Як уникати підлабузників

Автор: Нікколо Мак'явеллі

РОЗДІЛ XXIII

Хочу нагадати про одне дуже серйозне лихо, якого владарям важко уникнути, якщо вони не мають проникливого розуму і не вміють добирати людей. Річ у тім, що при дворах повно облесників. Адже людській вдачі властиво так тішитися власними ділами і так помилятися в їхній оцінці, що важко уберегтися від цієї зарази; якщо ж хто пробує її позбутися, то виникає загроза викликати зневагу до себе. Тому від лестощів існує тільки один спосіб: домогтися того, щоб люди не боялися казати тобі правду. Але якщо її почне тобі казати всякий, то пропаде пошана до тебе. Тому розумний владар мусить триматися золотої середини: оточивши себе мудрецями, дозволити говорити правду в вічі самим їм, та й то лише про справи, які його цікавлять. Цікавитися ж думкою своїх радників треба про кожну справу, а вже ухвалювати рішення необхідно самому. Поводитися з цими радниками, — чи ти збираєш їх гуртом, чи викликаєш поодинці, — слід таким чином: хай вони знають, що чим вільніше говоритимуть, тим більше сподобаються владареві. Окрім них, не треба слухати нікого і завжди проводити в життя прийняту тобою постанову. Хто чинить інакше, той або впаде жертвою облесників, або стане нерішучою людиною, приреченою вічно вагатися, яку пораду прийняти: тоді його перестають шанувати. Хочу навести недавній приклад.

Отець Лука, людина, близька до Максиміліана, теперішнього імператора, говорив у розмові про його величність, що той ні з ким не радиться і не можна покладатися на його ухвалу. А все тому, що він чинить зовсім навпаки сказаному вище. Імператор, як людина потайлива, не любить з кимось ділитися своїми намірами й вислуховувати чужі думки. Але потім, коли при виконанні ці наміри стають відомі і наближені починають заперечувати, він, як людина нетверда, поступається. От і виходить, що сьогодні одне, а завтра друге, ніколи не знаєш, чого імператор хоче або як він збирається вчинити, і не можна на його постанову покладатися.

Отож владар повинен постійно звертатися за порадою, але тільки коли цього хоче він сам, а не інші. Ба більше, треба в кожного відбити охоту радити йому в будь-чому, якщо він сам про це не попросить. Сам же владар повинен не тільки постійно запитувати радників, а й терпляче слухати правду і виявляти невдоволення тими, хто спробує правду приховати. Якщо декому здається, що владар може жити не своїм розумом, а лише завдяки добрим порадам оточення, то це, безперечно, помилка. Річ у тім, що є таке загальне неспростовне правило: владар, не наділений природною кмітливістю, не може мати добрих радників, хіба що він цілком довіриться комусь одному, хто наставляв би його в усьому і був би мудрецем. А проте хоч це річ можлива, але ненадовго, бо такий міністр скоро відняв би в нього владу. Якщо ж владар, не наділений природною кмітливістю, звернеться за порадою не до одного міністра, а до кількох, він ніколи не дістане однакових думок і сам не зуміє узгодити ці різні думки. Кожен радник гнутиме туди, куди йому вигідніше, а владар, не помічаючи цього, не зможе виправити їх. І тут, як не добирай цих радників, а вдача людська завжди схильна до лихого, якщо тільки необхідність не приведе їх до добра.

Отож звідси випливає, що саме добрі поради, хто б їх не давав, породжуються мудрістю владаря, а не мудрість владаря породжується добрими порадами.

Джерело: Мак'явеллі Н. "Флорентійські хроніки. Державець" (пер. з італ.). — Основи, — 1998.