ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: «БЕЗХРЕБЕТНА ІСПАНІЯ»
<< До початку
ЧАСТИНА 2
ЧОМУ ІСНУЄ СЕПАРАТИЗМ?
Одним з найприкметніших феноменів іспанського політичного життя в останні двадцять років стала поява регіоналізмів, націоналізмів, сепаратизмів, тобто рухів етнічного й територіального відокремлення. Чи багато іспанців усвідомлює справжню історичну реальність цих рухів? Боюся, що ні.
Для переважної більшості каталонський і баскський «націоналізм» є штучним рухом, який видуманий, скажімо так, «з нічого», без глибоких на те причин та мотивів, і виник з доброго дива якихось кільканадцять років тому. З цього випливає, що Каталонія і Країна Басків доти не були соціальними єдностями, відмінними від Кастілії чи Андалусії. Іспанія, мовляв, була однорідною масою, без якісних перервностей, без внутрішнього розмежування її частин. А розводити балачки про регіони, про різні народи, про Каталонію, про Еускаді — це все одно, що встромити ножа в однорідну масу і розкраяти на різні організми одвічне, компактне ціле.
Якісь там люди, спонукувані економічною захланністю, власними амбіціями, більш-менш келейною заздрістю, умисне підривають національну єдність своїми свавільними діями. Той, хто має таке уявлення про сепаратистські рухи, висновує з логічною послідовністю, що єдиний метод боротьби з ними полягає в їх придушенні шляхом прямих утисків, переслідування їх ідеї, їх організації та їх членів. Це втілюється в таку, наприклад, конкретну форму. В Барселоні та Більбао змагаються «націоналісти» й «унітаристи»; тож центральна влада мусить надати нездоланну силу, яку вона, як тотальна влада, має, одній з ворогуючих сторін; ясна річ — унітарній. Це, принаймні те, чого домагаються баскські та каталонські центристи, і з їхніх уст нерідко можна почути таке: «Сепаратистів не годиться трактувати як іспанців»; «усе владнається, коли центральна влада настановить нам губернатора, котрий би прислухався до нас».
| |
 |
|
Бути паном самого себе — це перша умова панування над іншими.
|
Мої міркування про витоки, характер, трансцендентність і трактування цих сепаратистських прагнень украй відмінні. Мені здається, що унітаризм, котрий до сьогодні протистоїть каталоністам і біскаїстам, є продуктом каталонських та біскайських голів, зроду нездатних (говорю загалом, шануючи конкретні особи) зрозуміти історію Іспанії. Для них усе ясно, як божий день: Іспанія — витвір Кастілії, тож усі підстави вважати, що тільки кастільські голови мають адекватні органи для розуміння великої проблеми інтегральної Іспанії. Я не раз потішався, уявляючи собі, що було б, якби тисячу років тому не кастільці, а унітаристи, каталонці й біскайці, були уповноважені кувати таку величезну річ, яку ми називаємо Іспанією. Гадаю, що вони, неспроможні підняти єдину Іспанію, б'ючись лобами в стіну, перетворили б півострів на тисячу кантонів. Оскільки, як ми згодом побачимо, таке розуміння «націоналізмів» і спосіб боротьби з ними є, своєю чергою, сепаратизмом і партикуляризмом. Це те саме каталонство і біскайство, тільки з протилежним знаком.
ТАНТО МОНТА
Уродженці цього суворого плоскогір'я, що тягнеться від Ебро до Тахо, розчулюються на згадку про поєднання Кастілією півострова. Від самого початку Кастілія дає знати, що вміє володарювати. Усе залежить від енергії, якою вона потрапила володарювати самою собою. Бути паном самого себе — це перша умова панування над іншими. Кастілія прагне здолати у своєму власному серці потяг до хуторянства, розуміючи вузьке бачення безпосередніх інтересів, що панує серед решти іберійських народів. Відтак вона спрямовує своє завзяття на великі починання, які потребують широкої співпраці. Вона першою започаткувала довгі, складні траєкторії міжнародної політики — ще одна ознака націоналізаторського генія. Великі нації утворилися не з нутра, а ззовні; тільки вдатна міжнародна політика, політика далекосяжних намірів, уможливлює вдалу внутрішню політику, котра, врешті-решт, завжди є мілководною політикою. Лише в Арагоні, як і в Кастілії, існувало міжнародне чуття, на перешкоді якому, проте, стояла геть протилежна цьому достоїнству вада — затята селянська недовірливість, незбориме прагнення зберегти свої етнічні й культурні особливості. Тривалі прикордонні змагання кастільців з мусульманами — іншою цивілізацією, приводять їх до усвідомлення історичної близькості з іншими іберійськими монархіями, попри видимі відмінності у зовнішності, вимові, вдачі, землі. Отже, «єдина Іспанія» народжується в голові Кастілії не як прочуття чогось реально існуючого — Іспанія насправді не була єдиною,— а як абстрактна ідея чогось здійснимого, спонука виявлення волі, «уявне завтра, здатне дисциплінувати сьогодні». Так мішень вабить