ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: "МІСІЯ УНІВЕРСИТЕТУ" - V. Те, чим Університет має бути, "крім усього іншого"

Проект Management.com.ua

Версія для друку

ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: "МІСІЯ УНІВЕРСИТЕТУ"

<< До початку

V. Те, чим Університет має бути, "крім усього іншого"

Принцип ощадности, який є водночас і прагненням бачити речі не утопійно, а такими, якими вони є, визначає для нас первісну місію Університету в такій формі:

Під Університетом stricto sensu розумітимемо інституцію, в якій пересічного студента навчають бути культурною людиною і добрим фахівцем.
Університет не толеруватиме у своїх правилах жодного обману, тобто він вимагатиме від студента лише те, що практично може вимагати.
Так можна буде уникнути того, щоб пересічний студент марнував частину свого часу на вдавання нібито він може стати науковцем. Для цього з університетської програми — чи, як мінімум, структури — усунути власне наукові дослідження.
Культурні дисципліни й професійні студії будуть пропонуватися в педагогічне раціоналізованій формі — синтетичній, систематичній і завершеній, — а не у формі науки, покинутої на поталу спеціяльним проблемам, "уламкам" науки, дослідницьким експериментам — загалом тому, чому наука віддає перевагу.
При обранні викладацького складу вирішуватиме не ранґ, яким володіє кандидат як дослідник, — важитиме його талант інтеґратора й викладацьке обдарування.
Звівши навчання в такому поступі до мінімуму за кількістю і якістю. Університет буде невблаганним у своїх вимогах до студента.

Цей аскетизм у претензіях, ця завищена вимогливість, з допомогою яких можна розпізнати межі всього можливого, дозволить, гадаю, досягти найголовнішого в університетському житті, тобто бачити в його істинності, в його обмеженості, в його внутрішній, глибинній щирості. Нове життя, як я сказав вище, потрібно реформувати, взявши за строгу вихідну точку просте прийняття своєї долі — долі індивіда чи інституції. Все інше, — ким би ми хотіли, на додачу до всього, зробити себе, чи що б ми хотіли зробити з речей, з держави, з окремих інституцій, — лише тоді прищепиться й даватиме плоди, коли ми висіємо все це в ґрунт отого попереднього прийняття нашої долі — нашого мінімуму. Европа хвора, бо претендує бути виміряною одразу на десять частин, не доклавши спершу зусиль бути однією чи двома, чи трьома. Доля — це суцільне поле для оранки, в якому можуть укорінитися людське життя й усі його інтереси. Все інше — це життя сфальшоване, життя на вітер, без життєвої автентичности, без самобутности чи закорінености.

Тепер ми можемо без застережень і пересторог розкрити й те, чим має бути Університет, "крім цього".

Звичайно ж, Університет — такий, як ми його описали, — не може бути лише таким. Тепер настала законна мить для розкриття в усій її широті й істотності ролі науки у фізіології університетського єства, — єства, яке за суттю своєю є духом.

По-перше, ми побачили, що культура й фах — це не наука, але що вони живляться головно нею. Без науки доля європейця неможлива. Це означає, що на тлі величезної панорами історії людина вирішила жити за допомогою свого інтелекту, а наука — це якраз інтелект, відповідно оформлений. Чи випадково, що університетами — поміж стількох народів — виповнена, певно, лише Европа? Університет — це розум, а отже, й наука — як інституція, так і та сутність, що обертає розум в інституцію — була особливою волею Европи перед лицем інших племен, земель і часів; і означала вона таємно ухвалене європейцем рішення жити своїм розумом і з нього. Інші вирішили жити з інших талантів та обдаровань (пригадайте ті чудові уточнення, за допомогою яких Геґель узагальнює всесвітню історію — так алхемік переводить тонни вугілля в кілька діямантів. Персія, або світло! — коли йдеться про магічну релігію. Греція, або ґрація! Індія, або сон! Рим, або влада!)³¹.

Европа — це інтелект, розум. Це справді дивовижне обдаровання; дивовижне, бо єдине, що усвідомлює власні обмеження, а відтак випробовує, до якої ж міри розум є насправді розумним! Цей дар, що вміє стримувати сам себе, реалізується в науці.

