Ілюзія контролю: чому так важко передбачити фінансову кризу

Нова книга ісландського економіста Джона Даніельссона «The Illusion of Control» переконує, що системні фінансові кризи так само важко передбачити, як і запобігти їм.

У 1751 році Лендерт Пітер де Нейфвіль (Leendert Pieter de Neufville), молодий голландець, що жив в Амстердамі, заснував банк. Це був вдалий хід. Через кілька років почалася Семирічна війна, яка спонукала кілька європейських держав шукати нове фінансування для своїх армій. Де Нейфвіль став великим кредитором Пруссії, його позички були забезпечені величезними запасами товарів, таких як пшениця та овес. Він отримував нечувані прибутки до 1763 року, коли закінчилася війна, після чого виробництво продуктів харчування знову зросло, а ціни впали. Кредитори де Нейфвіля злякалися, і, не маючи готівки, щоб розплатитися з ними, він був змушений продати свої акції, що призвело до подальшого зниження цін на сировинні товари. Невдовзі банк закрився, а наслідки цього швидко поширилися на інші банківські центри, включаючи Гамбург і Берлін.

Джон Даніельссон (Jon Danielsson) вважає, що пригоди де Нейфвіля у банківській сфері спровокували першу сучасну глобальну фінансову кризу. Він стверджує, що 1763-ий відрізнявся від того, що було раніше, оскільки він був викликаний «не війною чи неврожаєм, а скоріше тіньовим банкінгом і широким використанням фінансових інструментів, які дозволяють приховувати та поширювати ризики». За наступні 250 років ми мали багато інших подібних криз. Що ж заважає нам їх запобігти?

Згідно з новою книгою Даніельсона «The Illusion of Control: Why Financial Crises Happen, and What We Can (and Can’t) Do About It» («Ілюзія контролю: чому трапляються фінансові кризи і що ми можемо (і не можемо) з цим зробити»), це пов’язано з нашими відносинами «любов-ненависть» щодо фінансів. Щоб економіка зростала, нам потрібно, щоб банки приймали ризик кредитування, але нам також потрібно, щоб вони брали на себе правильний рівень ризику. Занадто мало — і ніхто не зможе позичити. Занадто багато — і система вибухне. Проблемне питання: з’ясувати, якою є ця правильна сума. Зробити це виявилося надзвичайно складно, навіть незважаючи на те, що все більш необхідна роль, яку відіграють банки, зробила найбільших із них надто великими, щоб збанкрутувати.

Даніельссон цитує колишнього генерального прокурора Еріка Холдера (Eric Holder), який визнає, що утримувався від покарання HSBC за нездатність перешкодити мексиканським наркоторговцям користуватися його послугами, бо побоювався, що це спровокує ще більш руйнівну кризу. Спроби тримати банкірів у вузді після світової фінансової кризи 2008-2009 років не мали успіху не тільки з цієї причини, але й тому, що довести епізоди неправомірних дій дуже складно. Іспанські законодавці були сповнені рішучості покарати колишнього голову Bankia Родріго Рато (Rodrigo Rato) за банкрутство цього банку у 2012 році, але їм удалося лише посадити його у в’язницю за неправомірне використання кредитної картки компанії.

Ми вимагаємо, щоб банкіри йшли на ризик. Якщо «заткнути їм рота», щоб вони могли видавати тільки найбезпечніші кредити, це знизить їхній прибуток, підвищить вартість кредитів для підприємців і потенційних домовласників та знизить відсоткові ставки для вкладників. За словами Даніельссона, «люди не будуть економити, а компанії не позичатимуть. Заводи не будуватимуть, і економіка не зростатиме». Очевидно, що існує прийнятний рівень ризику, який сприяє інноваціям та прогресу, але не призводить до краху системи. Проблема в тому, що ми не знаємо, який це рівень.

У найпереконливішій (і жорсткій) частині «The Illusion of Control» Деніелссон пояснює, чому наші спроби виміряти і передбачити ризик більше схожі на «театр ризику», ніж достовірний аналіз. Щоб правильно оцінити ризик, ми маємо визнати, що різні інвестори піклуються про різні речі, залежно від їхнього рівня ризику та їхнього часового горизонту. Проте набагато швидше і вигідніше звести всі види ризику до одного загального числа.

Автор висміює передбачувану здатність Європейського центрального банку (ECB) вимірювати системний стрес фінансової системи з точністю до шести знаків після коми у будь-який день. Така точність виглядає вражаюче, але мало корелює з тим, що відбувається насправді. Згідно з дашбордом ECB, системний стрес був близький до свого рекордно низького рівня безпосередньо перед кризою 2008-2009 років і досяг свого піку після її початку. Напевно, переконливо доводить Даніельссон, мало б бути навпаки.

Ще одна складність у прогнозуванні та запобіганні системним фінансовим кризам полягає в тому, що вони відбуваються недостатньо часто. Даніельссон підрахував, що країна-член Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) переживає таку подію раз на 43 роки: надто довго для того, щоб інституційна пам’ять про кризу, яка, як правило, зберігається лише протягом одного покоління, могла передаватися від покоління до покоління. Ми також схильні регулювати ситуацію, щоб запобігти повторенню попередньої кризи, а не об’єктивно розглядати точки вразливості в майбутньому. Зрештою, регулюючі органи та банкіри зайняті постійною «грою в кішки-мишки», в якій влада встановлює нові правила, а люди, на яких поширюються ці правила, намагаються їх обійти. Досить часто винахідливість «миші» перемагає.

Враховуючи, наскільки докладно Даніельссон описує проблеми застосування принципу «Золотоволоски»^* до фінансової галузі — тобто регулювання з правильним балансом прийняття та недопущення ризику, — дещо дивно, наскільки він упевнений у наших перспективах скорочення кількості майбутніх колапсів. Його політичні рецепти ґрунтуються на одному слові: різноманітність. Він вважає, що найбільшою проблемою, що стоїть перед галуззю, є дрейф у бік монокультуралізму з його тенденцією «підсилювати одні й ті ж потрясіння і надувати одні й ті ж бульбашки».

Інвестори, як виявив де Нейфвіль, завжди рухалися стадом. Ця схильність заохочується прийняттям універсальних ініціатив «найкращих практик» і тих самих ризикометрів. Даніельссон хоче, щоб регулюючі органи дозволили створювати більше невеликих банків, особливо тих, які працюють інакше, ніж великі. Він хоче, щоб бар’єри для входу були знижені і більше гравців прийняли контрциклічність. Але, після більш ніж 250 років злетів і падінь, це вимагало б величезних змін у тому, як ми думаємо про ризиковану поведінку.

За матеріалами strategy+business

^* Принцип Золотоволоски (The Goldilocks principle) стверджує, що щось має бути в певних межах, а не досягати крайнощів. Принцип Золотоволоски походить від дитячої історії «Три ведмеді». У ній маленька дівчинка на ім’я Златовласка знаходить будинок, який належить трьом ведмедям. Кожен ведмідь має свої вподобання щодо їжі, ліжок тощо. Після перевірки кожного з трьох предметів Золотолоска визначає, що одного з них завжди забагато в одній крайності, одного забагато в протилежній крайності, а третього «в самий раз».