стрілу й напинає тятиву. Так діловій людині Сесілу Родсу спадає на думку ідея Родезії — імперії в диких африканських нетрях. Коли на чолі традиційної політики Кастілії стає ясний, проникливий розум Фернандо Католика, все стає можливим. Геніальна арагонська лисиця збагнула, що Кастілія мала рацію — треба перебороти недовірливість своїх селян і об'єднатися в більшу Іспанію. Далекосяжні наміри Фернандо могли бути здійснені лише з Кастілії, бо тільки в ній вони знаходили властивий відгук. Отже, іспанської єдності досягнуто. Але навіщо? З якою метою? Під якими гаслами й прапорами? Щоб жити вкупі й грітись довкола головного вогнища, одне побіч одного, мов старенькі сивіли взимку? Все навпаки. Союз укладається для того, щоб випромінити іспанську енергію на всі чотири сторони, щоб розлитися по планеті, щоб створити ще більшу імперію. Іспанія єднається задля цього і з цієї причини. Марево таких починань є спробою зазирнути за видноколо. Це вабить, захоплює і спонукає до союзу, що збиває антагоністичні темпераменти в один компактний блок. Для того, хто має добре історичне чуття, немає сумніву, що «іспанська єдність була, передусім і над усім, тогочасним об'єднанням двох великих міжнародних політик — політики Кастілії, спрямованої на Африку й центр Європи, і політики Арагону, скерованої на Середземномор'я. Вислідом стало те, що вперше в історії виникає ідея «Weltpolitik»; іспанська єдність була створена саме для того, щоб випробувати її.
У попередньому розділі я стверджував, що національне поєднання, спільне життя народів і соціальних груп вимагає якогось високого наміру співпраці та привабливого образу життя вкупі. Історія Іспанії підтверджує цю опінію, витоки котрої сягають історії Риму. Ми, іспанці, об'єдналися п'ять століть тому, щоб здійснити «Weltpolitik» і щоб випробувати багато інших починань під великим вітрилом.
Це аж ніяк не моя химерна побудова, не віньєтка китайського мандарина, яку нероба літератор доточує п'ятсот років по тому до надій і смутків давньої доби.
Серед тисячі інших свідчень я хотів би навести ось ці два, що дають безперечні докази і доповнюють одне одного. Перше належить Франческо Гіччіардіні — молодому флорентійському амбасадору в нашому краї. У своїй книзі «Relazione di Espagna» він розповідає, як одного разу спитав у короля Фернандо: «Як могло статися, що такий войовничий народ, як іспанський, завжди звойовували, цілком чи почасти, галли, римляни, карфагеняни, вандали, маври?» На що король відказав: «Нація досить вдатна до війни, але безурядна, тож чинити з нею великі справи може лиш той, хто вміє тримати її укупі й давати їй лад». Саме це, додає Гіччіардіні, і зробили Фернандо та Ізабелла; завдяки цьому вони змогли повести Іспанію на великі мілітарні звершення4.
Тож виходить, що єдність — це причина і умова здійснення великих справ. Чи хтось сумнівається? Але набагато цікавішим, глибшим і вартнішим є зворотній зв'язок — ідея великих звершень породжує національну єдність.
Гіччіардіні не відзначався надто великим розумом. Найсвітлішою головою того часу був Макіавеллі. За тієї доби ніхто стільки не розмірковував про політику, ніхто краще за нього не знався на механізмах канцелярій. Окрім того, далекоглядного секретаря сеньйорії, як нікого, цікавила діяльність Фернандо. Його «Державець» є, власне кажучи, роздумами про те, що зробили Фернандо Католик і Чезаре Борджа. Макіавеллізм є чисто інтелектуальним коментарем італійця до діянь двох іспанців.
|
Великі нації утворилися не з нутра, а ззовні; тільки вдатна міжнародна політика, політика далекосяжних намірів, уможливлює вдалу внутрішню політику, котра, врешті-решт, завжди є мілководною політикою.
|
|
|
|
Існує цікавий лист, що його Макіавеллі пише до свого приятеля Франческо Ветторі, ще одного флорентійського амбасадора, з приводу неочікуваного замирення, що його Фернандо Католик запропонував королеві Франції 1513 року. Ветторі не годен збагнути політику «підступного короля», але Макіавеллі дає цьому проникливе пояснення, що стає пророчим. Ось як він змальовує тактику Фернандо Іспанського:
«Якби Ви взяли до уваги наміри і методи цього католицького короля, то так би не чудувалися з того замирення. Цей король, як Вам відомо, з мализни й убозтва добувся неабиякої величі. Він повсякчас мусив воюватися з новими державами і недовірливими підданцями5, і один із способів утримати нові держави та укріпити хиткі душі від сумнівів та нерішучості він вбачав у спрямуванні кипучої енергії люду на нові звершення. Король збагнув цю доконечність і добре нею скористався; це й спричинило до африканських походів, поділу Королівства6 та багатьох інших заходів. Тому він стає на чолі діянь, які судилися долею і яких вимагала доконечність»7.