Якби культуру та професії відокремити від Університету і позбавити їх зв'язку з безугавним бродінням у науці, дослідженні, вони б дуже швидко здерев'яніли, перетворившись у заціпенілу схоластику.
Якби культуру та професії відокремити від Університету і позбавити їх зв'язку з безугавним бродінням у науці, дослідженні, вони б дуже швидко здерев'яніли, перетворившись у заціпенілу схоластику. Треба, щоб навколо того університетського мінімуму отаборилися наукові лабораторії, семінари, дискусійні центри. Вони мають створити гумус, у який вища освіта впустила б свої невситимі корені — щоб бути відтак відкритою лабораторіям усякого виду і водночас вивищуватися над ними. Всі пересічного типу студенти у вищій школі зацікавлюватимуться і приходитимуть до тих закладів в Університеті, — й навпаки, переставши ними цікавитися, відходитимуть від них. Там з винятково наукового погляду викладатимуть курси про все людське й божественне. З викладачів деякі — з більшими талантами — будуть водночас і дослідниками, а інших — тих, що можуть бути лише вчителями, — стимулюватиме наука; вони пильно стежитимуть за її розвитком і завжди перебуватимуть у стані бродіння. Неприйнятним може бути одне — переплутати ядро, суть Університету з тією круговою смугою досліджень, що має оточувати Університет. Університет і лабораторія — це два взаємодоповнювані органи у довершеній фізіології. Але інституційний характер матиме тільки і власне Університет. Наука — це надто висока й витончена діяльність, аби робити з неї інституцію. Наука є неприборкувана, вона не піддається жодній регламентації. Тому вища освіта й дослідження завдають одне одному взаємної шкоди, коли їх намагаються злити в одне замість того, щоб лишити їх одне поруч одного для взаємного впливу, — дуже інтенсивного, але вільного, постійного, але спонтанного.

Отож можна сформулювати таке твердження: Університет — це щось відмінне, але невіддільне від наук. Я сказав би, Університет, крім усього, є ще й наукою.

Але оте, "крім усього", не означає, що наука має бути ніби якимось зовнішнім додатком до Університету, — тепер ми можемо оголосити про це з цілковитою впевненістю, — Університет має бути наукою передовсім. Атмосфера, насичена науковим ентузіязмом і науковими зусиллями, — ось радикальна передумова для існування Університету. Така атмосфера необхідна, хоча досі її немає; сама наука — тобто всеосяжне творення точного знання — має жити нею. Без цієї передумови все сказане в цьому есеї втратило б сенс. Наука — це честь, це гідність Університету, навіть більше (адже є, в кінцевому підсумку, й ті, хто живе без чести) — це душа Університету, той самий принцип, що наповнює Університет життям і не дозволяє йому бути бездушним механізмом. Усе це свідчить за твердження, що Університет є, крім усього іншого, наукою.

Але є ще одна річ³². Університет під страхом закостеніння мусить постійно контактувати з наукою. Йому необхідно також бути в контакті з суспільним життям, з історичною реальністю, з сучасністю, яка завжди є інтегральна і може сприйматися лише у своїй тотальності й без розтинів ad usum delphinis^*. Університет має бути цілком відкритий сьогоденню; бо навіть більше: він має, занурившись у нього, бути в самому його осерді.

І я кажу це не тільки тому, що наснажливий дух вільного повітря історії міг би бути корисний для Університету, а радше навпаки: бо суспільне життя конче потребує, аби Університет як такий втручався в нього.

На цю тему треба було б говорити багато. Але наразі коротко обмежуся тим, що нині в суспільному житті не існує більшої "духовної сили" як журналістика. Правдиво історичне життя суспільства завжди має потребу бути керованим, хоче воно того чи ні. Саме собою воно безіменне й сліпе і не керує собою. А в нинішні часи давні "духовні сили" зникли: церква вийшла за межі сучасности; держава після тріюмфу демократії вже не керує нашим життям, а навпаки — сама керується суспільною думкою. За такої ситуації суспільне життя повністю підкорилося єдиній духовній владі, котра має за свій обов'язок піклуватися про сучасність, — журналістиці.

