Не піддавайтеся на це: коротка історія фінансових афер

У книзі «Не піддавайтеся на це» (Don't Fall For It) Бен Карлсон досліджує психологію того, чому деякі люди здійснюють шахрайство — і чому інші стають його жертвами.

У великому фільмі про капіталізм 1980-х "Уолл-стріт" один із головних персонажів Гордон Гекко проголосив, що жадібність — це добре. Однак менше запам’яталося закінчення його промови, де він додає: «Жадібність у всіх її проявах, жадібність до життя, до грошей, любові, знань ознаменувала злет людства». Саме цей останній момент — жадібність штовхає людей вперед, — є найкращим резюме виступу Гекко. Але що відбувається пізніше, коли жадібність стає надмірною, і подолавши пік, людство починає скочуватися з цієї «вершини»?

Цьому безславному падінню присвячена книга Бена Карлсона (Ben Carlson) «Don't Fall For It: A Short History of Financial Scams» («Не піддавайтеся на це: коротка історія фінансових афер»), в якій описуються найяскравіші випадки шахрайства у фінансовій індустрії і досліджується психологія головних героїв, а ткож їх жертв. Карлсон використовує просту класифікацію шахраїв (і, здається, це завжди чоловіки). Шарлатани першого типу «більш-менш щирі, але в будь-якому випадку розоряють інвесторів, оскільки доводять свої ідеї до крайності або не враховують їх небажані наслідки». Представники другого типу «нахабно мають на меті обдурити людей, щоб їм це не коштувало» і використовують чарівність і переконання, аби вербувати своїх маріонеток.

Шотландський підприємець XVIII століття Джон Ло (John Law) належить до першого типу. Ло, проникливий економіст, був розчарований неефективністю золота як валюти, оскільки його доводилося возити з собою при здійсненні операцій. Його смілива ідея була двоякою: створити паперову валюту і забезпечити контроль центрального банку, який міг би маніпулювати обсягом валюти в обігу. Але Ло потрібно було переконати економіку прийняти його пропозицію.

Він знайшов бажану аудиторію у Франції, яка загрузнула в боргах. На початку 1700-х років вона контролювала величезні території сучасного півдня Сполучених Штатів. Ло переконав французького регента Філіпа підтримати валюту державним боргом, який можна було конвертувати в акції Mississippi Company, створеної для видобутку копалин в США.

Цей проєкт перевершив всі найсміливіші мрії Ло. Попит на акції Mississippi Company був такий, що її ринкова капіталізація ненадовго перевищила ВВП Франції. Але незабаром пропозиція акцій перевищила попит, і ціни впали. У міру втрати довіри ціни продовжували падати, і Ло був змушений тікати з Франції, розорений і зломлений духом. Він виявився провидцем: його центральний банк, який контролював грошову масу, був попередником сучасної Федеральної резервної системи. Але він також дозволив проєктному фанатизму затуманити свій погляд і судження. Карлсон зазначає: «Жоден корабель Mississippi Company так і не відправився до берегів Луїзіани. Бізнес сам по собі був прикриттям».

Проте, Ло — набагато більш симпатичний персонаж, ніж будь-який із шарлатанів другого типу. Серед цієї групи шахраїв своєю неприкритою бравадою виділяється Віктор Люстіг (Victor Lustig). Люстіг, професійний аферист, примчав до Парижа в 1925 році, прочитавши про ветхий стан Ейфелевої вежі. Використовуючи підроблене посвідчення члена уряду, він звернувся до групи багатих бізнесменів, заявивши, що адміністрація збирається продати вежу на металобрухт. Аби отримати цю угоду, один із підприємців, поборник соціального прогресу, погодився заплатити Люстігу великий хабар. Отримавши гроші, Люстіг зник. Неймовірно, але за кілька років він спробував зробити те ж саме з іншою групою підприємців. Цього разу поліція вже була напоготові.

Карлсон розповідає досить захоплюючі історії про аморальність і браваду і при цьому демонструє несподівані феномени багатства. Наприклад, майже третина переможців лотерей у США в кінцевому підсумку розоряються. Більше того, сусіди переможців лотереї теж можуть розоритися, і що більше виграш, то більша ймовірність того, що хтось по сусідству буде змушений оголосити про банкрутство.

Карлсон стверджує, що уразливість людей, котрі несподівано розбагатіли, пов’язана з відсутністю досвіду поводження з грошима. Він наводить кілька прикладів видатних зірок спорту — кожен п’ятий гравець NFL збанкрутував протягом 12 років після відходу з ліги, — і голлівудських акторів, які виявлялися втягнутими в нерозумні схеми. При цьому, на його думку, деякі знання теж небезпечні. Він посилається на дослідження, проведене психологами Каліфорнійського університету. Вчені поставили двом групам один і той же набір докладних питань про фінансові ринки. Члени однієї групи були жертвами фінансового шахрайства, а інші — ні. І саме жертви показали більш високі результати в тесті. Тобто їх знання того, як влаштована фінансова система, не захистило їх від шахраїв. Можливо, навпаки, воно дало їм помилкову впевненість.

Найсумніша історія в книзі — це історія Улісса Гранта (Ulysses Grant), героя громадянської війни, який став 18-м президентом США. Завоювавши військовий і політичний світ, Грант хотів зробити те ж саме в бізнесі. Але став жертвою класичного шарлатана другого типу Фердинанда Ворда (Ferdinand Ward). Грант і Ворд разом зайнялися бізнесом: Грант залучав гроші інвесторів, а Ворд нібито приносив здоровий прибуток. На ділі ж він просто «переводив у готівку кожен чек в особистих цілях», а Грант виявився без гроша в кишені.

Оцінка Карлсона менш щедра. Він стверджує, що Грант був жадібний і вважав, що «заслужив стати мільйонером, аби гроші відповідали його статусу в ієрархії. Хоча у Гранта було те, що не можна купити за гроші — повага країни і цілого світу». Тому він визнає, що слова Гордона Гекко — не порожній звук:

Урок його витверезної книги полягає в тому, що якщо ви робите щось надто швидко або без належного старанності, це, ймовірно, призведе до провалу.

За матеріалами strategy+business.