Годі вимагати більшої ясності й точності від сучасника. Подальший перебіг подій довів прозірливість флорентійця. Доки Іспанія мала перед собою великі звершення, а спільне життя на півострові поліпшувалось, національне єднання не зазнавало руйнувань.
Але ми зупинились на тому, що впродовж останніх років не вщухає гомін націоналізмів, регіоналізмів, сепаратизмів...
Тож повернімося до початку цієї розвідки і спитаймося: чому?
ПАРТИКУЛЯРИЗМ
Одна з нових емоцій, покликаних до життя кінематографом, колись надихнула Гете. Маю на увазі ті фільми, що стискають у короткі миті тривалий генеративний процес якоїсь рослини. Від зернятка, що проростає, і до квітки, що розпускається на стеблі вінцем довершеності, у природі минає доволі багато часу. Ми не добачаємо причинності: стадії росту постають перед нами як серія застиглих форм, замкнених і скристалізованих у самих собі, без найменшого зв'язку з попередніми чи наступними. Втім, ми прочуваємо, що справжня реальність рослинного життя — не серія статичних і окремих контурів, а прихований рух послідовних перетворень. Звичайно, «час», виділений розвиткові рослини диригентською паличкою Природи, повільніший того, якого потребує наша сітчатка для поєднання двох рухомих образів в один рух. У деяких випадках, настільки рідкісних, наскільки й прихильних до нас, «час» рослини і нашої сітчатки збігається, і тоді містерія її життя постає перед нами навіч. Це сталося з Гете, коли в мандрах з півночі в Італію його пильні очі, призвичаєні до ритму проростання німецької флори, зачудувалися з «анданте» полудневої рослинності. Так відкривається ботанічний закон метаморфози — геніальний внесок поета в природничу науку.
Щоб добре зрозуміти якусь річ, необхідно перейнятися її ритмом. Інакше мелодія її існування не сприймається нами в її безперервності. Вона розсипається на набір безладних і безглуздих звуків. Коли до нас говорять надто швидко або надто повільно, склади не в'яжуться в слова, як і слова — у фрази. Як порозумітися двом душам відмінного мелодійного «часу»? Якщо нам хочеться з чимось або кимось зблизитися, то ми спершу сприймаємо пульс його життьової мелодії і, як він того вимагає, мчимо якийсь час у пориві поруч нього або ж стишуємо до кроку наше серце.
Тобто кінематограф пристосовує наш зір до повільного росту рослини і домагається того, що її розвиток прибирає в наших очах тривалості одного поруху. Відтак ми сприймаємо її з такою ж очевидністю, як знайому людину, і нам здається, що квітка розцвітає миттєвим порухом.
Якби кінематограф можна було пристосувати до історії, то перед нами перебігли б сконденсовані в короткі хвилини чотири останні століття іспанського буття. Історія Іспанії у вигляді стягнених докупи незліченних фактів, сплавлених у суцільну криву лінію, набула б експресії жесту, і події сьогочасності, в котрих завершується розлогий жест, вияснилися б самі по собі, як смуток, що перебігає по обличчю, або втома, від якої опускається рука.
Тоді ми побачили б, що з 1580 року до сьогодні в Іспанії відбувається занепад та дезінтеграція. Поєднальний процес тривав по висхідній до Філіппа II. Двадцятий рік його королювання можна визначити як роздільну межу в долях іберійських народів. До її горішньої точки історія Іспанії є висхідною і нагромаджувальною; від неї до нас історія Іспанії є занепадною і розпорошувальною. Процес дезинтеграції неухильно посувається з периферії до центру. Спершу відокремлюються Нідерланди та Міланське герцогство, потім — Неаполітанське королівство. На початку XIX століття відокремлюються великі заморські провінції, а наприкінці його — менші колонії Америки та Далекого Сходу. В 1900 році іспанське тіло повернулося до своєї первісної півострівної голизни. Чи закінчується на тому дезинтеграція? Можливо, це випадковість, але відокремлення останніх заморських володінь, схоже, стало знаком для початку розпорошення в самому краї.
| |
|
|
...єдність — це причина і умова здійснення великих справ. Чи хтось сумнівається? Але набагато цікавішим, глибшим і вартнішим є зворотній зв'язок — ідея великих звершень породжує національну єдність.
|
1900 року починається гомін регіоналізмів, націоналізмів, сепаратизмів... Це сумне видовище довжелезної, кількасотлітньої осені, коли пориви навального вітру шарпають дерева, обриваючи з віття пожовкле листя.
