Інтернет: що пішло не так?
Так, всесвітня мережа змінила все… тільки на гірше, — цю думку обстоює Ендрю Кін (Andrew Keen) у своїй праці «The Internet Is Not the Answer» («Інтернет — це не відповідь»).
Книга Кіна явно не вписується в оптимістичний тон дискурсу про «цей чудовий новий світ», що відкрив перед нами безліч можливостей. За його словами, «замість демократії та якнайповнішої реалізації засади багатоманітності, цифрова революція принесла скорочення кількості робочих місць, лавину надмірного контенту, пандемію піратства, а також радикально зменшила чисельність нашої ділової й культурної еліти».
Ендрю Кін — підприємець із 20-річним стажем (1995-го він заснував сервіс Audiocafe.com, популярну інтернет-фірму першого покоління). Зараз він — генеральний директор FutureCast, площадки, покликаної об’єднати найкращі уми Кремнієвої долини, а також — колумніст CNN. Славу «техноскептика» Кін здобув 2007-го, коли було видано книгу «The Cult of the Amateur» («Культ аматора»), перекладеної 17-ма мовами. У ній він написав: «Пробила година любителя — шоу ведуть глядачі».
У книзі «Інтернет — це не відповідь» Кін спростовує аргументи «технооптимістів», обґрунтовуючи тезу про те, що доступність технологій необов’язково приведе до формування економіки, сприятливої для повсюдного прояву людської творчості та інноваційності. Навпаки, частково завдяки потужному мережевому ефекту, що притаманний природі інтернету, стверджується уклад «переможцеві належить все». Зрештою, для тих, кого цікавить тенденція щодо концентрації мегабагатства в руках 1% населення планети — це аж ніяк не одкровення.
Аналізуючи вплив інтернету на культуру, Кін також не відкриває нічого нового, але приклади, котрі він наводить, не можуть не викликати занепокоєння. Так, за оцінками, лише в січні 2013-го 432 млн. унікальних користувачів скачували контент у порушення авторських прав. Автор звертає увагу на падіння обсягів продажу музики: з $38 млрд. наприкінці 1990-тих до трохи більше ніж $16 млрд. у завершенні 2000-го. Хоча і прийнято вважати, що такі сайти, як Spotify та Pandora, дають змогу людям творчих професій гідно заробляти на життя, Кін пише про протилежне; зокрема, наводить приклад піснярки Еллен Шиплі (Ellen Shipley), яка отримала гонорар в сумі $39,61 після того, як пісні на її слова було прослухано 3 млн. разів.
У книзі чимало аналогічних історій, що ілюструють, як генерування надмірних благ для споживача водночас створює «дефіцити» творчого та економічного характеру для суспільства. Книга розпочинається з опису Battery, приватного клубу, який нещодавно відкрився у Сан-Франциско. Ідеєю засновників було відтворити «сільський паб», котрий би відповідав смакам широкого кола любителів таких закладів. Втім, якщо клубу і вдалося чогось досягти — так це стати ототожненням прірви між багатими і незаможними, що поглиблюється в цьому місті.
Також Кін описує, як крах велетня промислової епохи компанії Kodak буквально розорив місто Рочестер (штат Нью-Йорк). 2013-го Kodak, яка колись заробляла величезні прибутки, зокрема, обробляючи та друкуючи фотознімки, звільнила 47 000 працівників. Того ж самого року Facebook придбала додаток обміну фотографіями Instagram за $1 млрд. На той момент в штаті Instagram було всього 13 фахівців. Ендрю Кін повною мірою усвідомлює іронію, що криється в цій ситуації. Kodak, яка самотужки донесла фотографію до мільйонів людей, була по суті знищена Instagram, що виконує цю ж саму роль безплатно. На переконання автора, вигоди на мільярди доларів, які Instagram, Skype, WhatsApp та інші сервіси генерують для споживачів, не компенсують збитків, котрі при цьому несе суспільство.
Подеколи Кін опускається до звичайного критиканства, наприклад, коли нападає на сервіс Uber чи автобуси «tech» — комфортабельні «шаттли», що безплатно возять жителів Сан-Франциско, працюючих у Кремнієвій долині, на роботу. З особливим задоволенням автор атакує Google. Віддаючи належне генію компанії, він постійно повертається до її «гріхів», якими є неконструктивна позиція щодо протидії піратству; роль, котру відіграла компанія у створенні суспільства, де стеження стає нормою; негативний вплив на культурне виробництво та прагнення суцільної монополії. Хоча зараз ці факти вже добре відомі, і, ймовірно, навряд чи зацікавлять більшість читачів.
Проте основний зміст того, що намагається донести до нас Кін, важко заперечити. Ідея «руйнування задля творення» — це чудово, але сама її сутність є такою, що зруйнувавши щось, ви повинні на цьому ж місці створити дещо ще, крім вражаючого збагачення кількох засновників та інвесторів. Інтернет досяг неймовірних висот, ставши для споживача повсюдною «звідницею» — найважливішою часткою його комерційного буття. Безплатна музика! Безплатні новини! Селфі! Що ще вам потрібного для повного щастя? При цьому «споживач» головує за рахунок повного ігнорування «громадянина», котрий, як вважає Кін, за останні два десятиліття сильно постраждав, втративши роботу, приватність, відчуття колективної ідентичності та розуміння змісту поняття «загальне благо». На переконання автора, спекуляціям про те, що все OK, бо механізм руйнування закладено у самій природі інтернету, не може бути жодного виправдання.
Але якщо інтернет — це не відповідь, що ж тоді може нею стати? Кін покладає надію на дорослішання всесвітньої мережі. Але це не відбуватиметься само по собі. Уряди країн та організації мусять якомога активніше сприяти цьому через законодавство, регулювання та змінювання підходів компаній до ведення бізнесу. Вивчаючи вже вчинені спроби загнуздати технологічні компанії, Кін робить висновок: хоча і вдалося дещо «знизити градус» монополістичних амбіцій, взяти під контроль програми масового збору, спроби порушення авторських прав та інші негативні моменти — цього недостатньо. Але все ж таки автор вірить, що сама логіка історичного розвитку приведе до потрібних змін. Врешті-решт, раніше чи пізніше, але самих «підривників» хтось неминуче «підірве». Що буде після цього — поки що залишається темою для роздумів.
За матеріалами strategy+business.
|
