ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: «БЕЗХРЕБЕТНА ІСПАНІЯ»
<< До початку
ЧАСТИНА 4
ЗРАЗКОВІСТЬ І ПОКІРЛИВІСТЬ
Породжена спонтанною генерацією примітивна соціологія давно підпорядкувала собі громадську думку, спотворивши поняття маси та добірної меншини і розуміючи під першою сукупність економічно нижчих класів плебсу, а під другою — соціальне вищі класи. Не виправивши цього quid pro quo20, ми ані на крок не просунемось на шляху розуміння соціального.
У будь-якому класі, в будь-якій групі, не уражених тяжкими аномаліями, завжди існує вульгарна маса і видатна меншина. Певна річ, у здоровому суспільстві вищі класи, якщо вони справді такі, мають чисельнішу і добірнішу меншину, ніж нижчі класи. Але це не означає, що в перших класах бракує маси. Соціальний занепад призводить до того, що вищі класи занепадають і майже повністю перетворюються на вульгарну масу.
Таким чином, коли я говорю про аристократію, то маю на увазі зовсім не те, що через нерозуміння заведено так називати.
Спробуємо, відкинувши традиційні поняття, уяснити собі взаємодію маси і добірної меншини, що, на мою думку, є головним у всякому суспільстві чинником еволюції як до добра, так і до зла.
Коли разом збирається багато людей, то хтось із них робить якийсь напрочуд граційний, виразний і точний жест, або ж виголошує на диво гарне, іскристе слово чи гостру, блискучу думку, або його реакція на якусь подію видається адекватнішою, вишуканішою чи точнішою. У звичайної людини автоматично виникає бажання повторити той жест, промовити те слово, перейнятися такою ж емоцією. Однак тут ідеться не про імітацію. Коли ми імітуємо іншу людину, то усвідомлюємо, що ми не такі, як вона, а прикидаємось нею. Феномен, який я маю на увазі, геть відмінний від такої мімікрії. Зустрівши людину, яка ліпша за нас або робить щось ліпше за нас, ми, якщо нормально сприймаємо світ, захочемо насправді, а не вдавано, стати таким, як вона, і чинити так, як чинить вона. Імітуючи, ми діємо, так би мовити, поза нашою автентичною особистістю, надягаємо маску. Уподібнюючись до зразкової людини, вся наша істота поляризується й, орієнтуючись на її спосіб життя, дійсно прагне реформувати свою сутність згідно із захопливим взірцем. Коротше кажучи, ми сприймаємо взірцевість цієї людини і відчуваємо податливість щодо цього взірця.
Це елементарний творчий механізм всякого суспільства — взірцевість небагатьох поєднується в податливості багатьох інших. В результаті взірець набуває поширення, і нижчі вдосконалюються в розумінні кращих.
Ця здатність захоплюватися ліпшим, перейматися досконалістю минущого, бути податливим архетипу чи взірцевій формі є психічною функцією, яка відрізняє людину від тварини і надає нашій відміні поступальності у порівнянні з відносною стабільністю інших живих істот.
Тут не місце спростовувати матеріалістичні і загалом утилітарні інтерпретації, архаїчний мотлох, сотню разів дискредитований, що видають метафізичні вирішення практичних проблем за історичні. Річ у тім, що члени всякого людського суспільства, навіть найпримітивнішого, завжди усвідомлювали, що кожну дію можна виконати двома способами — кращим та гіршим, і що існують взірцеві норми чи способи жити і бути. Саме підпорядкування цим нормам зумовлює тривалість спільного життя, чим і є суспільство. Неподатливість, тобто непокора певним унормованим типам дій, призводить до розпорошення індивідів, їх роз'єднання.
Отже, ці норми були спершу взірцевими діями індивіда.
Таким чином, не принука і не користь21 об'єднали людей в тривкі угруповання, а сила привабливості, якою автоматично користується серед нашої відміни найдосконаліший індивід. Нам, вихованим у час відносної роз'єднаності, природно, вартує певного зусилля уявити собі стан духу, що веде до формування суспільства, бо він геть протилежний нашому.
Найпримітивніші легенди та міфи про створення народів, племен чи орд згадують про вищі істоти, наділені надзвичайними здібностями, батьків соціальної групи. З тупим самовдоволенням, особливо у XIX столітті, це пояснювали тим, що реальні люди, якийсь час впливові в групі, були згодом ідеалізовані, узразковлені нащадками. Але така ідеалізація а роsteriorі була б неймовірною, якби ті персонажі не викликали за свого життя цього захоплення, якби вони насправді не були ідеалами чи архетипами. З них створено моделі не тому, що вони були впливовими в житті, а навпаки — вони були впливовими й творили соціум, оскільки були, безперечно, моделями.