Поєднальний процес полягав у збиранні — окремі соціальні групи інтегрувались як частини одного цілого. Дезинтеграція є зворотнім процесом, коли частини цілого починають жити як окремі. Цей феномен історичного життя я називаю партикуляризмом, і якби мене спитали, яка найголовніша ознака іспанського сьогодення, я відповів би цим словом.
Міркуючи таким робом, було б, звісно, легковажно судити про рухи в Каталонії та Біскайї як про штучні, породжені чиєюсь примхою. Та це не так. Ці рухи є не чим іншим, як найвиразнішою ознакою стану розпаду, в якому опинився наш народ; в них простежується жест розпорошення, початий три століття тому. Націоналістичні теорії, політичні програми регіоналізму, висловлювання їх прибічників несуттєві і, здебільшого, надумані. Але в цих історичних рухах, які є механікою мас, те, що мовиться,— тільки привід, поверхове, минуще й примрійне обгрунтування, що має лиш символічну вартість, як умовне вираження, майже завжди невідповідне глибоким почуванням, невиразимим і темним, що діють на споді колективної душі. Кожен, хто керуватиметься в політиці та історії тим, що мовиться, зробить прикру помилку. Програма Тіволі адекватно не виповідає відцентрової спонуки, що її відчуває каталонський народ, так само, як відсутність сепаратистських програм у Галісії, Астурії, Арагоні, Валенсії не доводить, що їм не властивий точнісінько такий інстинкт партикуляризму.
Те, що люди думають і говорять,— громадська думка,— завжди в пошануванні; але вона майже ніколи не виповідає достеменно їх справжні почуття. Скарга недужого не є назвою його недуги. Хворий на серце скаржиться звичайно на все тіло, а не на саме серце. Можливо, коли в нас болить голова, лікувати треба печінку. Що кращі медицина і політика, то більше схожі на метод Оллендорфа.
«Суть партикуляризму полягає в тому, що кожна група перестає почувати себе частиною, а відтак перестає поділяти почуття інших», їй не важать надії чи потреби інших, вони не солідаризуються з ними, щоб допомогти в їх прагненнях. Як збиткування, якого часом зазнає сусіда, не збурює через симпатичну нервову систему інші національні ядра, він залишається наодинці зі своєю бідою та слабкістю. Натомість, цьому соціальному стану притаманна надчутливість до своїх бід. Прикрощі чи труднощі, які за часів єдності переносяться легко, здаються нестерпними, коли душа спільноти виокремлюється з спільного національного життя8.
Властиво, можна сказати, що партикуляризм існує нині скрізь в Іспанії, попри деякі відмінності, залежно від умов кожного регіону. В Більбао і Барселоні, які почуваються наймогутнішими економічними силами півострова, партикуляризм прибирає агресивної, яскраво виявленої постави та велемовної риторики. В Галісії, нужденному краї, заселеному покірливим, недовірливим і непевним себе людом, партикуляризм знову набирає сили, мов той нарив, що ніяк не може прорвати, і надягає машкару потайної та смиренної скривдженості, з фатальною інертністю віддається чужій волі, звільняючи тіло, щоб зберегти тим більше внутрішню згоду.
Мені завжди було незрозуміле, чому ствердний націоналізм Каталонії та Басконії непокоїть, натомість національний нігілізм Галісії чи Севільї не викликає ляку. Це вказує, що досі немає справжнього розуміння зла і що патріоти з картонними головами вважають величезну національну проблему розв'язаною після поразки на виборах сеньйорів Сота і Камбо.
Метою цього есе є коригування відхилення прицілу загальноприйнятого політичного мислення, яке шукає корінь зла каталонського й біскайського націоналізму в Каталонії та Біскайї, хоча не там його треба шукати. А де ж бо?
Для мене тут немає сумнівів. Коли якесь суспільство стає жертвою партикуляризму, завжди можна стверджувати, що саме центральна влада першою його продемонструвала. Це й сталося в Іспанії.
Кастілія створила Іспанію, і Кастілія ж її зруйнувала.
