Уроки лідерства від найвидатніших капітанів спортивних команд

Як приклади переможних спортивних команд можуть допомогти нам глибше зрозуміти сутність лідерства? Відповідь на це запитання дає книга Сема Волкера (Sam Walker) «The Captain Class: The Hidden Force That Creates the World’s Greatest Teams» («Клас капітана: прихована сила, що створює найкращі команди світу»)¹.

» Докладніше на Amazon

У Celtics не було гравців суперкласу на кшталт Майкла Джордана часів свого розквіту. Статистика матчів теж не вражала нічим особливим. У цей дивовижний час безупинних перемог у ній змінилося кілька тренерів. Але Волкер зауважив, що період виступів центрового Білла Расселла (Bill Russell) збігся з перебуванням Celtics на вершині успіху. Також з 1963-го по 1969-й рік Расселл виконував функцію капітана команди, а коли вийшов на пенсію 1969-го, Celtics почала стрімко втрачати набрану висоту.

Ще раз проаналізувавши зібрані дані, Волкер побачив, що в абсолютно кожній із 16-ти команд рівня 1 був один учасник, період кар'єри якого збігся зі смугою вдач в історії колективу. І цей гравець був капітаном команди.

Так з'явилася «теорія капітана». Автор стверджує, що саме капітани відіграють основну (і навіть можна сказати визначальну) роль у досягненні мегауспіху. Але чому? Оскільки кореляція не обов'язково означає причинно-наслідкові зв'язки, Волкер поставив ціль знайти відповіді на два запитання.

По-перше, враховуючи те, що капітани часто змінюються, що робили особливо успішні з них для своєї команди? По-друге, які спільні якості та характеристики мали капітани команд із дуже різних видів спорту (від чоловічого хокею до жіночого волейболу)?

Автор побачив, що всі вони проявили себе як сильні лідери, небайдужі до своїх товаришів — щиросердно з ними розмовляли, давали поради на ігровому полі та поза його межами, ставили перед викликом, виступали в ролі «хранителя секретів», розв'язували спори, задавали стандарти та вселяли страх, якщо це було потрібно. Характеризуючи Бака Шелфорда (Buck Shelford), у 1986-1990 роках капітана All Black, збірної Нової Зеландії з регбі, один із гравців сказав: «Він міг пройтися босим по битому склу — бо мав це в собі».

Волкер зробив висновок, що видатні капітани — це ті, кого менеджери бейсбольних клубів називають «склеювачами», — індивіди, які повністю присвячують себе зміцненню команд зсередини. Тому, напевно, немає нічого дивного в тому, що вони рідко є найталановитішими чи найяскравішими гравцями — інакше кажучи, найрезультивнішими виконавцями, які прославляються в діловій літературі. По-справжньому визначним капітанам потрібні скромність та жорсткість. Дідьє Дешам (Didier Deschamps), півзахисник та капітан французької команди, який привів її до перемоги на чемпіонаті світу 1998-го року та на чемпіонаті Європи 2000-го, без жодного хизування називав себе «піднощиком води», завдання якого — передати м'яч іншим гравцям. (Зараз Дешам — тренер збірної Франції.)

Значна частина книги присвячена аналізу семи рис, які притаманні цим незвичайним капітанам спортивних команд. Це «бульдожа» впертість, тенденція грати агресивно на межі фолу, бажання братися за невдячну роботу, скромність та демократичність спілкування, здатність мотивувати інших невербальними сигналами, мужність триматися окремо в групі (і протистояти менеджменту, якщо потрібно) та вміння тримати емоції в «залізному кулаку», що дозволяє закривати розум для будь-яких відволікань.

Отже, навіть зараз, у час алгоритмів, такі унікально-людські якості, як гнучкість взаємодії, скромність та мужність казати правду тим, хто стоїть вище, є елементами «наріжного каменя», на якому стоїть досконалість.

Все це ілюструється яскравими, часто захоплюючими прикладами — як ці капітани підходили до конкурентної боротьби, як спілкувалися, надихали своїх товаришів, «витягали» з них найкраще, як протистояли тренерам та рефері. Мірея Луї (Mireya Luis), під проводом якої збірна Куби з волейболу три рази поспіль виборювала кубок світу, здійснювала психологічну «атаку» на бразильську команду — традиційного фаворита змагань, використовуючи прийом, який Волкер називає «розумним порушенням правил». А Валерій Васильєв, легендарний захисник хокейної збірної СРСР, вивів її на траєкторію багаторазових перемог після сутички в літаку з тренером, який звинуватив у провальному для команди другому місці на Олімпіаді в Лейк-Плесиді окремих гравців.

Автор звертається до статті з клінічної психології, в написанні якої брав участь Тім Данкан (Tim Duncan) — на той час студент, потім гравець San Antonio Spurs, котра в період з 1997-го по 2016-й рік п'ять разів вигравала чемпіонати NBA. В цій публікації, яка називається «Blowhards, Snobs, and Narcissists: Interpersonal Reactions to Excessive Egotism» («Хвастуни, сноби та нарцисисти: міжособистісна реакція на надмірний егоїзм») обґрунтовується теза про те, що егоцентричні люди, які виражають зверхність через мову або рухи тіла, можуть негативно впливати на згуртованість групи чи команди. Сам Данкан упродовж своєї майже двадцятирічної кар'єри в Spurs ототожнював діаметрально протилежні якості, повністю присвячуючи себе настройці гри для товаришів по команді. Спортивні журналісти назвали багаторічного капітана Spurs «найнуднішою суперзіркою в історії спорту». Проте книги рекордів говорять про цілком інше.

За матеріалами strategy+business.

¹ Книга увійшла до переліку «Найкращі бізнес-книги 2017-го року» в категорії «Лідерство» за версією strategy+business.