Навчання в індивідуальному режимі: що потрібно для успіху

Самір Бхатія (Sameer Bhatia), засновник та голова компанії ProProfs, розповідає про еволюцію ринку віртуального навчання, а також про те, що потрібно для створення ефективних навчальних програм.

Самір Бхатія (Sameer Bhatia)

Якщо спочатку більша частина навчальних електронних програм реалізовувалась у синхронному форматі (так, як відбувається традиційна взаємодія між викладачем та аудиторією), то тепер дедалі більшою мірою слухачі перевагу віддають асинхронному режиму, коли навчатися можна у зручному для себе темпі. Серед факторів, що спричинили цей тренд:

• все більш виражене прагнення слухачів мати короткі уроки, з якими можна впоратися «за один присіст»;
• фокусування на програмах типу just-in-time, доступність матеріалів будь-якої миті, коли в них виникає потреба;
• поширення в організаціях культури «приносьте-власні-гаджети»;
• потреба людей навчатися швидше;
• наголос не на стандартному, а більшою мірою на індивідуалізованому навчальному процесі;
• ствердження у свідомості споживача миттєвості доступу як норми.

Сьогодні багато організацій, використовуючи електронне навчання, не обмежуються лише суто освітніми цілями та програмами розвитку персоналу. Так, вищі навчальні заклади використовують МВОКи для поширення інформації щодо своїх академічних програм, а компанії, серед іншого, — для підвищення рівня впізнаваності бренду та зміцнення стосунків з клієнтами.

Сумарним ефектом цих чинників є поява системи, що генерує можливості навчатися будь-чого, з будь-якого місця та у будь-який час. Відповідно до даних навчальної платформи Docebo (березень 2014-го), очікується, що світовий ринок електронного навчання в асинхронному режимі зростатиме на 7,6% щороку, а до 2016-го його загальний обсяг сягне $51,5 млрд.

Нижче наведено три засади, які слід врахувати у процесі розробки сучасної програми віртуального навчання.

1. Зручність та простота використання. 2006-го Майкл Фельдштейн (Michael Feldstein) та Ліза Ніл (Lisa Neal) опублікували практичний посібник з реалізації засади «юзабіліті», який зберігає актуальність і сьогодні. «Якщо програмне забезпечення навчального курсу не є зручним та простим у використанні, слухачі можуть зіткнутися з проблемами, що не мають нічого спільного зі складністю курсу, — пишуть автори. — Потреба вчитись використовувати ПЗ може відволікати їх від вивчення змісту програми, що вплине на показники завершення курсу та результати тестувань».

Також варто врахувати, що у міру того, як віртуальні курси стають більш складними та багатоплановими, розуміння простоти використання ПЗ зазнає суттєвих змін. Сьогодні середовище віртуального навчання — це скоріше повноцінний інтернет-серфінг, а не використання однієї веб-сторінки. У свою чергу, слухачі з однакою ймовірністю застосовують як персональні комп’ютери й ноутбуки, так і смартфони й планшети. Отже, забезпечуючи «юзабіліті», слід, зокрема, подбати про досконалішу навігацію та мобільну підтримку.

2. Інтерактивність. Якщо раніше через технологічні та бюджетні обмеження віртуальне навчання було доволі статичним, то сьогодні різноманіття мультимедійних та соціальних технологій може забезпечити високий рівень активності слухачів. Ось три способи, які дають змогу зробити цей тип віртуального навчання інтерактивним:

• використання різноманітних навчальних заходів, зокрема, ігор та симуляцій. Доступні аудіо- та відеотехнології зробили віртуальне навчання набагато цікавішим, але межі інтерактивності можна розширювати ще більше. Зокрема, сучасні інструменти дозволяють генерувати кілька варіантів сценаріїв розвитку ситуацій, що є предметом вивчення, а також створювати практичні симуляції, які можна безпосередньо інкорпорувати до програми курсу;
• ведення форумів. На них слухачі можуть обговорювати нові для себе концепції, ставити запитання та отримувати на них відповіді;
• включення інструментів оцінювання та зворотного зв’язку. Отримання швидкого та релевантного зворотного зв’язку — це ключ до успіху навчання. Наявні інструменти віртуального навчання дають змогу проводити оцінювання та надавати зворотний зв'язок протягом усього курсу, не відкладаючи це на момент його завершення.

3. Вимірювальність. Результати електронної програми мусять бути вимірювальними, що означає не лише оцінювання того, як слухачі впоралися з конкретним тестом, але й також вимірювання загальних результатів курсу. Для програм, що здійснюються в асинхронному режимі, вимірюваність ще важливіша, бо слухачі беруть на себе відповідальність за успішне проходження навчання. Також вимірюваність важлива і для викладачів-модераторів, бо, не будучи активно задіяними у проведенні курсу, при оцінюванні його загальної ефективності вони значною мірою покладаються на результати, які демонструють окремі слухачі.

Оцінювання ефективності навчальної програми розпочинається з визначення вимірювальних результатів, на котрих ґрунтується як зміст програми, так і проведення фінального тестування. Зокрема, для цього можна використати популярний підхід ABCD, де:

• A («actor»/«audience»): слухач чи особа, котра, як очікується, мусить досягти навчальних цілей;
• B («behavior»): бажана поведінкова лінія чи тип активності;
• C («conditions»): умови, за яких проявлятимуться визначена поведінкова лінія чи тип активності;
• D («degree»): ступень точності або критерії, за якими оцінюється поведінкова лінія.

Наприклад, після закінчення курсу X слухач (A) буде в змозі назвати 50 штатів та їхніх столиць (B) зі 100-відсотковою точністю (D) без використання географічної карти (C).

За матеріалами "3 Things To Remember When Creating On-Demand E-Learning", Chief Learning Officer.