Початкове ядро іберійського єднання — Кастілія — спромоглася здолати свій власний партикуляризм і заохотила решту іберійських народів до співпраці в гігантському проекті спільного життя. Кастілія стає привідцею великих діянь, стає на службу високих правових, моральних та релігійних ідей; накреслює взірцевий план соціального ладу, унормовує перевагу кращих над нижчими, активних над інертними, кмітливих над тугодумами, благородних над ницими. Усі ці прагнення, норми, звичаї, ідеї протягом якогось часу життєздатні. Люди надихаються ними, вірять в них, шанують їх або бояться їх. Але якщо ми поглянемо на Іспанію часів Філіппа III, то помітимо страшенну переміну. На перший погляд нібито нічого не змінилось, але все обернулось картонним і фальшивим. Промовляються колись життєтворні слова, але вони вже не справляють впливу на серця, надихаючі ідеї стали загальниками. Не робиться нічого нового ні в політиці, ні в науці, ні в моралі. Вся надлишкова активність застосовується, властиво, для того, щоб «не робити нічого нового», для збереження минулого — інституцій і догм, для придушення всіх починань, всякого новаторського ферменту. Кастілія обертається на повну свою протилежність — знову стає недовірливою, убогою, скупою, похмурою. І не дбає про надання сили життю з інших регіонів; не йме їм віри, полишає їх напризволяще і перестає розуміти, що в них діється.
Якби Каталонія чи Басконія були довершеними расами, за які вони себе мають, то вони не попустили б Кастілії, коли вона збочила до партикуляризму, тобто перестала зважати на них належним чином. Струс на периферії, можливо, розбудив давні чесноти центру, і сподіватимемося, що Кастілія не впаде в тривале заціпеніння ідіотизму та егоїзму, в якому наша історія перебувала упродовж трьох століть.
Якщо пильніше придивитись до різних сил, що діяли в іспанській політиці протягом усіх тих століть, відразу впаде у вічі завзятий партикуляризм. Починаючи з монархії і закінчуючи церквою, кожна національна влада думала лиш про себе. Чи тьохнуло коли серце, зрештою чужинне, іспанського монарха чи іспанської церкви за долю нації? Наскільки мені відомо, ніколи. Чинили геть навпаки — «вперто пристосовували до своїх власних доль національну»9, генерація за генерацією провадили зворотню селекцію в іспанській расі. Було б цікаво створити багату на відомості історію переваговіддань іспанських королів щодо особистостей. Вона показала б неймовірне й довготривале спотворення вартостей, що привело до неминучої переваги дурноверхих над розумними, ницих над бездоганними. Отже, узвичаєна, задавнена помилковість у доборі особистостей, повсякчасна перевага нікчемного над добірним — це найвиразніший симптом того, що направду не хочеться нічого робити, нічого затівати, створювати щось таке, що переживе його творців. Коли серце сповнене високих поривань, це завжди веде до пошуків людей, найбільш здатних їх здійснити.
Замість того щоб періодично оновлювати скарбницю життьових ідей, способів співіснування, поєднальних процесів, найвища влада дрібнила спільне іспанське життя і використовувала національну потугу майже виключно в приватних інтересах.
Чи не дивно, що з плином часу більшість іспанців, безперечно краща, питається в себе: навіщо ми живемо гуртом? Тому що жити — це робити щось наперед, рухатись від теперішнього до близького майбутнього. Отже, для життя недостатньо резонансу минулого, а ще менше — для спільного життя.
Ренан говорив, що нація — це щоденний плебісцит. У потаємних куточках сердець день у день відбувається невідворотне голосування, яке зважує, чи годна нація й далі залишатись нею. Що нам пропонує влада для натхненної співпраці? Звіддавна, протягом багатьох століть, влада прагне, щоб іспанці жили лише задля самої втіхи існування. Оскільки цього замало, Іспанія руйнується й руйнується... Сьогодні від великого народу лишилася тільки курява на битому шляху, яким він пройшов...
Таким чином, я вважаю, що найголовніше в каталонстві та бійскайстві саме те, що звичайно випускають з уваги. А саме, з одного боку, вплив вікового процесу дезінтеграції, що призвів до втрати володінь Іспанії, а з другого, прихований або мінливий партикуляризм, що існує сьогодні на решті території країни. Все інше — твердження про етнічну відмінність, замилування своїми мовами, критика центральної політики,— на мою думку, або не має значення, або, якщо й має, то його можна було б використати для загального добра.
Але таке тлумачення баско-каталонського сепаратизму як окремого випадку загальнопоширеного в Іспанії партикуляризму буде зрозумілішим, якщо ми зосередимось на іншому, суттєвішому феномені, характерному для сьогодення, який не має нічого спільного з поділом на провінції, регіони та раси. Це партикуляризм соціальних класів.
ВОДОНЕПРОНИКНІ ПЕРЕДІЛИ
Єднання, в якому витворюється великий народ, є переважно злукою різних етнічних чи політичних спільнот, але не тільки. В міру виросту національного тіла та ускладнення його потреб започатковується розподіл у соціальних функціях, а відтак — в органах, що їх здійснюють. В унітарному суспільстві виникають і розростаються вміщені в ньому маленькі світи, кожен зі своєю особливою атмосферою, зі своїми принципами, інтересами і різними чуттєвими та ідеологічними звичаями. Це світ військовий, світ політичний, світ промисловий, світ науковий та мистецький, світ робітничий тощо. Загалом, процес уніфікації, в якому зорганізовується велике суспільство, несе контрапункт розподільного процесу, що ділить суспільство на класи, професійні групи, заняття, корпорації.