В обмеженому просторі, де розвивається родинна спільнота, батько й мати є вродженими моделями для дітей і, крім того, ідеалами одне одного. Коли цей вплив руйнується, родина розпадається.
| |
 |
|
Уподібнюючись до зразкової людини, вся наша істота поляризується й, орієнтуючись на її спосіб життя, дійсно прагне реформувати свою сутність згідно із захопливим взірцем.
|
Для того щоб збагнути радикальні продуктивні сили соціалізації, ніколи не треба забувати того факту, щораз більше підтверджуваного, що первісні об'єднання не мали політичного та економічного характеру. Влада зі своїми засобами примусу та користь зі своїм механізмом інтересів могли породити суспільства тільки задля союзу. Ці первісні суспільства мали святковий, спортовий чи релігійний характер. Естетична, магічна або чисто вітальна взірцевість декотрих вабить податливих. Всякий інший вплив або благодать однієї людини на решту, що не є цією відруховою емоцією, породженою архетипом чи взірцевістю серед ентузіастів, є ефімерним і другорядним. Немає і ніколи не було іншої аристократії, ніж заснованої на цій владі психічної привабливості, щось на зразок духового тяжіння, що веде сприйнятливих за моделлю.
Вважається, що суспільство ділиться на людей, що повелівають, і людей, що коряться. Але ця покора може бути нормальною й тривалою тільки в тому разі, якщо покірливий передає комусь з внутрішнім пієтетом право повелівати.
Видатну людину, з огляду на її взірцевість, податлива більшина наділяє певними громадськими повноваженнями. Коли ця людина помирає, її повноваження лишаються, мов соціальна порожнина, різновид анонімної форми, яку, коли досить заслужено, а коли ні, заповнять інші індивіди. Врешті-решт, престиж влади триватиме стільки, скільки триває спогад про взірцеві особистості, які були при владі.
Покора передбачає, таким чином, податливість. Тож не змішуймо одне з одним. Наказові коряться, якщо піддаються взірцеві, і право повелівати — це тільки додаток до взірцевості.
Всі інші форми суспільства, попри свою позірну заплутаність та специфічність, мають як передумову тяжіння примітивних, але здорових душ до видатних особистостей.
Таким чином, ми можемо визначити суспільство в останній інстанції як динамічну духову єдність, яку утворюють взірець та його наслідувачі. Це означає, що суспільство самою своєю природою є апаратом удосконалення. Готовність до податливості зумовлює співіснування з іншим і водночас наслідування його, а відтак, самоудосконалення. Імпульс наслідування певних зразків, існуючий у суспільстві, саме й робить його суспільством.
Якщо нація не винародовилась, вона звичайно дає, в пропорції до загальної кількості своїх членів, певне число видатних індивідів, в яких інтелектуальні, моральні і взагалі життєві здібності виявляються з максимальною потенцією. У витонченіших расах цей коефіцієнт видатних особистостей більший, ніж у грубілих расах або, так би мовити, навпаки — одна раса вища за іншу, коли домагається більшої кількості видатних індивідів.
Вищість цих кращих особистостей буває різна. Всередині кожного класу чи групи вирізняються певні індивіди, в котрих якості, притаманні класові чи групі, виявляються найповнішою мірою. Нація не могла б підживлювати свої історичні потреби, якби додержувалась лиш одного типу довершеності. Окрім видатних мудреців та митців, потрібні й зразковий вояк, і досконалий промисловець, і взірцевий робітник, і навіть світовий геній. Так само, якщо не більше, нація потребує видатних жінок. Тривалий брак декотрих із цих кардинальних типів досконалості врешті-решт позначиться на багатовіковому розвиткові національного життя. Раса накульгуватиме на одну ногу, і така здача позицій спричинить, в кінці кінців, цілковитий занепад. Оскільки є певний мінімум вищих життьових функцій, які кожен народ має виконувати повністю, під страхом смерті. Для цього необхідно, щоб у народі завжди були обдаровані індивіди для виконання цих функцій. З іншого боку, рівень цього виконання спадатиме аж до лінії, яка позначає мінімум необхідної досконалості. Візьмемо інтелектуальну діяльність. Очевидно, що новочасна нація не може жити з достатньою повнотою, якщо вона неспроможна виконувати своїх інтелектуальних функцій — світогляд, наука, техніка, врядування — з благородством, комплексністю та обачністю. Отже, якщо на віку багатьох генерацій бракує або стає менше людей могутнього розуму, які слугують за діапазон та норму іншим і задають тон розумової інтенсивності, що її вимагають проблеми доби, маса, згідно з законом мінімального зусилля, мислитиме із щораз меншою точністю; допитливість, ідеї, точки зору прогресивно зменшуватимуться нижче рівня, що вимагається епохою. Це буде отупіла, інтелектуально занепала раса.
