Злочинці в білих комірцях
Хоча посадові зловживання існують стільки часу, скільки організації, це явище було системно описано лише 1939-го. Тоді соціолог Едвін Сутерланед (Edwin Sutherland), запропонувавши термін «білокомірковий злочин», вперше звернув увагу на те, що крадіжка не є прерогативою вуличних маргіналів, а є звичним явищем у багатьох провідних корпораціях США. Якою є природа цього злочину і чому його вчиняють навіть найреспектабільніші представники суспільства? Ці питання аналізуються в книзі Юджина Солтса (Eugene Soltes) «Why They Do It: Inside the Mind of the White-Collar Criminal» («Чому вони це роблять: “анатомія” мислення злочинця в білому комірці»)1.
У Гарвардській школі бізнесу, де автор книги веде курс бухгалтерської справи та менеджменту, вивчається мало кейсів із «білокоміркової злочинності». Але Солтс вирішив «докопатися» до суті питання. Спантеличений величезною кількістю суперечливих теорій, які пояснюють, чому «білі комірці» «роблять це» — він почав спілкуватися з ними особисто і у підсумку «вийшов» на більш ніж 40 колишніх керівників вищих рівнів, котрі були причетні до деяких найгучніших скандалів у корпоративній історії.
Солтс ставить під сумнів деякі поширені теорії, зокрема, ту, яку висунув колишній федеральний прокурор США Пріт Бхарара (Preet Bharara). На думку останнього, злочинці «в білих комірцях» досконало оволоділи аналізом «витрати-вигоди» та «зважували ризик того, що їх спіймають, відносно потенційних переваг». Проте автор вважає, що способу якось логічно пояснити «божевілля» керівників, з якими він розмовляв, немає взагалі. Сем Ваксаль (Sam Waksal), колишній CEO біофармацевтичної компанії ImClone, засуджений на 87 місяців ув'язнення за інсайдерські операції, сказав Солтсу: «Про мене пишуть мов би в мене був якійсь вселенський план… але я навіть не можу сказати, про що тоді думав… на жаль, я не думав...». А Берні Мейдофф (Bernie Madoff), творець найбільшої в історії фінансової піраміди, поділився з автором: «Мені так і не вдалося зрозуміти — як я дозволив собі піти на це? Може зі мною щось не так?»
Згідно логіки Солтса, відповідь на запитання «чому?» значною мірою криється у знеособленості великого бізнесу (ви можете ніколи не зустрітися з людьми, в яких крадете), а також у нашій здатності переконати себе, що ми не робимо нічого поганого. Багато хто вдається до того, що Платон назвав «шляхетною брехнею». Це означає: які б неприйнятні дії не вчинялися, це допустимо, якщо служить досягненню вищої цілі, наприклад, задовольнити очікування акціонерів. «Ніколи не хотів завдати комусь шкоди — думав виключно про благо компанії», — зауважив у розмові з Солтсом один екс-CEO.
Явно співчуваючи деяким «героям» книги, Солтс піднімає дуже складні питання. Що, власне, є «білокомірковим» злочином? У чому по великому рахунку полягає різниця між незаконною торгівлею цінними паперами на основі використання інсайдерських даних і транзакціями, які проводить менеджер хедж-фонду, маючи доступ до закритої інформації? І як бути з вільною інтерпретацією даних про доходи, що практикував «легендарний» керівник GE Джек Велч (Jack Welch), аби, наприклад, вразити інвесторів темпами зростання основних бізнесів? Може хтось скаже — чим це відрізняється від протизаконних маніпуляцій інформацією про прибутки? А в чому полягає принципова різниця між продавцями б/у автомобілів, які, використовуючи набір прийомів, свідомо брешуть покупцям, і CEO, котрі сідають у тюрму за махінації з цінними паперами? Або ось така загадка: як розрізнити «інноваційне» переписування законодавчих положень «під Uber» і порушення закону? І головне — як керівникам зорієнтуватися в «лабіринтах» з цих нюансів, як не перейти через досить розмиту межу між злочином і не-злочином, перебуваючи в стані безперервного інформаційного перевантаження, коли рішення доводиться приймати за долі секунди?
Історія краху Enron — напевно, найбільш суперечлива частина книги. Автор розглядає трагедію компанії крізь призму її культури, де кожна проблема розглядалася «як щось, що можна розв'язати з допомогою фінансової винахідливості». За словами колишнього фінансового директора Ендрю Фастоу (Andrew Fastow), «я робив те, до чого мене стимулювала система. Ніхто не брав би на себе весь цей клопіт, якби просто хотів когось обманути. Ми шукали шляхи обходу правил, але при цьому проходили через складний процес, щоб знайти “лазівки”, котрі давали змогу це робити». «Фастоу використовував агресивні, але легальні способи ведення бухгалтерської звітності, з тим аби створити привабливішу, хоча й спотворену картину фінансової реальності. При цьому кожний окремий крок виглядав безвинним, але сукупний результат міг бути руйнівним», — пише Солтс.
Проте це лише половина правди. Звісно, замудрий фінансовий інжиніринг був важливим елементом історії падіння Enron. Але Фастоу також звинуватили в укладанні «лівих» угод, які порушували закони, та у «викачуванні» ресурсів із деяких фінансових структур, створених спеціально для цього. Юджин Солтс ігнорує такі факти, хоча очевидним є те, що «витівки» Фастоу допомогли зруйнувати Enron і це вилилось у мільярдні збитки та тисячі втрачених робочих місць.
За матеріалами strategy+business.
1 Книга увійшла до переліку «Найкращі бізнес-книги 2017-го року» в категорії «Наративи» за версією strategy+business.
|
