
гарними назвами. Лузитанія теж гарна назва. А в безодні Історії достатньо місця
для усього світу. Ми відчуваємо, що цивілізація така ж делікатна, як і життя.
Тепер легко зрозуміти обставини, що об'єднували б твори Кітса та Бодлера з
творами Менандра: маємоїх у газетах.
Відлуння цієї статті було величезним, і я знаю мало фраз,
що їх би так часто цитували, як ту, яка проголошує, що, оскільки всі
цивілізації смертні, наша також може загинути, а, отже, ймовірно прямує до загибелі.
Якою б зворушливою вона не була, на мою думку, вона виражає одну з
найпоширеніших помилок епохи. Але як пояснити її успіх?
Зауважмо насамперед, що вона підсумовує та конденсує
досить тривалу традицію європейського песимізму. З 1791 року Вольне, розмірковуючи
над смертю цивілізацій, цитує ті ж імена, щоб проілюструвати той самий
аргумент, що й Валері:
Що трапилося з величезною кількістю блискучих витворів
людських рук? Де підвалини Ніневії, мури Вавилону, палаци Персеполісу? На жаль, я
побував у тих місцях, що були театром такої розкоші, і побачив лише пустку та
самотність... хто зна, чи на берегах Сени чи Темзи, чи Зюдер-зее...,
хто зна, чи якийсь мандрівник не сидітиме на мовчазних руїнах і не
оплакуватиме, самотній, попіл народів та їхню колишню велич?
Тридцять років після того Гегель висуває ідею, що кожен
народ є «індивідом у ході Історії» тому, як будь-який індивід, підлягає
законові поступу, розквіту та неминучого занепаду. Гегель, зрештою, припускав,
що європейська цивілізація є найвищим звершенням Історії. Але якщо застосувати
його діалектику до цивілізацій, то прийдемо до думки, що кожна з них неминуче
повинна згаснути та померти після періоду апогею — наша також.
На початку XX століття Шпенґлер пішов далі: він
переконаний, що вся культура є організмом і морфологічно зіставна з індивідом,
твариною чи рослиною. З цього незмінне випливає, що будь-яка культура є
смертною, і сюди можна додати слова Валері. Врешті, Тойнбі, роблячи спроби
охопити усі знані культури, вважає, що через порівняльний огляд двадцяти й
одної цивілізацій, які могли б існувати до нашого часу, емпірично можна
встановити складні, але сталі закони їхньої генези, становлення та неминучого
розпаду.
Ці історики та філософи, озброєні широкою ерудицією, не
завдають собі клопоту переконати нас, що, з одного боку, вони приєднуються
своїми висновками до наших сумнівів щодо теперішньої ситуації Європи у світі,
а з іншого, найславетніші уми минулого століття постійно згадували про
катастрофи, що нависли тепер над Європою: від К'єркеґора до Ніцше,
Достоєвського, від Токвіля до Буркгардта та від Доноса Кортеса до Жоржа Сореля,
всі вони сто років тому писали, що нашій цивілізації слід очікувати
найгіршого. І, здається, їхнє передбачення підтверджують факти.
Упродовж багатьох
років після Першої світової війни передбачені Буркгардтом та Сорелем диктатури
встановлюються у Росії, Туреччині, Італії, Німеччині, згодом в Іспанії.
Націоналізми та расизми, виявлені раніше Ніцше, множаться на руїнах
Австро-Угорської імперії. І незабаром Європа, що займається самошматуванням,
дозволить вирвати у неї її колоніальні завоювання та протекторати. Вона ще
цього не помічає, але відчуває, що втрачає своє довготривале світове панування.
Вже й комунізм як носій «факела цивілізації» конкурує з нею не лише в Азії та
Африці, а й серед частини її молоді. Друга світова війна, спричинена цією
внутрішньою кризою, пришвидшує крах політичної гегемонії Європи і навіть робить
її в людських очах приреченою. Однак нові імперії та еман-сиповані народи вже
виголошують своє бажання обернути проти нас нашу зброю, соціальну, моральну
матеріальну..
Що ще потрібно, щоб мати право говорити про згасання чи
про можливу смерть нашої цивілізації?
Перш ніж дати відповідь, сформулюємо два застереження,
продиктовані елементарною історичною обережністю.
По-перше, політична гегемонія не завжди й не обов'язково
пов'язана з цивілізацією. Одна може існувати без іншої. Одна може бути втраченою
без одночасної руйнації іншої. Чінгіз-Хан мав гегемонію без цивілізації, тоді
як Середньовічна Європа мала цивілізацію без гегемонії.