Перевага цього механізму зразковості — податливості, взятого за принцип соціального співіснування, не тільки в нагадуванні, яка духова сила створює і підтримує суспільство, а й у поясненні феномену занепадів та ілюстрації патології націй. Коли якийсь народ плуганиться через століття тяжко немічний, то йому завжди бракує взірцевих людей або покірних мас. У крайньому випадку наявні обидві ознаки.
Завважте, до якої межі питання взаємин аристократії та маси передує усім етичним і правовим формалізмам; воно постає перед нами як сам корінь соціального чину.
Якщо тепер ми звернемо погляд на іспанську дійсність, перед нами враз постане суворий крайобраз, сповнений непокори і геть вільний від взірцевості. Через дивне й трагічне порушення інстинкту, відповідального за поцінування, іспанський народ століттями не приймає взірцевих особистостей або принаймні нечулий до їхніх видатних якостей. Коли ж він дозволяє комусь зрушити себе з місця, то майже завжди це відбувається з вини ницого й нижчого персонажу.
Найкраще про своєрідність певної раси говорять взірці, які вона вибирає. Так, приміром, ніщо так добре не говорить про вдачу чоловіка, як типи жінок, в котрих він здатен закохатися. У виборі коханої ми робимо, не відаючи того, наше найправдивіше визнання.
Повертаючись ще і ще раз до діагнозів, що їх звичайно ставлять невиліковній недузі, на яку страждає наш народ, я, здається, визначив найближчий до істини. Це аристофобія і зненависть до кращих.
ВІДСУТНІСТЬ «КРАЩИХ»
Перше, що має зробити історик, визначаючи вдачу якоїсь нації чи епохи,— це приділити особливу увагу тому, як у ній розвиваються взаємини мас з добірними меншинами. Виявлена формула стане ключем для визначення найпотаємніших пульсацій історичного тіла.
Є раси, що характеризувались надміром взірцевих особистостей, за котрими стояла дрібна, мізерна, непокірлива маса. Так було в Греції, і в цьому причина її історичної нестабільності. Настав момент, коли еллінська нація стала немов індустрією, яка розробляла зразки замість того, щоб задовольнитися стандартами і продукувати згідно з ними багатющий людський товар. Геніальна, як культурна цілісність, Греція була нестала, як соціальне тіло і як держава.
|
...новочасна нація не може жити з достатньою повнотою, якщо вона неспроможна виконувати своїх інтелектуальних функцій — світогляд, наука, техніка, врядування — з благородством, комплексністю та обачністю.
|
|
|
|
Протилежний випадок становлять Росія та Іспанія — дві скрайні точки великої європейської діагоналі. Багато в чому відмінні, Росія та Іспанія тотожні в тому, що ці дві раси-«народи» страждають на очевидну й тривку злиденність на видатні особистості. Слов'янська нація — це величезна народна маса, над якою труситься дрібненька голова. Ясна річ, завжди була вища меншина, що впливала на російське життя; але таких незначних масштабів порівняно з обширом раси, що ніколи не змогла наповнити своїм організаторським впливом гігантську народну плазму. Звідси протоплазматичний аморфний аспект, стійко примітивний, російського життя.
Що ж до Іспанії... Дивно, що з нашої довгої історії сто раз не змито піною найприкметнішу і водночас найочевиднішу рису — майже повсякчасну диспропорцію між вартістю нашого простолюду і вартістю наших добірних меншин. Автономна особистість з індивідуальною і свідомою поставою щодо життя вкрай рідкісне явище для нашої країни. У нас цю функцію взяв на себе весь «народ», а те, що «народ» не здужав, лишилось незайманим. Але «народ» може виконувати тільки елементарні функції життя; він не може робити ані науку, ані високе мистецтво, ані творити цивілізацію із складними технологіями, ані організувати міцну державу, ані дистилювати від магічних емоцій високу релігію.
І справді, іспанське мистецтво прекрасне в своїх народних та анонімних формах — співи, танки, кераміка — і дуже бідне в своїх вчених та особистіших формах. Подеколи з'являлась геніальна людина, діяльність котрої не могла піднести пересічний рівень. Між ним, самотнім індивідом, і плебейською масою не було посередників, а відтак і спілкування. І навіть ці рідкісні іспанські генії завжди були «напівнародними», а їхня діяльність так і не змогла повністю звільнитися від плебейства й вульгарності.
Познака, що відрізняє масовий витвір від індивідуального,— це «анонімність». Порівняйте, скажімо, історію Англії чи Франції з нашою національною історією, і помітите анонімний характер нашого минулого на противагу багатству особистостей на кону тих націй.
