Економіка обміну: що отримає суспільство — вигоди чи збитки?
У своїй новій книзі «The Sharing Economy: The End of Employment and the Rise of Crowd-Based Capitalism» («Економіка обміну: кінець традиційної занятості — початок “капіталізму юрби”») Арун Сундарараджан (Arun Sundararajan), професор бізнес-школи Нью-Йоркського університету, пропонує свій погляд на те, як компанії та технологічні платформи нової хвилі змінюватимуть природу економічних стосунків.
Сундарараджан називає «капіталізмом юрби» явище, яке втілюють у собі такі стрімко зростаючі комерційні платформи, як Uber. На його думку, цей термін описує сутність нового феномену точніше, ніж більш поширений — «економіка обміну». Хоча в термінологічній багатоманітності (серед інших визначень — «економіка "на вимогу"» та «економіка короткострокових контрактів») немає нічого дивного. Бо ця модель реалізується в дуже різних формах. Деякі підприємства насправді сприяють обміну послугами між індивідами (один із прикладів — платформа Couchsurfing); інші гравці (як-от Etsy) фактично є звичайними електронними біржами. Статус людей, які забезпечують роботу платформ, також не є однаковим: одні діють як підприємці, котрі можуть здійснювати транзакції на власних умовах; інші — мало чим відрізняються від працівників звичайних фірм.
У «The Sharing Economy» Сундарараджан вчиняє спробу проаналізувати це вкрай неоднорідне явище: пояснити, звідки походить економіка обміну та куди вона рухається. У певному сенсі економіка обміну є рухом «назад у майбутнє», — зазначає автор. Бо в допромислову епоху більшість людей фактично функціонували в «економіці обміну» — мали власну справу або жили за рахунок випадкових заробітків. У ХХ-му столітті з’явилися великі корпорації, які винаймали десятки чи сотні тисяч людей та забезпечували їм певний рівень соціального захисту. Але у міру того, як здійснюватиметься перехід від капіталізму корпорацій до капіталізму юрби, і підприємці, і великі компанії отримуватимуть вигоди, яких не мали їхні попередники. Висвітлюючи «плюси» економіки обміну, Сундарараджан, зокрема, зупиняється на можливості продуктивнішого використання капіталу — що, на його думку, дозволить подолати проблему, яку висвітлив Тома́ Пікетті (Thomas Piketty) у своїй книзі «Capital in the 21st Century» («Капітал у ХХІ-му столітті») (йдеться про те, що доходність інвестицій у фізичні активи зростає швидшими темпами, ніж економіка в цілому). Серед інших переваг: фрагментація споживання, що приведе до зростання попиту за рахунок його урізноманітнення; зсув від економії на масштабі до використання мережевого ефекту та «демократизація економічних можливостей, що несе в собі перспективи інклюзивного зростання».
Однією із головних тез книги є те, що технологічно-зумовлена фрагментація традиційно ієрархічної економіки розкриє перед людьми величезні можливості щодо заробляння грошей та дасть змогу багатьом стати майже рантьє (за рахунок експлуатації активів, що недовикористовуються: авто, житло тощо).
Хоча це твердження може викликати певний скептицизм. Бо тих, хто живе тільки за рахунок доходів від комерції цього типу, не так вже й багато; для інших у кращому випадку — це може бути додатком до основної зарплати. Чимало фахівців вже висловлюють побоювання стосовно того, що для основної маси людей поширення економіки обміну означатиме більшу хиткість матеріального становища, а для суспільства в цілому — зростання економічної нерівності.
Проте Сундарараджан не стверджує, що гравцям економіки обміну можна дозволили функціонувати без жодного регулювання. Він лише зазначає, що оскільки нова економіка породжує цілком нові форми діяльності, то «немає жодного сенсу в тому, щоб пробувати втиснути стару регулярну систему в нові економічні моделі». На переконання автора, мережеві компанії добровільно (і набагато активніше, ніж їхні традиційними аналоги) прагнутимуть через саморегулювання служити суспільному благу. Адже залучення нових користувачів у першу чергу залежатиме від репутації, яку здобула платформа серед існуючих клієнтів. Але все одно залишається незрозумілим — як можна запобігти поширенню платформ, котрі використовуватимуться недобросовісними бізнесами, щоб обійти правила, яких інакше вони змушені дотримуватись.
Напевно, найпроблемнішим є питання забезпечення нормального ставлення до працівників. Хоча й тут Сундарараджан налаштований доволі оптимістично. Він вважає, що позбавившись такого тягаря, як тривалі зобов’язання щодо персоналу, нові фірми зможуть (якщо не добровільно — то під тиском суспільства) робити внески до системи соціальних пільг, які отримуватиме людина без прив’язання до місця праці. У тривалій перспективі такий підхід може трансформуватись у забезпечення всіх членів суспільства базовим доходом, що стане компенсацією за скорочення чисельності робочих місць та погіршення якості пропозицій із працевлаштування. Таким чином, як наголошує автор, якщо зараз економіка обміну досягла прориву в реагуванні на потреби споживачів, то в подальшому всі (не лише користувачі, але й працівники) матимуть можливість скористатися з її переваг.
За матеріалами strategy+business.
|