По-друге, не можна бути достатньо певним, що у нашій
ситуації можна застосувати історичний досвід, що крива зростання-велич-занепад
є подібною для всіх цивілізацій у всі часи.
Пророки занепаду Заходу, Шпенґлер,
Валері та Тойнбі, опиралися на модель античної цивілізації, яка уже згасла, і
особливо на приклад, який найкраще знають Європейці — падіння Риму що, як
вважають, призвело до зникнення греко-римської цивілізації у західній частині
Імперії. Чи важливий цей приклад для Європи? Чи європейська цивілізація схожа
на інші? Чи можна передбачити її долю через екстраполяцію стародавніх
прикладів?
Може трапитися зовсім навпаки, що наша цивілізація
презентує нові ознаки, які визначають її долю, зовсім несхожу, і навіть від
деякої хвилі, від певного порогу цілковито відмінну...
Давні цивілізації Єгипту фараонів, Шумерів, ведичної
Індії чи Майя будували свою неповторну єдність на єдиному формотворчому принципі
Сакральности. Тоталітарні цивілізації нашого часу, СРСР чи Китай за Мао,
утримують єдність на доктрині уніформи, яку встановила для всіх Держава. У
порівнянні з цими двома типами гомогенних культур, уніформної та сакральної,
культура Європи вимальовується одночасно розмаїтою та світською.
Завдяки своїм численним витокам, завдяки таким часто
суперечливим чи несумісним цінностям, які вона успадкувала, європейська цивілізація
витворилась на засадах діалогу та суперечки. Вона ніколи не могла і, що
важливо, ніколи не хотіла підпорядковуватися будь-якій доктрині, яка відразу ж
впровадила б свої інституції, свою релігію, свою філософію, мораль, економіку
та своє мистецтво. Доречно було би згадати Середні Віки, як благословенний
період єдности інтелектів та сердець, як це описує Новаліс: тепер ми знаємо, що
так насправді не було, і що конфлікти, які розривають Середньовіччя, були не
менше жахливими, ніж ті, з якими живемо ми. Єдність нашої культури та
цивілізації, створеної цією культурою, завжди була єдністю парадоксальною, що
полягала у єдиному спільному для всіх бажанні відмовитися від уніформи.
24. Де ж кандидати на престол ?
Пророцтвам
європейського занепаду я протиставляю три головні аргументи за надію, себто за
Європу.
Перший аргумент: Європейська
цивілізація — це єдина цивілізація, яка напрочуд вдало перетворилася на
універсальну.
Звичайно, такими себе вважали й інші цивілізації, до
нашої. Вони помилялися, але ця помилка ніколи не повториться, тепер, коли вся
планета досліджена аж до найпотаємніших закутків. Олександр Великий та
китайські імператори вважали, що панують над світом; це не так зазнайство, як
наївність, оскільки жоден не знав про існування іншого. Було б достатньо
агентства Кука, щоби позбавити їх цієї ілюзії. Ми, Європейці XX століття,
добре знаємо, що втратили політичне панування, але ми також знаємо, що всі
новостворені міста Азії та Африки наслідують наші сучасні міста, їхні методи
конструювання, вулиці, майдани та мерії, лікарні та школи, готелі та газети і
навіть їхні корки на дорогах. Ми добре знаємо, що всі новостворені країни
наслідують наші перламенти, пертії та синдикати, інколи наші диктатури. І ми
знаємо, що цей рух наслідувань односторонній та віддавна не зворотний.
Але як витлумачити цей вийнятковий феномен?
Ми побачили як європейська цивілізація, породжена злиттям
найрізноманітніших джерел, саме цим відрізняється від усіх інших, монолітних та
однорідних. Ось чому вона виявляється єдиною, яка була достатньо складною та
багатоформною, щоб бути здатною, якщо не влаштувати, то щонайменше привабити
усі народи світу.
Ми також побачили, що Європа надсилає світові більше
машин та технічних помічників, аніж книг та місіонерів. Вона позбулася впливу
церкви, чи то пак секуляризувалася, і відірвалась від християнства, яке у
найрізноманітніші способи її формувало. Через це — і саме це є її драмою і
водночас умовою позірного «успіху» — вона стає транспортабельнішою,
прийнятнішою та придатною до наслідування, як жодна інша.