Мені не хотілося б тривожити своїми оцінками журналістів. Одна з причин цього — те, що і я, можливо, є не хто інший, як журналіст. Проте було б оманою закривати очі на очевидну ієрархію духовних реальностей. Журналістика посідає в ній нижній щабель. І сталося так, що на суспільну свідомість не чиниться інший тиск і вона не отримує іншого наказу, як лише від тієї найнижчої, перепущеної через газетні шпальти духовности. Вона є настільки часто найнижчою, що майже ніколи й не підноситься до духовності; ба, певним чином є антидуховністю. Через те, що суспільну душу покинули інші духовні сили, її тільки те й живить та спрямовує, що журналіст, а він є не лише одним із найнеосвіченіших типів сучасного суспільства (через певні причини, сподіваюся, він є типом минущим), але й приймає до свого цеху скривджених псевдо-інтелектуалів, переповнених образами й ненавистю до справжнього духу. Вже сам фах у реаліях нашого часу спонукає цих людей не гаючись робити сенсації з безперспективних, нечітко структурованих речей. Реальне життя е, зрозуміла річ, чистою актуальністю; проте журналістська візія деформує цю істину, зводячи актуальне до моментного, а моментне до резонансного. Звідси й постає нині світ у суспільній свідомості в якомусь ретельно вивернутому образі. Що істотнішу й довгочаснішу вагу має якась річ чи особа, то менше про неї говорять журналісти. Натомість вони виділяють на своїх шпальтах те, що за своєю суттю є не більш як випадком і вичерпується з одним повідомленням про себе. Такі інтереси не мали б діяти в газетах; треба тримати гроші непорочне ізольованими від впливу часописів на політику, і журналістиці вистачило б звіритися на своє власне покликання, щоб показати цей світ навиворіт. Чималою кількістю тих ґротескно вивернутих речей, які ми сьогодні маємо, — Европа вже довший час падає вниз головою, виробляючи ногами піруети, — ми завдячуємо саме неподільній імперії журналістики, єдиній "духовній силі".

Отож для Европи є питанням життя або смерти виправити безглузду ситуацію, в якій вона опинилася. Для цього Університет мусить втрутитися в сучасність і бути таким Університетом, який розглядає найактуальніші питання дня зі свого власного погляду — культурного, фахового чи наукового³³. Відтак він не буде лише інституцією для студентів — таким собі відгородженим місцем ad usum delphinis, а, розмістившись у самому осередді життя, в його доконечних потребах, у його пристрастях і стражданнях, муситиме виступити як вища духовна сила супроти журналістики, показуючи витримку на місці шаленства, вдумливу проникливість на місці грайливости й очевидної дурости.

Тоді Університет знову стане таким, яким він був за своїх кращих часів: провідним началом європейської історії.

Євген ГУЛЕВИЧ^**

Перекладено за виданням:
Ortega y Gasset, Jose. Mision de la Universidad (1930) // Obras Completas. — 1956. — Vol. 4.
© Heredores de Jose Ortega y Gasset

³¹

³² Я свідомо не схотів у цьому есеї навіть згадувати про тему "університетське виховання", відсторонено зосередившись на проблемі освіти.

^* "Для користування дофіна" (лат.) — йдеться про видання, де авторський текст виправлено з цензурних міркувань.

³³ Незрозуміле, наприклад, чого б із такої серйозної проблеми, як грошовий обмін, що нею так заклопотана нині Еспанія, Університетові не запропонувати поважній публіці певний курс, сказавши своє слово в цьому складному економічному питанні.

^** Над першими двома розділами цього есею Ортеґи-і-Ґассета перекладач працював разом з наставником Віктором Шовкуном у рамках Проекту Центру гуманітарних досліджень "Перекладацька майстерня 2000-2001".

Сторінка 1 2 3 4 5

Відгук

centre for the humanities, nb@hu.franko.lviv.ua
Коли ми укладали антологію "Ідея Університету", то аж ніяк не прогнозували, що окремі її фрагменти в своїй майбутній траєкторії можуть опинитися на сайті www.management.com.ua
і що саме група стратегічного консалтингу обере собі Ортегу-і-Гассета для свого візійного ряду...
Дякуємо за таку милу несподіванку, що ламає стереотипи і перетинає паралельні світи!
Окрема подяка Авторові проекту Візія Олександрові Саврукові за вступне слово, яке, сподіваємося, таки викличе дискусію щодо сьогоднішніх українських освітніх реалій. Це і буде найбільша винагорода для її укладачів.

Центр гуманітарних досліджень ЛНУ імені Івана Франка

2003-05-20 23:22:45
Відповісти

Ярослав, yaroslav@cfh.lviv.ua
Щиро дякую авторові проєкту за приємні години проведені в читанні та роздумах над сторінками "Візій".
Ви змінили моє враження про бізнес-освіту в Україні.
Невидима "Візійна рука" робить добру справу. Щасти вам.