Тим часом як історія Франції чи Англії є історією, твореною головним чином меншинами, у нас усе зроблено масою — безпосередньо або через можливу конденсацію в громадській, політичній чи церковній владі. Потрапивши до будь-якого нашого тясячолітнього містечка, ми бачимо церкви та громадські будівлі. Індивідуальних витворів майже немає. Хіба не помітно злиденності нашої цивільної ужиткової архітектури? «Палаци» старих міст є, властиво, дуже скромними помешканнями, на фасадах котрих хвальковито гримасує геральдична марнота. Якщо відібрати в Толедо замок Алькасар і кафедральний собор, залишиться убоге селище.
Отже, людей могутнього мистецького світовідчуття, здатних створити особистий стиль, бракувало не менш, як сильних характерів, які зосереджують у власній особі велику соціальну енергію і завдяки цьому можуть здійснити великі звершення матеріального чи морального порядку.
Взявши будь-який аспект іспанської теперішньої, учорашньої чи позавчорашньої творчості, ви відразу виявите аномальну відсутність достатньої меншини, Цей феномен пояснює всю нашу історію, навіть моменти швидкоплинної повноти.
Але говорити про історію Іспанії — це говорити про незнане. Можна стверджувати, що майже всі уявлення про національне минуле, закладені в голови іспанців,— безглузді й часто-густо гротескові. Всі ці концепції не тільки хібні, а й інтелектуально потворні, вони є неабиякою перепоною на шляху поліпшення нашого життя.
Мені не хотілося б викладати тут надто побіжно те, що, на мою думку, є суттєвими контурами іспанської історії. Мої міркування до такої міри єретичні, настільки суперечать загальновизнаним канонам, що сказане мною може видатись історією Іспанії навиворіт.
Але є один пункт, якого я не можу обминути. Ми повсякчас чуємо, що одна з найочевидніших чеснот нашого минулого полягає в тому, що в Іспанії не було феодалізму. На цей раз дана думка почасти вірна — в Іспанії не було феодалізму; втім, це аж ніяк не чеснота, а наше перше велике лихо і причина всіх інших лих.
Іспанія — це, так би мовити, соціальний організм, історична істота, що належить до певної відміни, до типу суспільств або «націй», що постали у центрі та на заході Європи після краху Римської імперії. Це має означати, що специфічна структура Іспанії ідентична структурі Франції, Англії та Італії. Чотири нації формуються поєднанням трьох елементів, два з котрих є спільними для всіх, і тільки один різниться. Ці три елементи такі: відносно автохтонна раса, цивілізаторський романський седимент та імміграція германців. Романський чинник, скрізь ідентичний, являє собою нейтральний елемент в еволюції європейських націй. На перший погляд, логічно було б шукати вирішальний принцип диференціації між ними — в автохтонності, тобто причина того, що Франція диференціювалася від Іспанії, полягає в різниці галльської та іберійської рас. Але це помилка. Звісно, я не маю наміру спростовувати розподільний вплив галлів та іберів у розвитку Франції й Іспанії; я лиш не згоден, що він був вирішальним. Це не так просто. Є нації, що сформувалися через сплав в одній площині різноманітних елементів. До цього типу належать майже всі азійські нації. Народ А і народ Б плавляться, але в механізмі цієї плавки жодному з них не відповідає вищий динамічний ранг. Але наші європейські нації мають дуже відмінну історичну анатомію та фізіологію у порівнянні з цими східними тілами. Як я згадував вище, вони належать до різних зоологічних відмін і мають окремішню біологію. Це суспільства, породжені завоюванням якогось народу іншим, а не якогось народу якимсь військом, як це відбулося в Римі. Завойовники-германці не сплавляються з переможеними автохтонами в тій самій площині — горизонтальній, а навпаки — вертикально. Вони можуть зазнавати впливу з боку переможеного, як зазнавали його від римської дисципліни; але, в суттєвому, це вони накидають свій соціальний стиль упокореній масі; вони є творчою та організовуючою силою; вони є «формою», тимчасом як автохтони є «матерією». Вони — вирішальний інгредієнт, вони — ті, хто «вирішує». Вертикальний характер національних європейських структур утримує їх при формуванні об'єднаними в два поверхи чи шари, що, на мою думку, є типовою рисою їх історичної біології.
Оскільки германці були вирішальним інгредієнтом, це позначилось також на результатах диференціації. З огляду на це я доходжу думки, яка може видатись скандальною. Але я таки висловлю її. Різниця між Францією та Іспанією походить не стільки з відмінності між галлами та іберами, скільки з відмінної вдачі германських народів, що зайняли ці дві території. У Франції — все від франків, в Іспанії — від вестгота.