Але слід зауважити, що ця цивілізація могла стати
універсальною тільки ґрунтуючись на чомусь дуже фундаментальному, що переважає
у ній від самих витоків: я маю на увазі християнську віру з її рівновартістю
кожної людини перед Богом, до якої б нації вона не належала, якого б кольору чи
раси не була. Стародавній Єгипет у таке не вірив. Слово людина там було
синонімом жителя долини чи дельти Нілу. Для означення жителів сусідніх земель
існувало інше слово, щось середнє між твариною та єгиптянином. (Бісмарк
подібно визначає Баварця як «проміжну істоту між Австрійцем та людиною»). Для
Греків та Китайців також існувало два різновиди вертикальних двоногих істот:
Греки чи Китайці, з одного боку, та варвари, тобто всі інші, котрі не були
по-справжньому та цілковито людськими. Ці три великі цивілізації були приречені
залишитися регіональними і прийти до занепаду у межах їхніх імперій. Натомість
християнська концепція, яку витлумачив Святий Павло («Більше немає ні Євреїв,
ні Греків, ні рабів, ні людей вільних, ні чоловіків, ні жінок, бо всі Ви є
дітьми Божими, всі Ви є у Христі»), єдина повинна була дати змогу тим, кого
вона до самих глибин формуватиме, розглядатиме всіх людей як гідних та
здатних, зараз чи пізніше, якнайповніше брати участь у зусиллях цивілізації.
Тепер, коли це здійснено чи здійснюється, коли це вийшло
на «світовий рівень», неможливо уявити собі, що цивілізація, яку ширила Європа
серед решти народів, згасне чи зникне, і це не стане причиною краху усього
людського роду?
Другий аргумент: Європейська цивілізація створила
технічні умови свого самозбереження та передачі наступним поколінням, знову й
знову повертаючи до життя культури, що згасли або уже згасають.
Валері писав, що тепер легко
зрозуміти обставини, які об'єднували б твори Кітса та Бодлера з творами
Менандра: їх можна знайти у газетах. З того часу було знайдено і навіть зіграно
більшість комедій Менандра. Щодо творів Кітса і Бодлера, та й самого Поля
Валері, вони визнані у всьому світі, записані на касетах та дисках, вони менше
підвладні часові, аніж фрески Ласко, грецькі скульптури та храми фараонів, яким
загрожують води греблі.
Смертність цивілізацій видається тому дуже варіативною.
Без сумніву, більшість з них зникла і не залишила нам жодного іншого дієвого
спадку, окрім своїх творів мистецтва: так трапилося з Оріньякцями чи ближче —
цивілізацією Ітіті, ще ближче — цивілізацією Майя та Ацтеків. Проте чи справді
смертні давні цивілізації Єгипту та Близького Сходу, що мали продовження у
грецькій та римській, суть яких живе у нашій цивілізації? Їхні завоювання
зберегли європейські музеї та лабораторії, щоби ширити їх по всій землі. Чого
не скажеш про їхніх азійських, на і перший погляд витонченіших суперників.
Закони Міноса, Дракона та Солона, що прийшли з Кріту та Стародавнього Єгипту
через Грецію, Декалог та Блаженства, врешті-решт, юридичний кодекс, звідки
походять Наbеаs Соrрus та Декларація
Прав Людини, які у наш час для Третього Світу, не менше, ніж для НАТО,
визначають, що є гідністю людської особи та основою соціального поступу; а не
система каст, ні мандаринат, ні бушідо. Про це можна шкодувати, але про це
треба знати.
Роже Кайва жартома писав про славетну фразу Валері: «Якби
цивілізації вмирали, Валері ніколи б не міг цього сказати, бо ніколи б про це
не дізнався». І він пропонує, як наслідок, виправити цей пасаж: «Наша цивілізація
інша, віднедавна ми маємо певність, що ніколи не вимремо до решти, і що наш
попіл родючий. Минув той час, коли цивілізації вмирали».
Додам лишень: якщо стільки цивілізацій, які вважали
втраченими, було витягнуто із забуття у XX столітті, якщо священні книги
античних шкіл мудрости та містики було опубліковано у наш час, і вони всюди
знаходять своїх прихильників, то це завдяки праці етнографів, археологів та
філософів Європи, які продовжують світовий перепис, започаткований Відродженням,
через наших відкривачів простору та часу людства.
Третій аргумент: Серйозних кандидатів для створення
цивілізації, що може стати світовою, не передбачається.
Ми знаємо обставини падіння цивілізацій, що існували до
нас: інколи це була природна катастрофа, як-от, останній льодовиковий період
чи висихання Сахари, що вплинуло на увесь регіон, де розквітла чітко окреслена
цивілізація. Інші нічого про це не знали. Але частіше це трапляється через
агресію цивілізації примітивніших та брутальніших суперників, Дорійці
витісняють Крит, Германці завоювали Галлію та романську Іберію, чи кілька
сотень Іспанців, які захопили імперію Ацтеків. У всіх випадках мова йшла про
місцеві цивілізації, оточені маловідомими «варварами». Кандидатів на зміну
було багато. А чи є сьогодні хоча б одна цивілізація, яка спроможна сплатити
наші борги, або перейняти зобов'язання нашої цивілізації, хоч з деяким шансом
на успіх?