2003-05-21 09:30:26
Відповісти

Serhii Khrychikov, sergeik@cfh.lviv.ua
Thanks a lot for publishing this great article, which highlights the key challenge that the Ukrainian higher education system also faces – to modernize in order to be capable of responding to the needs of society.
I would, however, slightly disagree with the introductory statement by Oleksandr Savruk. Although I appreciate the importance of individual initiative in the process of the education reform, I believe we should also recognize serious institutionally constructed limits to individual actions. To blame people for their inability to resist individually to the pressure of ineffective systems is similar to blaming the poor for their poverty. University staff are functioning within a complex institutional setting, which shapes the patterns of their behavior. People cannot simply withdraw from this setting and act in a way they like without bearing consequences for their actions. A person can write a wonderful dissertation or design the most innovative course, but if the dissertation does not fit into a field of competence of a particular "scientific council" or if the course contradicts the requirements of the "state standard", these efforts will bring no rewards to this person. Very few people can consistently resist the system and although their positions deserve the utmost respect and highest praise, it would be too naпve to expect that their sole actions are likely to generate profound systemic changes to the system. Unless, a radical reform introduces a new model of higher education, the effect of efforts of those rare individuals will be extremely limited.
What is important, though, is to merge the efforts of those, who are ready and willing to challenge the existing system in order to help develop an alternative model. When this group become a part of the environment in which higher education functions, it will give a strong signal to people in not-so-powerful regional universities that institutional change is forthcoming. Then, the chances of individual non-conformist actions becoming a commonplace practice will definitely grow.

(Sorry for writing in English)

2003-05-22 15:32:54
Відповісти

Ludmila Matiash, lmatiash@hotmail.com
I was surprised by this latest feedback from a reader of the Vision Project. Because the education theme was introduced in the Vision Project I assumed that it would be considered in the larger context of the Vision phenomenon. I think that such a reading of both the introduction and the writings by Jose Ortega y Gasset would better show the relevance of this theme to Ukraine's case today.

First, I don't believe that Jose Ortega y Gasset argued for the "modernization" of education in any language. Ortega's works called for social reform and for a paradigm shift with regards to the role of education in that reform. This is complex (and comprehensive) social change. Complex change can not be a modernization of what already exists. Complex change requires a reevaluation of social values and principles. Complex change can never be motivated by having to respond to some apparent "needs" of society. Instead, the objective of complex change is to enable that same society to identify and achieve higher levels of development.

In 1930 Jose Ortega y Gasset wrote an interesting and influential work on social theory, "Revolt of the Masses." This work reflects his fear that the lowest common denominator was becoming a standard and was gaining influence world wide. Ortega wrote in Spanish:

"The characteristic of the hour is that the commonplace mind,
knowing itself to be commonplace,
has the assurance to proclaim the rights of the commonplace
and to impose them wherever it will."

In other words, a Vision is not for people who are in the system. People with Vision create the system.

Regarding reward and motivation for change, as a management consultant I have found that even in Ukraine's difficult conditions people who initiate and implement systematic change at the enterprise level are NOT motivated by some reward other than wanting to see improved conditions. The AS-IS case is bad enough for dedicated change agents to risk the consequences of their efforts in ineffective systems. They are ready to create new systems. I suspect that this dynamic may be true for other ineffective systems as well.

Finally, I believe that, especially during periods of transition, if we sit and wait for Adam Smith's Invisible Hand to move it may slap us in the face. If we wait for a heroic leader, a "prime mover," or for "the right conditions" then we give up the chance to shape the future. In that case we deserve the consequences of choosing to remain disengaged. We become followers in the most common sense of the word. The only limits to action we have are the ones that we make on ourselves.

2003-05-27 11:50:45
Відповісти

Serhii Khrychikov, sergeik@cfh.lviv.ua
I am happy to see that my response has triggered some discussion and I would like to engage with the arguments of Ludmila, to whom I wish first to express my gratitude for interesting comments.