На лихо, між франком і вестготом велика відстань. Якщо розмістити германські народи, що іммігрували, на шкалі більшої чи меншої історичної вітальності, то франк зайняв би вищий щабель, а вестгот — набагато нижчий. Чи була споконвічною і вродженою ця різна потенція одного й другого? Тепер ми не можемо цього вияснити, та й не важить це для нас. Річ у тім, що вже на той час коли франк зайшов у Галлію, а вестгот — в Іспанію, вони належали до різних рівнів людської енергії. Вестготи були найдавнішим народом Германії, який співіснував з Римською імперією в час її деградації, зазнав її безпосереднього і заразливого впливу. Через те він був «цивілізованішим», тобто більш реформованим, деформованим та закостенілим. Всяка одержана «цивілізація» несе в собі смертельну загрозу для того, хто її одержує. Бо «цивілізація» — на відміну від культури — це сукупність механізованих технологій, штучних збуджень, розкошів, що з плином часу формується в житті народу. Прищеплена ж до іншого народного організму, вона завжди несе в собі токсичність, у значних дозах — смертельну. Один приклад: алкоголь був розкішшю для цивілізацій білої раси, яка, хоча їй і шкодить його вживання, виказала себе здатною зносити його. Натомість, перенесений в Океанію і чорну Африку, алкоголь винищує цілі раси.
| |
|
|
Перше, що має зробити історик, визначаючи вдачу якоїсь нації чи епохи,— це приділити особливу увагу тому, як у ній розвиваються взаємини мас з добірними меншинами. Виявлена формула стане ключем для визначення найпотаємніших пульсацій історичного тіла.
|
Отже, германські вестготи, алкоголізовані романізмом,— це недужий народ, що рухався, спотикаючись у просторі і в часі, доки не дістався Іспанії — останнього закутка Європи, де знаходить перепочинок. Франк, навпаки, чистий від сторонніх домішок, вторгається в язичницьку землю Галлії, обдаровуючи її невтримним потоком своєї життьової снаги.
Є люди, які, чуючи мову про життєву наснагу, уявляють собі наділену горою м'язів, здатну з'їсти ведмедя і випити більше відра вина людину. Для них життєвість є синонімом брутальності. Я ж хотів би, щоб мої читачі розуміли під життєвістю силу органічного творення, в чому й полягає життя, хоч би яке було його походження. Життьовість — це сила, якою здорова клітина має зачати іншу клітину. Життєвість — це таємна сила, що створює велику історичну імперію. В кожній відміні й різноманітті живих істот життєвість, або сила органічного творення, прибирає властивого спрямування чи стилю.
Так само, як семіт і римлянин мали свій властивий стиль життєвості, має його і германець. Він створив мистецтво, науку, суспільство своїм властивим способом, і тільки ним, згідно з певним модулем, і тільки з ним. Коли в історії якогось народу помітно відсутність або зменшення якихось типових феноменів, можна бути певним, що це — хворий, занепадаючий, знеживлений народ. Один народ не може вибирати між різними стилями життя: він або живе згідно зі своїм власним, або не живе. Від страуса, котрий не може бігати, марно чекати, щоб він, натомість, літав, як орел.
Отже, найприкметнішою рисою германців у творенні соціальних форм був феодалізм. Мусимо вживати цей традиційний термін попри його неточність і можливість різних його тлумачень. Феодалізмом, властиво, мусила б називатись сукупність правових формул, які від XI століття вживаються для визначення взаємин між «сеньйорами» або «шляхтою». Але для нас важливий не схематизм цих формул, а дух, що передував їм і перетривав їх існування. Цей дух я й називаю феодалізмом. Римський дух, щоб зорганізувати народ, найперше засновує державу. Він не уявляє існування і діяльність індивідів, якщо вони не є слухняними членами цієї держави, «Сіvіtas». Германський дух має протилежний стиль. Для нього народ — це певна кількість енергійних людей, які силою свого кулака та амплітудою свого духу користуються авторитетом серед інших і ведуть їх за собою на завоювання, щоб стати «сеньйорами» земель. Римлянин не є «сеньйором» свого клаптя землі, він, певним чином, її слуга.
Римлянин — хлібороб. Германець, на противагу йому, дуже припізнився в освоєнні та переході до хліборобства. Мавши перед собою в Германії безмежні степи й великі ліси для полювання, він зневажав плуг. Коли людність зросла і кожне плем'я чи нація відчули тиск сусідів, то мусили на якийсь час з тим змиритися і взятися створеною для меча рукою за чепіги плуга. Та недовго тривала ця мирна праця. Щойно мури імператорських легіонів ослабли, германці заповзялися здобути родючі землі Півдня та Заходу і примусити переможені народи обробляти їх. Таке володіння землею, в основі якого лежить нехіть до землеробства, називається «сеньйоріо».