Сполучені Штати Америки? — скажуть. Але ж їх породила
Європейська субстанція, і я бачу, що вони глибше європеїзуються через культуру,
ніж Європа американізується через одяг та урбаністичний декор. СРСР? А що нове
несе він? Чи це якась інша цивілізація? Ленін говорив про свою Революцію: «Це
марксизм плюс електрифікація». Але ж марксизм не є внеском радянським, його
винайшов не Попов, а німецький єврей, батько якого став протестантом, і який
жив з редагування статтей для Неrаld Тrіbune у Британському
Музеї, що є частиною Капіталу. Марксизм постав у Європі і з Європи на
перехресті віковічних суперечок між теологією та філософією у час, коли
зароджувалися соціологія та техніка, індустрія, велика преса, обов'язкова
школа, універсальний рекрутський набір та націоналізм, що його живить. Не можна
було б уявити комплекс духовних, моральних та матеріальних сил якнайбільше європейських.
Щодо електрифікації, про яку говорив Ленін, вона є символом індустріалізації.
Електрифікуючи країну, комунізм відновив задум Петра Великого: він вдруге
європеїзував Росію. І саме СРСР взявся допомагти Китаєві ліквідовувати
цивілізацію мандаринів, саме СРСР увів до замурованої Імперії цього нового
троянського коня Заходу: техніка і все те, що свідчить про націю. Славетні
«стрибки уперед» Китаю були лише стрибками до індустрії та соціалізму, які
вигадала Європа та інтегральні частини її культури. Щодо Африки, згадаймо
лише, що її теперішня емансипація зовсім не полягає у встановленні самобутньої
цивілізації, чи свого роду нової форми племінного суспільства, а навпаки, у
якнайшвидшому пристосуванні форм політичного, соціального та економічного
життя, виробленого сучасною Європою. Підсумуймо: слаборозвинена Південна Азія
біжить за прикладом Китаю, що намагається імітувати Росію, яка хоче наздогнати
Америку, витворену Європою...
Де ж тут «згасання» Європи як культури? У головах її
інтелектуалів, а більше ніде.
25. Біла небезпека
Перед відступом чи
можливою метаморфозою червоної небезпеки, яку Росія перемалювала на мирне
співіснування — від чого здригнувся би Ленін! — подейкують про жовту небезпеку,
очікуючи небезпеки чорної. Я в це не вірю. Наше згасання є тільки засліпленням
нашої могутности та нашого покликання. В очах світу існує лише одна серйозна небезпека:
небезпека біла. Європейській цивілізації, що стала світовою, насправді
загрожують лише хвороби, які вона сама виплодила та пропагує. Саме у своїх
витоках, у кузні своєї творчої життєдайности, саме у Європі ця небезпека
повинна бути притлумлена.
Бо те, що нам загрожує ззовні, підточує нас і зсередини.
Те, що народи з колоній протиставляють нам, ми протиставляємо нашомууніверсальному покликанню:
я згадаю націоналізм та матеріалістичні забобони.
Націоналізм, наш катар мозку стає смертельним для
Папуасів,які не захищені від нього. Пристрасть, що розпалює та руйнує
Європу понад півтора століття, і яку ми відмовляємося сприймати як трагічну,
коли вона досягає Азії, арабського світу чи Африки, піднімає проти нас в ім'я
наших принципів злісні та божевільні протести. Колективна форма
антихристиянської за своєю суттю гордости, засудженої, з іншого боку, умовами
економіки, техніки та культури XX століття, націоналізм не так спустошує уми
Європейців, як уми новостворених народів, що зісередини перешкоджає цьому
федеральному об'єднанню, яке буде нашою мирною силою, а ззовні множить
войовничу силу тих, кого вона зробила ворогами.
Щодо іншого вірусу, який виробила Європа і який я б
назвав примітивним матеріалізмом, то у нас він набуває найрізноманітніших
форм. Він йде від культу комфорту у робітника та буржуа і від культу особистої
користи у керівників та міністрів, аж до тупої байдужости величезних мас до
духовної реальности, до всього, що додає сенсу, смаку нашому існуванню. Цей
примітивний матеріалізм був би так само небезпечний, як і людська тупість
назагал, якщо б його наслідком не було послаблення творчих механізмів поступу,
яке часто є його результатом. Але кожен знає, що механізми поступу є
занепокоєнням філософським, пристрасть до кидання викликів долі, неприймання
речей такими, якими вони є — неспокій, пристрасть і протест, без чого наука, і
техніка, і винахідники, що їх творять дуже швидко мали б оголосити страйк і
віддати нас, беззахисних, на поталу фанатикам від статус-кво, якими є
бюрократи та поліція Держави.
