Від лідерства до «спільноцтва»

Чому так часто організації замість того, щоб розвивати свій творчий потенціал, руйнують навіть той креатив, який у них є? Коріння проблеми — в обмеженості змісту, який ми вкладаємо в поняття «провідництво», — вважає Майкл Джонс (Michael Jones), відомий фахівець із питань лідерства, композитор та автор (його остання книга The Soul of Place («Душа місця») присвячена переосмисленню сутності лідерства).

Майкл Джонс (Michael Jones)

Ось шість засад, які допоможуть здійснити таку метаморфозу та сформувати «спільноцтво».

1. Здатність бачити дар в інших

Здатність розпізнання дару в інших — це стрижень, навколо якого обертається спільнота. На відміну навичок та здібностей, які набуваються та розвиваються впродовж цілого життя, дар — це те, що нам дала природа. Діючи в гармонії зі своїм талантом, ми вносимо лепту в благополуччя цілісності, отримуючи при цьому доступ до колодязя інтуїтивної мудрості, котра, власне, є основою життя.

Щоб на загинути, талант мусить перебувати у безперервному русі. Ділячись своїм даром з іншими, ми збагачуємо його новими й новими шарами значущості. Будучи за своєю сутністю вираженням нашої унікальності, талант водночас є засобом творення наддостатку. Запускаючи процес обміну дарами, якими нас наділила природа, ми формуємо креативні резерви організації, готуючи її до майбутнього.

2. Створення відчуття місця

Формування «спільноцтва», серед іншого, означає усвідомлення: що може стати для нас реальним у його просторі. Адже дар — це як насіння, котрому потрібен плідний ґрунт, аби прорости. Всім добре відомі наслідки, що спричиняє втрата відчуття місця. Тоді ми опиняємось у соціальній ізоляції — нами оволодіває тривога. Не знаючи, де проростуть наші коріння, ми можемо втратити віру в життя.

Тож плекання своїх талантів та знаходження місця, де вони можуть розквітнути пишним цвітом, є першими кроками у формуванні «спільноцтва». Опинившись там, де повною мірою можна бути самим собою, ми вільніше розкриваємо свій внутрішній потенціал та створюємо безцінні миті для творчості.

3. Привнесення духу свята

Ще один спосіб створення спільноти — це пробудження в людях духу святковості, що породжує відчуття належності до чогось надзвичайного. Тоді їхня колективна пристрасть та досягнення роблять спільноту місцем, до якого прагнутимуть долучитись інші.

Святом може стати як окрема подія, так і стан буття, коли святковість сповнює все наше життя. Свято є вираженням духу спільноти, який вичавлює в неї все старе та віджиле й відкриває двері життєдайним силам. Відчуття свята піднімає нам настрій, загострює сприйнятливість, допомагаючи таким чином побачити щось нове.

Свято можна створити навіть із допомогою зовсім простих дій. Наприклад, зібравши членів спільноти для розмови, можна використати музику, яка б допомагала генерувати миті осяяння та наповнювала глибшим змістом паузи для рефлексій. Чи можна розповісти історії, котрі ілюструють силу людського духу у моменти кризи. Або створити простір для мовчання, коли б кожний вийшов назовні і, поспілкувавшись із природою, знайшов би щось, що б збагатило врожай рефлексійних плодів того дня.

Є безліч способів привнести дух свята в усе, що відбувається. Мистецтво, гумор, гра, історія, рух, спокій та рефлексія — разом це стає засобом самовираження спільноти як унікального місця, де в один момент головує буденність, а потім зненацька щось починає відбуватись, заповнюючи простір красою, доброзичливістю та любов’ю.

4. Творення унікальної мови спільноти

Належність до спільноти — це завжди участь у творенні її мови. Зі слів народжуються світи і межі нашої мови є межами нашого світу. Також мова допомагає нам краще бачити. Говорячи про красу та життєву енергію, ми глибше відчуваємо і красу, і життєву енергію. Вони залишаються невидимими доти, доки ми не вимовимо слова, що їх позначають.

Мова спільноти формується із пласту слів, що єднають нас зі щедрістю життя (наприклад, це «гостинність», «ніжність», «вітання», «надія», «допитливість», «належність» та «домівка»). Ці слова, що споріднюють нас із природними життєвим силами, різко відрізняються від типового лідерського вокабулярію, з якого випливає, що життя — це наш супротивник, із котрим потрібно боротись аби досягти своїх цілей. Якщо уважно придивитись, якій тон задають, наприклад, такі слова, як «показники», «цілі», «тиск», «сила», «швидкість», «прискорення», «прорив» — то може виявитись, що вони мають саме такий негативний ефект.

5. Прийняття незнайомців

Також «спільноцтво» — це вміння радо приймати незнайомих, часто відмінних від нас людей. Стикаючись із невідомим, ми прагнемо сховатись за стінами свого «племені», хоча потрібно, навпаки, відкривати двері для «бунтівників», митців, мрійників, аматорів, тих, хто старший і хто молодший за нас — всіх хто має вроджену мудрість. Багато з цих людей не мають офіційного статусу, не мають планів чи перспектив зробити реальну кар’єру, а тому залишаються мовчазними статистами, позбавленими можливості донести свою думку до світу. Але, ймовірно, хтось із них має «ключ» від певної частки ребусу, який всі ми прагнемо розв’язати.

Отже, хоча ми створені для «спільноцтва», більшість із нас втратили відчуття товариськості. Ми забули, що таке піклування про колег; що таке місце, де нам найкраще бути; втратили радість спільного святкування; не хочемо знати, як багато отримаємо, впустивши до себе незнайомців. І ще, ми забули, що таке натхнення, яке черпається в турботі про інших.

Зараз ми живемо у шаленому світі, де панують індивідуалізм і вічна зайнятість. Як сказав Мінцберг, «хоча немає такого слова, як "спільноцтво", але воно повинно бути». Більше того, нам слід відмовитись від слова «лідерство», якщо вживаючи його ми не говоримо «спільноцтво». Саме з розмови про «спільноцтво» розпочинається наш шлях у привабливіше, яскравіше майбутнє.

За матеріалами "From leadership to 'communityship'", management-issues.