Чи завжди зволікання — це погано?

Чому, якщо потрібно щось зробити, в нас інколи виникає спокуса відкласти це на завтра? Цьому питанню присвячена нова книга відомого публіциста Ендрю Сантелли (Andrew Santella) «Soon: An Overdue History of Procrastination, from Leonardo and Darwin to You and Me» («Скоро: давно потрібна історія прокрастинації — від Леонардо та Дарвіна до нас із вами»).

Наприкінці 1934-го магнат ритейлу Едгар Кауфманн (Edgar Kaufmann) найняв архітектора Френка Ллойда Райта (Frank Lloyd Wright), аби той зробив план для заміського будинку, який мав розташуватися в лісі (десь у годині їзди від Пітсбурга). Для Райта замовлення стало справжнім «подарунком долі». У часи Великої депресії потоки надходжень «пересохли» і студія опинилася на межі закриття. Архітектор виїхав на місце майбутнього будинку, розпитав клієнта, що конкретно він хоче бачити, а після цього про все «забув».

Через дев’ять місяців Кауфманн несподівано з’явився в архітектурній студії, щоб подивитися на макет будинку, робота над яким, як його переконували, йшла повним ходом. Тоді Райт і взяв вперше в руку олівець, а через дві години представив замовникові план будівлі — «будинок над водоспадом», що став шедевром житлової архітектури.

Автор відверто висміює спроби віднести таку поведінку до містичних ознак геніальності. «Приблизно це я кажу своїй дружині, коли вона чує мій храп на дивані, — може комусь і здається, що я дрімаю, але насправді я творю — я ж завжди творю», — пише він.

Примхи прокрастинації знайомі багатьом. «Знаю, це дуже потрібно, але не зараз; ще трохи і робота "закипіть"», — думаємо ми, а час збігає і нічого не відбувається. Але як все-таки «вилікувати» проблему вічного відкладання? Автор не береться давати жодних рекомендацій на цей рахунок. Зрештою, можна припустити, що «лік» не існує. Протягом століть різноманітні інституції намагалися подолати «хворобу» — але суттєвих зрушень так і не досягли.

Коли у четвертому столітті римський центуріон, виходець із Вірменії, вирішив прийняти хрещення, він зустрів ворона, який почав вмовляти його подумати ще один день. «Усвідомивши, що у вигляді ворона йому з’явився диявол, центуріон, пізніше Святий Експедит — заступник прокрастинаторів, зробив щось неймовірне — розтоптав птаха та сказав: "Ні, сьогодні!"», — так описує подію Сантелла.

А через тисячоліття в Італії з’явилася башта з годинником. Її встановили власники одного бізнесу, щоб ефективніше контролювати поведінку своїх працівників. «Саме тоді годинники почали показувати нам, чого ми вартуємо, — зауважує автор, додаючи: «Від самого початку такі вежі, що височіли над нами, формували нове ставлення до часу та змушували усвідомлювати потребу мудро їм розпоряджатися».

Ще через п’ятсот років Фредерік Тейлор (Frederick Taylor), ненависник всіх, хто виявляє тягу до прокрастинації (його іронічно називали «швидкісний»), побачив, що робітники в групі не могли працювати швидше, ніж їхній найповільніший колега. Тейлор назвав таке явище «свідомим обмеженням виробітку» та почав раціоналізувати організацію праці, намагаючись викорінити цю поведінкову похибку з допомогою наукового менеджменту. Сантелла зауважує, що «Свідоме саботування — це фактично вияв прокрастинації: "саботувальник" руйнує зусилля групи так само, як прокрастинатор-одинак свої».

Далі розповідь переноситься ще на 100 років вперед і ми потрапляємо до сучасного світу, де набирає обертів так звана гіг-економіка (Gig Economy). За словами автора:

Але чи завжди постійне зволікання є деструктивним проявом? Автор спонукає нас поставити під сумнів реальну цінність «культу ефективності», нагадуючи, що управління людьми — набагато складніша справа, ніж надання переліку завдань із надією, що їх буде виконано вчасно. Не менш важливо і прислухатися до себе та спробувати зрозуміти, що може приховуватися за нашим небажанням взятися за певну справу. «Чи насправді те, що світ спонукає нас робити, вартує того, аби цим займатися?», — ставить запитання Сантелла.

За матеріалами strategy+business.