Ці європейські недуги небезпечніші для решти людства, ніж
для самої Європи, де вони беруть свій початок. Бо Європа, що перейшла через
жахливі кризи, вакцинувалася. Європа виплодила Гітлера, але за 12 років вона
його знищила та імунізувалася на деякий час від тоталітарної спокуси, яка є
суттю націоналізму. Але так не сталося на інших континентах.
Щодо нас, кілька мудрих людей — я їх перелічив, —
попередили нас. Зло прийшло, ми його побачили, ми його перемогли ціною мільйонів
смертей... І тепер воно тріумфує в інших, а не в нас.
Великий Якоб Буркгардтулисті 1871 року
змальовує поведінку європейських мас у XX столітті:
Доля робітників буде найдивовижнішою... Військова
Держава перетвориться на Великого Фабриканта. Ці людські маси на великих
заводах не можуть бути вічно приреченими на бідність та заздрість. Певний
рівень контролю за вбогістю, підвищеннямзарплати та уніформи, кожендень починається і закінчується «барабанним дробом», ось що за логікою
повинно статися.
Але це трапилося не у нас, в Європі, а у Китаї. Ось
що писала щоденна Пекінська молодіжна газета від 27 вересня 1958 року:
«На світанку трублять труби і лунають гудки, щоб зібрати населення комуни
«Супутник». За чверть години працівники вже вишукані. За наказом комендантів
рот та бригад, команди, на чолі з прапорами, рішучим кроком прямують на
поля... Чути згуртовані кроки та маршові співи. Тисячолітній звичай селян жити
своїм маленьким щастям зник назавжди. Яка грандіозна зміна!»
Релігія примусової праці, матеріалістична форма
націоналізму, ніколи не досягали у Європі таких крайностей. Вона народилася в
нас, це правда, і саме у нас Буркгардт передчував катастрофи. Але ми не зазнали
поразки, ми її відкинули разом з її гітлерівським різновидом, можна визнати,
що до цього часу європейський організм протидіє їй з успіхом.
Сьогодні наше завдання у Європі — створити антитіла, які
дадуть людському родові змогу протистояти нашим отрутам, вірусові націоналізму,
вірусові матеріалізму, цієї кволої форми духовного.
Це означає, що віднині наше покликання — показувати
світові, ілюструючи спочатку живим прикладом, вселенські мистецтво та науку
через досконалість єдности у розмаїтті, співіснування у боротьбі протилежностей.
Бо таким є західний секрет духовного пошуку, без чого
наука засинає, а техніка працює напропал, і всі наші моральні та громадянські
свободи вгадуються у нашому призвичаєнні до тиранічного, на зразок наркотиків,
комфорту, що вже не є Генератором нових ідей. По суті секрет парадоксальний,
бо, як і кохання, вимагає спілкування, під страхом дослідницьких збитків у
підсвідомому, звідки й з'являється Історія.
- 18 Retreat from Learning, par Joan Dunne. McKay, 1955.
- 19 Див. рапорт професора Ніколаса де Вітта
Гарвардського Центру російських студій, який опублікувала 1956 року Національна
наукова фундація.
- 20 Нехай ці теорії про владу медіа
проілюструє мій товариш Маршал МакЛюан.
Сторінка 1 2 3 4
Валентин Тихоненко, experts@akademia.kiev.ua
Спасибі Олександру Савруку за надану можливість познайомитися з цим поглядом більш ніж 30-річної давності.
Сумніше стало.Ми маємо зараз тільки бажання і наше географічне положення.Погляд на наведену в листі схему навів на аналогію: Європейський Союз, Україна, Росія.Звичайно, з різними площами і висотами прямокутників.А це тільки геометричне порівняння...
Тільки наша сильна віра може нас підтримувати: "...аж поки ми всі не досягнемо з"єднання віри..." (Послання ап. Павла до Ефесян 4,13). Але пам"ятаємо і про те, що "...віра без діл - мертва!"(Послання ап.Якова 2, 26)
З повагою,
Валентин Тихоненко
Vita
Тут немає України! Яка ж це Європа?
марина, chmaryna@ukr.net
Зараз Україні якраз не вистачає таких ідеологів, закоханих у свою батьківщину, як Ружмон. Дійсно, ми маємо у 21 сторіччі ті ж болючі питання, що Європа у середині 20ст.
|
|
Версія для друку