«Сеньйори» стають організовуючою силою нових націй. В їх основі, на відміну від Риму, не міська держава, колективна і безособова ідея, а звичайні смертні. Германська держава — це сукупність особистих і приватних взаємин між сеньйорами. Сучасна людина переконана в тому, що право передує особистості, а оскільки право передбачає санкції, то й держава передуватиме особистості. Сьогодні індивід, який не належить до якоїсь держави, не має прав. Для германця все навпаки. Право існує лиш як атрибут особистості. Вигнаний з Кастілії Сід не є громадянином жодної держави, а проте має усі права. Єдине, що він втратив, це свій приватний зв'язок з королем і вигоди, що випливали з цього.
Цей індивідуальний чин германських сеньйорів був різцем, що вирізьбив західні національності. Кожна з них організовувала своє володіння, підгортаючи його під свій індивідуальний вплив. Суперництво, дружні й шлюбні зв'язки з суміжними сеньйорами призводили до територіальних об'єднань, щораз обширніших, аж до сформування великих герцогств. Король, який спершу був першим серед рівних, «primus inter pares», повсякчас прагне ослабити цю могутню меншину. Для цього він спирається на «народ» та римські ідеї. В певні епохи «сеньйори» нібито поступаються, а монархо-плебейсько-жречий унітаризм бере гору. Але вільні сеньйори знову збираються на силі, й феодальна структура потроху поновлюється.
Для того, хто вважає, що головна сила нації в її єдності, феодалізм видається згубним. Але єдність тільки тоді є справді добром, коли об'єднує вже існуючі великі сили. Буває й мертва єдність, досягнута завдяки браку снаги в об'єднаних елементах.
Тим-то було б украй помилковим уважати, що для Іспанії була добром слабкість її феодалізму. Коли я чую супротивне, це справляє таке ж враження, немов хтось тішиться, що в сьогоднішній Іспанії мало мудреців, мало митців і взагалі обмаль людей великого таланту, бо інтелектуальна сила, мовляв, спричиняє великі суперечки і призводить до сутичок і бучі. Отож те, що в сьогочасному суспільстві є меншиною вищого інтелекту, в зародковий час наших націй було меншиною феодалів. У Франції їх було чимало і могутніх, вони зуміли історично виразитися, націоналізувати народну масу до останнього атома. Для цього було необхідно, щоб французьке тіло довгі століття жило в незліченних молекулах, котрі в міру досягнення зрілості внутрішнього зв'язку сполучались у складніші й ширші структури, аж до формування провінцій, графств, герцогств. Сеньйори стали в обороні цього доконечного територіального плюралізму, щоб запобігти передчасному об'єднанню в королівства.
Але вестготи, які добуваються до Іспанії, вже вичерпані, занепалі, не мають цієї добірної меншини. Порив африканського вітру змітає їх з півострова, а коли мусульманська повінь відступає, виникають королівства з монархом і плебсом, але без достатньої меншини шляхти. Мені заперечать, що попри це ми зуміли завершити наші славетні вісім століть Реконкісти. На це я простодушно відказую, що не розумію, як можна називати Реконкістою те, що триває вісім століть. Якби в нас існував феодалізм, то, можливо, ми мали б справжню Реконкісту, як в інших країнах були хрестові походи, чудові приклади життєздатності, надповної енергії, високої історичної змагальності.
Ненормальність іспанської історії була досить сталою, що не дає підстав посилатись на збіг обставин. Півста років тому вважали, що національний занепад почався лиш якихось п'ять-десять років перед тим. Коста і його генерація прозріли й відсунули початок занепаду ще на два століття назад. Невдовзі мине п'ятнадцять років, як я замислився над цими питаннями і спробував довести, що занепад сягає витоків новочасного періоду нашої історії. Аргументи, які не варто тепер повторювати, підказували мені обмежити проблему цим, найкраще знаним періодом європейської історії, аби легше було поставити діагноз нашій слабкості. Після тривалих студій та роздумів я дійшов висновку, що за Середньовіччя занепад Іспанії був не менший, ніж за новітньої і сьогочасної доби. Був якийсь момент достатнього здоров'я, були навіть години блиску і всесвітньої слави, але завжди впадає у вічі очевидний факт, що анормальність у нашому минулому була нормою. Тож доходимо висновку, що вся історія Іспанії, за винятком нетривалих походів, була історією занепаду.
Це, ясна річ, абсурдно. Поняття занепаду стосується стану здоров'я, а оскільки Іспанія ніколи не мала здоров'я,— ми ще пересвідчимося, що її кращий час також не був здоровим,— не випадає говорити, що воно підупало.
Чи це не гра слів? Гадаю, що ні. Якщо про занепад говорять як про захворювання, пошукаємо його причини в подіях та у знегодах, що призвели до цього. Пошукаємо причину зла поза хворобливим пацієнтом. Але якщо ми переконаємося, що він ніколи не був здоровим, ми відмовимось говорити про занепад та з'ясовувати його причини; натомість ми говоритимемо про вади конституції, вроджену недостатність, і цей новий діагноз змусить нас шукати причини іншого роду, тобто не зовнішні щодо суб'єкта, а внутрішні, конституційні.
