Нікос Ламбрідіс: «Ніхто не примушує вас щось робити»

Джерело: K.Fund Media

Старший коуч університету Шеффілда Нікос Ламбрідіс (Nikos Lambridis) — про прийняття рішень, боротьбу із «подвійною» ідентичністю в компаніях і про те, навіщо топ-менеджери наймають коучів.

СЕО великих компаній часто здаються невразливими. Генерального директора бачать як лицаря у сяючому обладунку, який здатен вирішити будь-яку проблему, вести за собою сотні або тисячі послідовників, завжди бути впевненим у собі, щодня вражати усіх харизмою, квітучим здоров’ям і голлівудською посмішкою. І лише дуже вузьке коло людей навколо топ-менеджера знає, якою ціною дістається лідерство такого рівня. У числі таких наближених нерідко опиняється коуч.

СЕО самотні. Вони позбавлені можливості обмінюватися ідеями з кимось, як це роблять інші співробітники компанії. Для топ-менеджерів важливо не лише показувати результат, а й отримувати інсайти. Вони мають бути достатньо креативними, щоб знати, як вирішити проблему або подолати труднощі. Для цього людині необхідно обмінюватися думками з іншими. А якщо людина ізольована через рівень посади, тоді їй потрібен коуч.

Коучі більше слухають. Для роботи із СЕО коуч повинен володіти навичками роботи в діловому світі, він має розбиратися в психології і мати певний життєвий досвід. Це допомагає почути в словах топа те, що він насправді хоче сказати.

Часто в організаціях важливі події відбуваються «за лаштунками». І зрозуміти такі підводні течії можна лише коли є відповідний досвід. Коли топ-менеджер «перекидається» ідеями з коучем, найцінніше, що може дати коуч, — це бути досить міцною «дошкою».

Я допомагаю лідерам повернути себе. Іноді люди адаптуються до організації, потреб команди або клієнтів. Якщо адаптація виявляється продуктивною і дає хороший результат, відбувається викид дофаміну, і людина відчуває себе щасливою. Але якщо продовжувати грати цю саму роль постійно, то всередині з’являється «двійник».

Моя робота полягає у тому, щоб повернути людині цілісність. Простіше кажучи, на роботі можна бути таким самим, як і вдома. Не потрібно прикидатися кимось іншим.

Рішення ми приймаємо з моменту народження. Найперше: вижити чи ні. Третього варіанту немає. Перший синапс, який ми формуємо, одразу дуальний: я можу бути в режимі винагороди або загрози. Я можу жити або померти. І цей принцип працює до кінця наших днів. Тому підсвідомо наші рішення ґрунтуються на цьому: отримуємо ми приємні відчуття чи ні. Якщо отримуємо, виділяються дофамін і серотонін. Ви відчуваєте себе щасливим і повним енергії. Ця комбінація залишається в пам’яті: щоразу в режимі винагороди ми отримуємо приємні відчуття. І навпаки, в режимі загрози виділяється кортизол. І відчуття зовсім інші. Відтак загалом прийняття рішення — це не те, подобається вам щось або ні, а те, скільки дофаміну ви отримаєте.

Є два типи стресу — хороший (еустрес) і поганий (дистрес). Другий позбавляє вас сил. А перший навпаки, підштовхує до дії, змушує думати, що робити і що буде далі. Еустрес продукує дофамін. Ви не почуваєтеся добре, швидше напружено, але в хорошому сенсі.

Потрібно спостерігати за собою і помічати, що саме допомагає почуватися добре. Але люди часто ігнорують безліч сигналів. Але ж нам потрібно бути відповідальними у своїх рішеннях. Кожен приймає їх для себе сам. Інші люди можуть тільки висловлювати власну думку. Ви не можете виправдовуватися: «Я вчинив так, тому що мені хтось сказав так зробити». Ніхто не примушує вас щось робити.