Минуле і майбутнє капіталізму

Сьогодні питання розриву міх багатими і незаможними набуває такої ж гостроти, як і наприкінці XIX-го століття. Французький економіст Тома́ Пікетті (Thomas Piketty) вважає, що ступень концентрації багатства досягла рівня, який ставить під сумнів засади демократії як такої.

» Докладніше на Amazon

Тома́ Пікетті ілюструє динаміку накопичення капіталу та зростання простою формулою: R > G. «Коли темпи збільшення доходності капіталу (R) перевищують темпи економічного зростання (G), як це відбувалося у ХІХ-ому столітті (і як це, найімовірніше, знов відбуватиметься у столітті ХХІ-му), капіталізм автоматично генерує нерівність, яка руйнує меритократичні цінності, що є основою демократичного суспільства», — пише автор.

Упродовж століть економіка практично стояла на місці. Від початку нашої ери до 1700-го року темпи її зростання становили майже непомітні 0,1-0,3%; і лише промислова революція вивела економічне зростання на небачено високий 1,6% (що, як наголошує Пікеттi, набагато більше, ніж нам сьогодні здається). Разом з низькою інфляцією та стабільними цінами це дало чималі переваги людям, котрі вже мали гроші. Успадковані багатства наростали, як снігова куля, породжуючи розкіш та витонченість європейських міст, які сьогодні сприймаються нами як взірець загального добробуту. Проте, за словами автора, 1910-го року у Франції перший 1% найбагатших людей володів 60% національного багатства, а перші 10% — мали у своїх руках усі 90%». Отже, лозунги Великої французької революції реалізувались лише частково: братерство та свобода — так, а рівність — ні.

У ХХ-му столітті ситуація почала кардинально змінюватись. Франція та Велика Британія перестали існувати як колоніальні імперії, і тому втратили «золоту жилу» безперервного поповнення свого багатства. У вирі світових війн, революцій та економічних потрясінь згоріла чимала частка накопиченого капіталу, а податки пішли вгору, сягнувши в національних доходах всіх без винятку заможних країн 30-50% (раніше ця цифра не перевищувала однієї десятої). При цьому автор звертає увагу на те, що хоча таке явище, як руйнування капіталів торкнулося США набагато меншою мірою, ніж Європи — саме у цій країні було винайдено метод конфіскації надмірного доходу через найагресивніший у світі прогресивний податок. Так, Сполучені Штати першими запровадили ставку податку на дохід на рівні вищим, ніж 70% (у період з 1919-го по 1922-ий рік), а 1944-го, завдяки різним додатковим податкам, його максимальна ставка сягнула 94%.

Проте головним фактором формування соціально-майнової рівності стала інфляція, яка, досягаючи піку, розмивала капітали найзаможніших рантьє. Частково через інфляцію у період з 1914-го по 1945-й рік сукупна сума приватного капіталу в Європі знизилася (від значення, що перевищує національний дохід у шість-сім разів, до значення, що перевищує цей показник у два-три рази). Також високі темпи економічного зростання у 1950-тих-1980-тих сприяли тому, що в промислово-розвинутих країнах наймані працівники почали заробляти цілком гідні суми, сумарна частка яких у національному доході стабільно збільшувалась.

Втім, за Пікеттi все це було лише інтерлюдією, яка передувала неминучому «поверненню на круги своя». Завершення післявоєнної відбудови в Європі на початку 1980-тих ознаменувало кінець егалітарної доби. Центробанки покінчили з інфляцією, а податки для багатих було суттєво зменшено. Приватні статки відвойовували колишні позиції. Так, якщо у Франції з 1900-го по 1950-й рік частка успадкованих статків у національному доході скоротилася від 24% до 4%, то пізніше це значення знов пішло вгору, досягнувши 12% на початку 2000-тих. Тож приписуваний Ендрю Карнегі (Andrew Carnegie) вислів — «Те, що заробляє перше покоління, розсіює по вітру покоління третє» — став майже анахронізмом. У другій половині ХХ-го століття успадковані статки знов почали «обростати жиром» все більшої доходності. «За все життя вона не пропрацювала ані одного дня — але її капітал зростає такими ж темами, як і капітал Білла Гейтса (Bill Gates)», — пише Тома́ Пікетті про спадкоємицю L’Oréal Ліліан Беттанкур (Liliane Bettencourt). Щодо самого засновника Microsoft, то автор звертає увагу на те, що його cтаток керований вмілими інвесторами зростає так же швидко, як і в часи, коли Гейтс працював. «Таким чином, ми спостерігаємо, як підприємці перетворюються на рантьє — і то не в наступному поколінні, а протягом свого життя», — пише автор книги.

Ще одним чинником поглиблення соціально-майнової диференціації стала поява «гіпермеритократів» наприкінці ХХ-го століття — «геніальних» топ-менеджерів великих компаній, а також інших категорій «зірок» із астрономічними сумами компенсацій. Найбільшою мірою це явище притаманне США. У багатьох провідних американських компаніях є не менше ніж п’ять топів, які одержують винагороду в сумі, що дозволяє їм увійти до першого 1% індивідів із найвищим рівнем доходу (а в деяких випадках навіть до перших 0,1%). Зрештою, у збагаченні окремих людей не було б нічого поганого, якби темпи економічного зростання підтримувались на стабільно високому рівні. Але, як наголошує автор, розпочалася ера повільного росту. «В історії немає жодного прикладу передової у технічному відношенні країни, у якій збільшення ВВП на душу населення перевищувало б 1,5% протягом тривалого періоду часу», — пише Пікеттi.

Отже, висновок книги доволі фаталістичний: капітал нарощуватимете свою силу, що несе в собі серйозні негативні наслідки для нашої цивілізації. Чи можна зупинити його подальший наступ? Автор пропонує розглянути можливість запровадження глобального прогресивного податку на всі форми багатства, хоча і визначає, що ця ідея виглядає доволі утопічною.

Як пишуть деякі критики, висновки Тома́ Пікетті щодо тривалих перспектив соціально-економічного розвитку оспорити важко, але при цьому, на їхню думку, автор недооцінює ймовірність масштабних подій (як-от війни, природні катаклізми, поява радикально нових технологій) здатних переломити передбачуваний хід історичного розвитку, а також — зменшує роль глобалізації. Адже в умовах повільного зростання економік своїх країн (на рівні 2-3%) заможні рантьє мають набагато більше можливостей (ніж, скажімо, власники невеликих фірм) для інвестування в економіку таких динамічних країн, як Індія, Бразилія, і, звісно, Китай.

Книга Capital in the Twenty-First Century увійшла до переліку «Найкращі бізнес-книги 2014-року» (категорія «Економіка») за версією видання strategy+business, а також отримала нагороду «Financial Times and McKinsey Business Book of the Year Award» за 2014-й рік.

За матеріалами strategy+business.

^* Назва оригіналу «Le Capital au XXIe siècle»; видано у Франції 2013-го року.