До поєднання всі етнічні ядра існували як незалежні. Натомість класи і професійні групи відразу зароджуються як частини. Перші, більш чи менш вдало, можуть повернутися до окремішнього, самостійного життя, але другі, відокремлені й розрізнені, не могли б вижити. Для них украй необхідно бути частинами, і тільки частинами якоїсь структури, що їх об'єднує й веде. Промисловець потребує виробника сировини, покупця своїх продуктів, посередника, що дає лад торгівлі, військового, що захищає цей лад. У свою чергу, світ військовий, «оборонці», як казав дон Хуан Мануель, потребує світу промислового, аграрного, технічного.
Таким чином, національне здоров'я залежить від усвідомлення кожного з цих класів і цехів, що вони лиш невід'ємні частини, члени одного суспільного тіла. Всяке тривале заняття і ремесло спричиняє інерцію, яка вимушує фахівця щораз більше замикатися в рамках обмеженого виднокола своїх цехових занять і звичок. Знехтувавши власне покликання, група неминуче втратить всяку чутливість до соціальної взаємозалежності, всяке поняття власних меж і тієї дисципліни, якої взаємно додержуються цехи, взаємодіючи і відчуваючи свою спільність.
Тож необхідно підтримувати в кожному класі чи професії свідомість того, що довкола існує багато інших класів і професій, співпраці котрих вони потребують. Вони заслуговують такої ж пошани, як і перші, мають свої корпоративні манери і навіть примхи, які слід почасти толерувати або принаймні знати.
Як зберігається цей глибинний потік солідарності? Ще раз повернусь до «лейтмотиву» цього есе. Національне життя є активною і динамічною реальністю, а не пасивним та статичним співіснуванням, мов купа каміння при дорозі. Єднання нації відбувається довкола великих спонукальних діянь, що потребують від усіх максимуму віддачі, а відтак — дисципліни і взаємовигоди. Першою реакцією людини за складної чи небезпечної кон'юнктури є концентрація всього її організму, зосередження всіх життєвих енергій в готовності протистояти несприятливій ситуації. Щось подібне відбувається з народом, коли він потребує чи по-справжньому прагне якогось чину. В часи війни, скажімо, кожен громадянин розбиває герметичну загороду суто своїх занять і чутливіше ставиться до всього соціального, докладає чимало розумових зусиль, щоб прикинути, чого можна чекати від інших класів і професій. Тоді він помічає з драматичною очевидністю тісняву свого цеху, недостатність своїх можливостей і цілковиту залежність від решти, перебуваючи серед якої, не помічав її. Він жадібно вбирає відомості про матеріальний і моральний стан інших верств, видатних людей, що належать до них і на яких можна покластися10. Кожна група, скажімо так, у цих скрутних обставинах переймається життям інших. Усе, що відбувається в одній соціальній групі, стає відомим решті і залишає в ній свій слід. Суспільство стає компактнішим, і геть усе так і бринить від полюсу до полюсу. Цю якість, що найяскравіше виявляється в часи війни і властива всякому здоровому народові, я називаю «соціальною еластичністю». У психологічному плані — це та сама умова, що дозволяє більярдовій кулі передавати майже без втрат прикладену до однієї її точки дію на всю поверхню. Завдяки цій соціальній еластичності життя кожного індивіда певною мірою побільшується всіма іншими; жодна енергія не витрачається; всяке зусилля відбивається в широких хвилях психологічної трансмісії і таким чином використовується й акумулюється. Тільки нація такої еластичної долі може свого дня і своєї години дістати миттєвий заряд історичної електрики задля здобуття великих перемог і забезпечення вирішальних та рятівних реакцій.
| |
|
|
Єднання нації відбувається довкола великих спонукальних діянь, що потребують від усіх максимуму віддачі, а відтак — дисципліни і взаємовигоди.
|
Зовсім не обов'язково, та й не потрібно, щоб частини соціального цілого збігалися в своїх бажаннях та судженнях; обов'язково й важливо, щоб кожна якомога краще знала, чим живуть інші. Коли цього немає, клас чи цех втрачає, немов при деяких захворюваннях мозку, тактильну чутливість, не відчуває на своїй периферії контакту й тиску інших класів та цехів, а відтак починає вірити, що існує лиш він, що він є все, що він є ціле. Цей партикуляризм класу набагато серйозніший симптом розкладу, ніж рухи етнічного й територіального сепаратизму, оскільки, як я вже казав, класи і цехи є частинами в радикальнішому розумінні, ніж етнічні й політичні ядра.
Отже, іспанське соціальне життя дає в наші дні винятковий приклад затятого партикуляризму. Сьогодні Іспанія є скоріше не нацією, а рядом водонепроникних переділів.
