Економіка спільної участі: парадокси довіри

Джерело: open

Поява платформ для обміну та оренди чого завгодно спонукає нас довіряти незнайомцям. І, як свідчить статистика, ми справді їм віримо. Чому так відбувається?

Історія неуспіху

Минулого липня молодий підприємець Чжао Шупінг (Zhao Shuping), надихнувшись ідеєю оренди велосипедів, створив стартап Sharing E Umbrella. Він міркував таким чином: якщо людина забула вдома парасольку, вона може за невелику суму ($0.80 за півгодини) взяти цю річ у користування прямо на вулиці.

Шупінг зумів залучити $1,6 млн. капіталу, придбав 300 тисяч парасолек і встановив спеціальні тримачі для них на станціях метро в 11 містах Китаю. Здавалося, що стартап приречений на успіх — особливо враховуючи те, наскільки китайці люблять орендувати речі, а не купувати їх. Але усі 300 тисяч парасолек вкрали за перші два тижні роботи стартапу.

Довіра в цифрах

За прогнозами, до 2025 року економіка спільної участі може зрости до $335 млрд. Платформи для обміну та оренди стають все більш поширеними, але зростає і кількість історій невдач, подібних до Sharing E Umbrella. Проте наша довіра до цієї концепції залишається дуже високою.

Шерингова економіка використовує технології для полегшення транзакцій між людьми, в яких вони передають один одному ресурси, що не використовують самі. Ця система повністю залежить від нашої готовності довіряти незнайомцям. Ми сідаємо до них у машини, спимо у їхніх ліжках, запрошуємо їх до своїх домівок, аби, скажімо, зібрати меблі, доручаємо їм догляд за нашими домашніми тваринами.

Все це вимагає абиякої довіри, але чи насправді вона така висока? Ще у 1970-х майже 50% американців вважали, що більшості людей можна довіряти; сьогодні ця цифра складає 31%.

Інші опитування показують, що у нас достатньо низький рівень довіри до преси (12%), банків (14%) та урядовців (16%). Але навіть колегам і сусідам ми довіряємо не дуже сильно: 58% і 42% відповідно. Серед представників покоління мілленіалів ці цифри ще нижчі. Парадоксально те, що при цьому ми довіряємо незнайомцям, з якими ділимо поїздки, у середньому на 88%!

Що відбувається насправді?

За словами Рейчел Ботсман (Rachel Botsman), одного з провідних світових експертів з шерингової економіки, компанії використовують технології для створення практично миттєвої «віртуальної довіри» серед користувачів. Однак інколи зростання цієї економіки відбувається швидше, аніж з’являється довіра — і тоді починаються крадіжки парасолек.

У будь-якій системі, яка потребує колективної довіри, люди будуть діяти відповідно до власних інтересів, навіть за рахунок інших. Наприклад, якщо залишити миску з солодощами на Геловін без нагляду, то жодна дитина не зупиниться на одній цукерці.

Цей феномен відомий під назвою «трагедія спільного». Він неодноразово проявлявся в економіці спільної участі, і особливо помітно це в Китаї. Адже там темпи зростання часто важливіші за побудову довіри.

Минулого року 70 компаній, що займаються спільним використанням велосипедів, збільшили свою капіталізацію до $1 млрд. Але при цьому виникла надлишкова пропозиція, що призвела до негативних наслідків. Злодії викрадали велосипеди тисячами і розбирали їх на запчастини, ліниві користувачі кидали велосипеди будь-де, вандали обходили систему безпеки, ламаючи замки.

У місті Ханчжоу влада зібрала більше 20 тисяч таких велосипедів на 16 величезних «кладовищах», де вони продовжують псуватися й досі.

Люди не завжди добре ставляться до речей, які беруть в оренду чи ділять з іншими. Парасольки, подушки в літаках, зарядні пристрої для смартфонів, одяг та багато іншого регулярно псують чи крадуть. Але ми все одно продовжуємо вірити в економіку спільної участі. Причина, напевно, у тому, що технології змінили самі механізми формування нашої довіри.

У доіндустріальні часи, коли ми хотіли обміняти козу на 30 кілограмів пшениці, ми базували нашу довіру на міжособистісних стосунках. Після промислової революції ми почали отримували більшість товарів від великих корпорацій. Операції стали менш особистими, а довіру стали формувати до себе організації, створюючи сильні бренди.

Сьогодні компанії завойовують довіру за допомогою технологій на кшталт систем рейтингування, що мають на меті відтворити дуже особистісну модель капіталізму. Ця «штучно знегерована» довіра вбудована в нашу взаємодію з шеринговою економікою. Наприклад, коли ми користуємось Lyft, то бачимо обличчя водія, його ім’я, а інколи і його музичні смаки. Можна у режимі реального часу дивитись, як рухається його автомобіль. І, що найважливіше, ми бачимо його рейтинг, який є свідченням колективної довіри до нього з боку інших користувачів.

Цифрові системи часто поєднують з великими командами працівників-«контролерів». Наприклад, Airbnb найняв команду з 600 людей, щоб «почистити» сайт від недобросовісних користувачів після інциденту з вторгненням у будинок у 2011 році.

Арун Сундарараджан (Arun Sundararajan), автор книги «The Sharing Economy» («Економіка спільної участі»), розповідає нам, що такий підхід суттєво прискорив процес формування довіри. «Якщо ви зустрічаєтесь із незнайомцем і нічого не знаєте про нього, потрібен час на те, щоб довіра виникла,- говорить він. — Але якщо у вас є цифрова система, яка дає вам купу інформації про автентичність цієї людини, довіру можна отримати миттєво».

Зараз платформи починають з’ясовувати, наскільки далеко може зайти наша довіра — і бачать, що межі дуже широкі. Зрештою, більшість людей не хочуть, аби декілька поганих випадків зруйнували чудову ідею.

За матеріалами The Hustle.

Ілюстрація: Batshevs / Shutterstock.com