First, I have to admit that Ortega y Gasset did not explicitly write about the "modernisation" of the system of higher education, nor did he use the word "modernisation" in his text. However, the very argument for a complex reform and a paradigm shift implicitly suggests that the educational system in its current form cannot adequately perform the functions it is supposed to and serve the needs of contemporary societies. I prefer to call such a reform a "modernisation", because it implies the transformation and upgrade of the system that exists rather than the replacement of the old system with a completely new one. In other words, the reform "modernises" the system that is lagging behind and helps it achieve the level of development required by the society in which it exists. But if the term "modernisation" is deemed inappropriate to describe this reform and a better term can be offered, I will not insist on using my term. I, however, will stand by my argument that the educational system should primarily serve the needs of society and should not develop independently of that society.

Moreover, I would disagree that such educational reform cannot be motivated by the "needs" of society. It is precisely the "needs" that drive reform forward. What is the point to reform a system if this reform is not going to bring about any benefits for a society? The purpose of the system is to generate knowledge and produce experts that are in demand in society and may help sustain the perpetual development of this society. If the system is capable of doing so, if it effectively addresses the problems of the society, if it is sufficiently flexible to adjust to changes in society, why should it undergo any reform? But if the demand for knowledge and experts is not met by the educational system and if the intellectual input of the education system is unable to stimulate the development of the society, then we have a problem and a radical reform (or "modernisation") is indeed needed.

As far as the second remark to my comments is concerned, I wish to stress that I never said that people should sit back and relax, while the system will be miraculously changed by some kind of "messiah". I absolutely agree that there are committed and dedicated people, who are trying to introduce radical changes to the system just because they believe that this is the right thing to do. I truly admire those people and wish there were more of them in the Ukrainian higher education. Nevertheless, I do believe we should appreciate the limits to individual initiative and the fact that human action is constrained by the institutional environment. To appreciate this is important, first of all, in order to understand what changes are necessary to undertake, what kind of system is needed to encourage people to be active. To deny the constraining effect of the system on individual actions is even damaging to the prospects of system reform, because it shifts attention from the necessary systemic changes to individual initiative. Why on earth should we aim to implement a systemic reform, if it is still up to individuals to set limits to their actions regardless of what system they work in?

Also, I stress once again, it is unrealistic to expect everyone to defy the system. Some people may do this without any serious consequences, while for others the result will be the expulsion from the system with very dramatic economic effect. For a relatively known person, who combines his/her work at a university with active publishing or consulting activities, it is relatively safe to challenge the system. At the same time, a single mother working at a provincial university is in an entirely different position to openly confront the same system. I think it is irresponsible to say to her: "Challenge the system! Nevermind you may be fired and remain unemployed with several kids to support in a small provincial town with depressed economy!"

However, what I do agree is that the initiative of those "people in the system" is imperative for the success of any reform. To make the system reform possible (and this should be first of all understood by "People with Vision" who "create the system"), it is insufficient to rely on those few who dare to defy the conventions and established rules. It is also necessary to create conditions, which will make active positions, creative thinking, individual initiative, self-reflection rewarding (intellectually and materially) for people within the system. The system reform is their business as much as it is the business of "People with Vision" (although I personally do not like the distinction between the "people with vision" and "people in the system"; I thinks it is too elitist).

Thus, I argue that although the systemic change in education will never be successful without the initiative of lay individuals "in the system", this initiative is not going to be forthcoming unless incentives for their actions are in place. And this is exactly the task of "People with Vision" to introduce a model, which will motivate the people to be active and personally interested in the success of reform. In order to do this, I repeat my argument from the initial comment, those who are not afraid to confront the system and who are willing to show initiative in reforming this system should merge their efforts. Disconcerted individual actions are extremely unlikely to have an effect we all wish to see.

Many thanks once again to Ludmila for her remarks and I will be happy to continue this discussion if she or someone else wishes to respond.

2003-05-27 15:25:20
Відповісти

Vladymyr Veretnov, rabicon@ukr.net
Thank you for your project Vision and very interesting article. I think, that present reality needs in the systematic sensibility, and inventory old ideas, creates innovations in the area development of society.I suggest, that different reforms will be more effectivness, if They was challenged deeper crisis.But I believe, that "People with Vision" will be to manages process development of society.In my opinion, Present University, as engine social transformations have to determine Vision.I think, that this article will be usefull for continuation research and development topic Vision of University

2003-06-01 17:42:52
Відповісти

Якщо Ви бажаєте подискутувати із конкретним читачем, то це можливо робити безпосередньо в нашому форумі.