Кажуть, що політики не дбають про країну. Хоча це й правда, але несправедливо, що таку безжурність закидають лише політикам. Правда ж у тому, що коли для політиків не існує решти країни, то для решти країни куди менше існують політики. Що ж відбувається в цій неполітизованій решті нації? Чи дбає військовик про промисловця, інтелектуала, аграрія, робітника? Те ж саме мусимо сказати про аристократа, промисловця або робітника стосовно решти соціальних класів. Кожен цех живе, герметичне замкнений в самому собі. Його анітрохи не обходить, що відбувається в усіх інших загородах. Вони обертаються одні над одними, мов ті зоряні світи, що навзаєм не знаються. Кожен зосереджений на своєму цеховому, не має жодного уявлення про те, чим живе сусідня група. Ідеї, емоції, цінності, створені в професійному ядрі чи якомусь класі, жодним чином не поширюються на решту. Титанічне зусилля, що його докладається в одній точці соціального обширу, не передається, не дістає відгуку вже за кілька метрів і помирає там, де народжується. Важко уявити менш еластичне суспільство, ніж наше; тобто важко уявити людський конгломерат, який би менше заслуговував називатися суспільством. Можемо сказати про Іспанію те, що в одній із своїх комедій Кальдерон говорив про Мадрид:
Від муру до муру
ще дальший світ,
ніж від Ганте — Вальядолід.
ВОЯЦТВО
Аби не надуживати надалі загальними й абстрактними формулами, спробую побіжно розглянути конкретний приклад водонепроникного переділу — професійний клас вояцтва. Чи не все мовлене про нього годиться, з незначними змінами, і для інших груп та цехів.
Після колоніальної та іспано-американської воєн військо перебувало в стані глибокого пригнічення, морального надлому, так би мовити, розкладу в безкраїй національній масі. Нікого воно не обходило, бодай задля того, щоб зажадати від нього виконання в належній та компетентній формі безпосередніх обов'язків. Водночас колективна воля Іспанії, з рідкісною та дивовижною одностайністю, безапеляційно й остаточно прийняла непохитне рішення назавжди відмовитись від воєн. Самі вояки почувалися в глибині душі знечещеними цим рішенням, а дон Хоакін Коста, знову поціливши пальцем у небо, звелів запечатати Сідову усипальню.
Тут маємо саме той випадок, коли доконче треба розтлумачити, що таке спільне національне життя, збагнути, що тільки дія, проект здійснення найближчим часом великих справ здатні зрегулювати, уструктурувати і поєднати колективне тіло. Військо не може існувати, коли з його виднокола усувається можливість війни. Бодай примарний образ можливої сутички повинен мріти ген у перспективі й чинити своє містичне, спірітуалістичне тяжіння на сьогодення війська. Припущення, що одного дня військо стане у пригоді, є необхідним для турботи про нього і підтримування його в боєздатності. Без імовірності війни немає способу моралізувати й дисциплінувати військо, мати цілковиту гарантію його ефективності.
Я розумію переконання пацифістів, хоча й не поділяю їх. Противники війни обстоюють розпуск війська. Така позиція, попри свою помилковість у самому корені, має свою логіку. Але, мавши військо, відкидати можливість його застосування є крайнім протиріччям, що, незважаючи на нещирі офіційні заяви, лишається на сумлінні чи не всіх іспанців з початку століття. Можливість визвольної війни була настільки неймовірною, що практично не мала впливу на громадську свідомість. Рішення раз і назавжди покласти край війнам призвело, природно, до того, що всі класи відцуралися світу вояків, який перестав для них існувати. Суспільство кинуло відокремлене, внутрішньо зденаціоналізоване й розпорошене військо напризволяще. Взаємність не забарилася: соціальна група, що почувається знехтуваною, автоматично реагує чуттєвим відчуженням. Серед нашого війська зароджується фатальна недовіра до політиків, інтелектуалів, робітників (список можна продовжувати і по висхідній); в озброєній групі забродила знехіть й неприязнь до інших соціальних класів, її цехова периферія робилась дедалі герметичнішою, менш контактною щодо суспільства. Відтак військо починає жити — в ідеях, намірах, почуттях, варитися у власному соку, не сприймаючи і не обмінюючись зовнішніми впливами. Воно закупорилось, замкнулося у власному серці, плекаючи паростки партикуляризму11.
В 1909 році наше військо відбуває на колоніальну операцію в Марокко. Спонукуваний вищезгаданим пацифізмом люд приходить до казарм, щоб перешкодити цьому. Цієї, так би мовити, законопослушної операції своїми масштабами було недостатньо для упокорення бойового духу такого війська, як наше. Втім, цього спротиву вистачило для пробудження професійного духу нашого війська. Відтак знову починає формуватися групова свідомість війська, воно зосереджується на собі, об'єднується з самим собою, але не гуртується з рештою соціальних класів. Навпаки, довкола тих суворих почуттів утворюється цеховий зв'язок, який я згадував раніше. В будь-якому разі, Марокко зробило з розгубленої душі нашого війська стиснутий кулак, морально готовий до бою.