Ось чому важливо перенести це питання з новітнього часу в Середньовіччя — епоху, коли утворюється Іспанія. Якби я користувався авторитетом серед юнаків, що кохаються в історичній науці, я порекомендував би їм облишити блукання манівцями і взятися за вивчення Середніх віків та часів зародження Іспанії. Всі пояснення її занепаду не витримують і п'яти хвилин побіжного аналізу. І це природно, бо важко знайти причину занепаду, коли цього занепаду не було.
Секрет іспанського лиха лежить в Середньовіччі. Можете, якщо хочете, порівняти наші середньовічні хроніки та французькі. Результат буде вражаючим своєю очевидністю та переконливістю. Це порівняння показує, що майже та сама дистанція, що існує нині між іспанським та французьким життям, існувала й тоді. Та облишмо це. З-поміж багатьох викладених у цьому есе думок я хотів би наголосити на одній з найтяжчих і непозбувних вад нашої раси — відсутності достатньої кількісно та якісно добірної меншини. Хирлявість іспанського феодалізму означає його споконвічну нестачу, те, що «кращих» бракувало вже в часи авгурів нашої генези і що наша національність загалом мала дефективний ембріогенез.
Найкращий доказ спроможності ідеї полягає в тому, що вона слугує для пояснення не тільки правила, а й винятку. Рідкісність і слабкість «сеньйорів» пояснює відсутність рушійної сили нашого Середньовіччя, що, своєю чергою, пояснює надмір нашої сили з 1480-го до 1600 року — час величі Іспанії.
Просто дивно, що з убогого стану, в якому наш народ перебував до середини XV століття, за п'ятдесят чи й менше років він переходить у Новому світі до всемогутності, порівнюваної хіба що з Римом у стародавні часи. То чи не розквітла враз в Іспанії могутня культура? Чи, може, в такий короткий період несподівано з'явилась нова цивілізація з могутніми технологіями? Нічого подібного. Між 1450-м і 1500-м роками відбувається лише одна важлива подія — об'єднання півострова.
Іспанія сподобилась бути першою національністю, яка досягає єдності, збирає в кулак одного короля всі свої енергії та здібності. Цього досить для розуміння її стрімкого вивищення. Єдність — це досконалий апарат, який сам по собі, якщо навіть ним орудує недолугий, уможливлює великі діяння. Тимчасом як феодальний плюралізм Франції, Англії та Німеччини тримав свої сили розпорошеними, а Італію роз'єднував міський атомізм, Іспанія перетворюється в компактне й еластичне тіло.
Так само раптово, як піднесення нашого народу в 1500 році, відбувається його спад у 1600 році. Єдність подіяла як ін'єкція для штучної огрядності, але це не було симптомом життьової потуги. Навпаки, єднання відбулось так швидко, оскільки Іспанія була слабкою, їй бракувало сильного плюралізму, що його обстоювали визначні особистості феодалізму. Натомість те, що в розквіті XVII століття тіло Франції шарпають великі потрясіння Фронди, що аж ніяк не є хворобливим симптомом, відкриває ще незаймані скарби життєвості, які француз зберігав від франка.
Тож годилося б переглянути узвичаєні поцінування. Брак феодалізму, що оцінювалось як здоров'я, був лихом для Іспанії, і швидка національна єдність, яка здавалася славетним знаменням, була, власне, наслідком попереднього розкладу.
|
Є народи, які назавжди лишаються на цій елементарній стадії еволюції, чим є село. Воно може мати величезне населення, але його дух завжди буде хліборобським.
|
|
|
|
З першим століттям іберійської єдності збігається початок американської колонізації. Ми досі не годні властиво поцінувати цю прекрасну подію. Я не знаю жодної спроби реконструювати її суттєві риси. Мализну приділеної їй уваги поглинула Конкіста, яка була тільки прелюдією. Але важливим і прекрасним була не Конкіста, хоча я аж ніяк не хочу заперечити її драматичну чарівність. Важливим, прекрасним була колонізація. Хоч як мало ми про неї знаємо, ніхто не може заперечити її величі, як історичного факту високого значення. Для мене очевидно, що це єдине, по-справжньому велике діяння Іспанії. Дивовижно! Досить бодай трохи наблизитись до гігантської події, навіть не заглиблюючись в неї, щоб зрозуміти, що іспанська колонізація Америки була діянням народу. Англійці здійснюють колонізацію добірними й могутніми меншинами. Потім усе прибирають до рук великі компанії. Англійські «сеньйори» перші полишили воєнне ремесло і визнали за шляхетну справу торгівлю та промисловість. В Англії відважний дух феодалізму невдовзі перемістився на інші, менш войовничі справи, що, як показав Сомбарт, було великим вкладом у створення сучасного капіталізму. Військове підприємство перетворюється на промислове, а лицар — на підприємця. Таку переміну легко збагнути. За часів Середньовіччя Англія була убогою країною, феодальний «сеньйор» мусив раз у раз навідуватись на континент у пошуках здобичі. Коли ж вона вичерпувалась, дама феодала подавала йому під час трапези на таці шпору. Лицар добре знав, що це означало: комора порожня. Він чіпляв шпору і ступав на берег Франції — багатющої землі.
