Як поводитися державцеві, щоб його шанували

Автор: Нікколо Мак'явеллі

РОЗДІЛ XXI

Ніщо не викликає такої пошани до владаря, як його великі діяння і особистий приклад рідкісних доблестей. У наші часи ми бачимо таким Феррандо Арагонського, теперішнього короля Іспанії. Його можна назвати майже новим владарем, бо з слабкого короля, завдяки своїм звитягам, він став першим можновладцем християнського світу. Всі його подвиги вражають чимось величним, незвичайним. На початку свого правління він підкорив Гренаду, заклавши цим основу своєї могутності. Перші завоювання далися йому легко і без особливих зусиль: втягнувши в цей похід кастільських дворян, він змусив їх думати лише про війну і не зважати на всякі нововведення. Таким чином він непомітно здобув ім'я і авторитет у них. На гроші, правлені з Церкви й народу, він міг утримувати солдатів і покласти завдяки цій довгій війні початок власній військовій силі, що так його потім прославила. Крім того, щоб підготувати ще більші походи, він, показуючи свою нетерпимість у вірі, пограбував і вигнав з королівства марранів. Під цим же приводом він захопив Африку, далі рушив на Італію і, нарешті, напав на Францію. Так він увесь час виношував величні заміри, надихаючи своїх підданців на їхнє звершення. Ці війни йшли так безперервно, що людям не залишалося ні часу, ні змоги одуматися і виявити якесь невдоволення.

Так само важливо владареві давати приклад рідкісної чесноти і в справах внутрішніх, як це чинив, за переказами, месер Бернабо з Мілана. Це потрібно в тих випадках, коли хтось зробить у громадському житті щось дуже гарне чи дуже погане і треба нагородити або покарати його так, щоб про це багато говорили. Але що найважливіше — владар повинен уміти кожним своїм вчинком створювати про себе славу, як про велику й видатну людину.

Владаря шанують ще й тоді, коли він не лукавить у своїй ворожнечі або своїй дружбі, тобто коли він відверто заявляє про своє рішення виступити проти когось на чиємусь боці. Це завжди краще, ніж дотримуватися нейтралітету; бо якщо воюють між собою два твоїх могутніх сусіди, то після перемоги одного з них тобі так чи інакше доведеться боятися переможця. В обох випадках для тебе завжди краще стати на чийсь бік і вести відкриту війну. Якщо ти цього не зробиш, то станеш здобиччю переможця, на зловтіху переможеного, і не буде тобі ні виправдання, ні захисту, ні притулку. Адже переможцеві непотрібні друзі, які не допомагають йому в нещасті. Одвернеться від тебе й переможений, бо ти не захотів зі зброєю в руках поділити його долю. Антіох на заклик етолійців вступив до Греції, щоб вигнати звідти римлян. Він відправив послів до друзів римлян, ахейців, щоб умовити їх не втручатися, а римляни, зі свого боку, переконували їх виступити разом. Справа обговорювалася на раді ахейців, де посол Антіоха схиляв їх до нейтралітету. На це римський посол заперечив:

"Якщо ви послухаєтеся цих людей, то потім самі пошкодуєте, ставши безславною здобиччю переможця".

Отож так воно й ведеться: той, хто тобі недруг, домагатиметься від тебе нейтралітету, а той, хто тобі друг, проситиме твого відкритого виступу зі зброєю. Нерішучі владарі, щоб уникнути небезпеки в дану хвилину, найчастіше погоджуються на такий нейтралітет і переважно гинуть. Але якщо владар сміливо стане на чийсь бік, і той, до кого ти прилучився, вийде переможцем, то, попри свою могутність і владу над тобою, він буде тобі зобов'язаний, і між вами запанує щира дружба. Люди не настільки підлі, щоб у цьому разі кривдити тебе, показавши приклад такої невдячності. Нарешті, перемога ніколи не буває такою цілковитою, щоб переможець міг дозволити собі потоптати все, навіть елементарну справедливість. Якщо ж твій союзник зазнав поразки, він тебе не покине напризволяще; допоможе в міру сил, і ти, ставши його товаришем по нещастю, ще дочекаєшся кращих часів.

Коли ж ті, хто воює між собою, не такі могутні, щоб тобі боятися переможця, тим обачніше стати на чийсь бік. Так ти зумієш повалити одного з ворогів з допомогою того, хто мав би його рятувати, аби був розумний. Після перемоги він залишиться в твоїх руках, а переможцем при твоїй підтримці він вийде неодмінно. Але владареві для нападу на інших треба остерігатися укладати спілку з дужчим за нього самого, якщо тільки, звісно, його не змушує необхідність. Адже після перемоги ти опиняєшся в його руках, а владарі повинні по змозі уникати залежності від інших. Венеційці об'єдналися з Францією проти герцога Міланського, хоч могли уникнути цієї згубної, як потім виявилося, для себе спілки. Але якщо ухилитися від такого союзу не можна, як це було з флорентійцями, коли папа й Іспанія рушили походом на Ломбардію, тоді владар, з указаних причин, мусить піти на об'єднання. Хай ніхто з поставлених при владі не думає, що можна щось робити без ризику, навпаки, краще вважати, що всі твої заходи ризиковані. Сам світ влаштований так, що всіх лих не уникнути. Розумне рішення саме в тім і полягає, щоб із двох лих вибрати менше.

Владар повинен показувати себе меценатом і покровителем талантів у тому чи іншому мистецтві. Крім того, треба заохочувати своїх громадян розвивати торгівлю, сільське господарство і всякі людські ремесла, щоб ніхто не боявся множити своє добро чи відкрити нову крамницю, остерігаючись конфіскації або податків. Треба подбати й про нагороди тим, хто збирається все це робити і хто добивається так чи інакше збагачення свого міста і держави. Нарешті, владар повинен влаштовувати свята й розваги для народу, і, оскільки кожне місто поділене на цехи та спілки, правителеві треба рахуватися з цими об'єднаннями, бувати іноді на їхніх зборах, показувати свою великодушність і щедрість, проте ніколи не забуваючи про велич свого сану, бо його не можна принижувати за жодних обставин.

Джерело: Мак'явеллі Н. "Флорентійські хроніки. Державець" (пер. з італ.). — Основи, — 1998.