Відтоді вояцтво стає зарядженою рушницею, що не має цілі до стріляння. Відокремлене від інших національних класів — як і вони, своєю чергою, між собою,— зневажаючи їх з огляду на їхню байдужість, військо живе в постійному невпокої, прагнучи витратити нагромаджений духовий порох і не знаходячи слушної на це нагоди. Чи не призведе цей процес до того, що військо стане проти самої нації й запрагне звоювати її? Як запобігти вибухові його притлумленого войовничого духу, щоб йому не спало на думку захопити в свої руки якогось політичного діяча, мов стратегічну висоту?
Все мало дійти краю в ті славнозвісні липневі дні 1917 року, коли військо на якусь мить цілковито втратило свідомість того, що воно є частиною, і тільки частиною, Іспанії. Партикуляризм, на який воно страждає, як і інші цехи та класи, і в якому винне не більше за всіх нас, ввів його в оману, змусивши увірувати в свою самодостатність.
Усе тут викладене можна, «mutatis mutandis»12, віднести чи не до кожної складової частини Іспанії. Кожній з них доводилось пережити такий час, коли, втративши віру в національну організацію і чуттєвий контакт з іншими братніми групами, вона побачила свою місію в прямому накиданні своєї волі. Іншими словами, всякий партикуляризм врешті-решт неминуче призводить до відкритого виступу.
- 4 "Opere inedite", т.VI
- 5 Тобто він добивається послання в одну державу традиційно незалежних народів, людей, котрі не є його васалами і давніми підданцями.
- 6 Мова йде про Неаполь.
- 7 Machiavelli, "Opere", т.VIII
- 8 Твердження басків і каталонців про їхнє гноблення іншими народами Іспанії мало відповідає справжньому стану речей. Привілейоване становище, яким вони тішаться, настільки очевидне, що, на перший погляд такі нарікання мусять видаватись принаймні несерйозними. Але для того,.хто не судить людей,, а хоче зрозуміти їх, за позірною хибністю цього відчуття прозирає непідробна щирість. Річ у тім, що ми тут маємо справу з найзвичайнісінькою віідносністю. Чоловік, змушений жити з жінкою, котру не кохає, сприймає її пестощі як мулькі кайдани. Тож це відчуття гноблення, не віддзеркалюючи об»єктивної ситуації, є правдивим симптомом суб»єктивного стану, в якому перебувають Каталонія та Басконія.
- 9 Випадок з Карлосом III, на перший погляд винятковий, насправді, як і кожний виняток, підтверджує правило. Тридцять років тому іспанські «прогресисти», попри свій пієтет перед Карлосом III, не годні були по-справжньому його збагнути. З погляду загальнолюдської культури певний аспект його політики може викликати симпатію, але в цілому вона є, либонь, найбільш партику-ляристською та антиіспанською за всю історію монархії.
- 10 Годі уявити той ентузіазм, з яким німецький народ поставився в часи лихоліття до славетного цеху своїх хіміків, які, давно примирившись з невідомістю, виявили таку патріотичну самовідданість, що подивувала світ. Певна річ, у такі моменти вся нація прославляє таку, нібито й непотрібну, ревність, з якою її громадяни плекали свого часу хімічну науку. Натомість цей же народ не раз кляв себе за недалекоглядну погорду до внутрішньої та зовнішньої політики, що не дало змоги підготувати про чорний день добірний корпус дипломатів і політиків.
- 11 Ця схема психологічної траєкторії, простежена в душі іспанського вояцтва, вповні може бути помилковою. Сподіваюсь, однак, що в ній видно щирість, з якою стороння людина намагається збагнути вояцький дух. Дозвольте мені нагадати, що на квітневій конференції 1914 року, за кілька місяців до світової війни, я вже говорив про денаціоналізацію війська і передбачив, на превеликий жаль, подальші події. Перегляньте працю «Стара й нова політика» за 1914 рік. Книга графа Романонеса,— можливо, найінтелектуальнішого нашого політика,— що ось-ось має побачити світ, переконливо засвідчує сказане мною.
- 12 З деякими змінами.
Сторінка 1 2 3 4 >>>
Федір, kotne89@list.ru
власне мені дуже подобаються ідеї та думки викладені в даному тексті але я не докінця все зрозумів....
Антон, baraban@i.ua
Давно шукав цю книгу!! Просто супер, все як дві краплі води. ))
P.S. Дякую творцям проекту "Візія"!!
|
|
Версія для друку