Англійська колонізація була обдуманою акцією меншин, чи то в економічних консорціумах, чи то в пошуках земель, щоб краще служити Богові. В іспанській колонізації ця роль належить «народові», що прямо, без певних намірів, без ватажків, без належної тактики започатковує інші народи. У цьому велич і водночас убозтво нашої колонізації. Наш «народ» зробив усе, що мав зробити,— засіяв, обробив, оспівав, посумував, полюбив. Але він не міг дати націям, що їх породжував, того, чого не мав,— вищої дисципліни, живої культури, поступальної цивілізації.
Гадаю, тепер буде зрозуміліше сказане мною вище: в Іспанії все робить весь «народ», а що не зробив «народ», того ніхто не зробить. Але нація не може бути тільки «народом»; вона потребує вищої меншини; як живе тіло — це не тільки м'язи, а й нервовий вузол і мозковий центр.
Відсутність «кращих» або принаймні їх рідкісність впливає на всю нашу історію. Це завадило нам стати вповні нормальною нацією, як стали інші, народжені в таких же обставинах. Не дивуйтеся, що я наголошую на відсутності й запереченні. Ніцше мав рацію, стверджуючи, що на наше життя впливає не тільки те, що з нами відбувається, а, певне, більше те, що з нами не відбувається.
Відсутність «кращих» породила в масі, в «народі», столітню сліпоту. Він не розрізняє кращих і гірших. Тож коли на нашій землі з'являються привілейовані індивіди, «маса» не вміє зробити їх корисними і часто їх знищує.
Ми є народом «народу», хліборобською расою селянської вдачі. Це найприкметніша риса суспільства без меншини, те, що я називаю селюцтвом. Перетнувши Піренеї і ступивши на землю Іспанії, враз почуваєшся серед народу орачів. Постава, жестикуляція, переконання і почування, чесноти і ґанджі — типово селянські. У Севільї — місті, що налічує три тисячі років, навряд чи здибаєте на вулиці когось, не схожого на селянина. Ви можете розрізнити заможного і незаможного селянина, але годі завважити витончені риси, які урбанізація та природний добір мали закріпити в типі людини — продукті тричі тисячолітнього міста.
Є народи, які назавжди лишаються на цій елементарній стадії еволюції, чим є село. Воно може мати величезне населення, але його дух завжди буде хліборобським. В Судані є міста — Кано, Біда, скажімо,— з населенням у двісті й більше тисяч жителів, котрі живуть своїм незмінним селянським устроєм сотні й сотні років.
Є селянські народи— «felahs»22, «muyiks», тобто народи без аристократії.
ІМПЕРАТИВ ДОБОРУ
Те, що наша раса не здобулася здолати селянської вдачі, є прокляттям для Іспанії. Але те, що ми, створивши фантасмагорію псевдосучасних міст, вдаємо з себе нормальну націю,— набагато гірше. Будь-яка глибока реформа нашого колективного організму неможлива без визнання того факту, що ми є народ felah, селянська людність. Тому нам слід повернутися думкою до землі й лісу, щоб заново дослідити його організацію.
Великим лихом іспанської історії була відсутність видатних меншин і повсякчасне панування мас. Тим-то від сьогодні й надалі владувати над духом і скеровувати волю повинен один імператив — імператив добору.
Адже не існує іншого засобу етнічного очищення та поліпшення, окрім цього вічного інструменту волі, що діє вибірково. Скориставшись ним як різцем, необхідно витворити новий тип іспанця.
Та облишмо це питання, щоб поміркувати над ним в іншій розвідці.
- 20 Одне за інше (латин.).
- 21 Сила й користь — це немов індуковані струми, що утворюються в соціальному ланцюгу відразу після його формування.
- 22 Слово «felah» помилково вживається для означення винятково простолюду Єгипту. «Felah», як і «muyik», означає арабською «селянин».
Сторінка 1 2 3 4
Федір, kotne89@list.ru
власне мені дуже подобаються ідеї та думки викладені в даному тексті але я не докінця все зрозумів....
Антон, baraban@i.ua
Давно шукав цю книгу!! Просто супер, все як дві краплі води. ))
P.S. Дякую творцям проекту "Візія"!!
|
|
Версія для друку