ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: «БЕЗХРЕБЕТНА ІСПАНІЯ»
<< До початку
ЧАСТИНА 3
ВІДКРИТИЙ ВИСТУП
Психологію партикуляризму, яку я намагався накреслити, можна було б підсумувати, сказавши, що він — класовий чи цеховий, незалежно від причини його виникнення — викликає інтелектуальну ілюзію, що інші класи не існують як завершені соціальні реальності або принаймні не заслуговують на існування. Або ще простіше: партикуляризм — це такий стан духу, коли ми не вважаємо за потрібне зважати на інших.
Коли через надмірне поцінування самих себе, через надмірну погорду до ближнього, ми втрачаємо уявлення про свої власні межі й починаємо почуватися геть незалежними. Рахуватися з іншими означає усвідомлювати якщо не підпорядкованість їм, то принаймні взаємну залежність та координацію. Врешті-решт, нація є великою спільнотою індивідів і груп, що зважають один на одного. Це зважання на ближнього не передбачає неодмінної симпатії до нього. Хіба те, що ми з кимось боремося, не засвідчує, що він для нас існує? Ніщо так не схоже на обійми, як бій урукопаш.
|
...тільки дія, проект здійснення найближчим часом великих справ здатні зрегулювати, уструктурувати і поєднати колективне тіло.
|
|
 |
|
Таким чином, за нормального перебігу націоналізації, коли якийсь клас бажає чогось для себе, він домагається цього, заручившись попередньою згодою інших. Перш ніж негайно заходитися коло вдоволення свого бажання, він вважає за необхідне дістати схвалення загалу. Тобто провадить свою власну волю довгим шляхом, що проходить через інші складові волі нації, щоб одержати від них освячення закону. Таке намагання переконати ближніх і дістати від них схвалення свого окремішнього прагнення є легальною дією.
Функція зважання на інших має відповідні органи — публічні інституції, напнуті між індивідами та групами, як ресори й спружини національної солідарності.
Але заражений партикуляризмом клас почувається приниженим на думку, що для здійснення своїх бажань йому доконче треба вдаватись до цих інституцій та органів зважання на інших. Та хто вони такі для партикуляриста? З рештою, без зайвих слів,— ніхто. Звідси внутрішній спротив і неприязнь, приниження, що їх почуває, опинившись серед нас, військовий або аристократ, промисловець чи робітник, змушений випрохувати в парламенту задоволення своїх прагнень та потреб. Таке протиріччя звичайно маскується зневагою до політиків, але досвідчений психолог не дасть збити себе з пантелику цією позірністю.
Правду кажучи, в історії дошкуляє одностайність, з якою всі іспанські класи виказують свою неприязнь до політиків. Мовляв, політики — це єдині іспанці, які не виконують свого обов'язку і не мають необхідних для того якостей. Мовляв, наша аристократія, наш університет, наша промисловість, наше військо, наше інженерство — це напрочуд обдарований люд, чесноти й таланти котрого завжди зводяться нанівець через фатальне втручання політиків. Якщо це справді так, то чим пояснити, що Іспанія, де такі досконалі виборці, опирається заміні цих зіпсутих обранців?
Тут є деяка нещирість, лицемірство. Жодний національний цех майже нічим не може дорікнути іншим. Вони всі однаково неспроможні, недостатньо великодушні, малокультурні, фантастично гонористі. Сьогочасні політики є достеменним віддзеркаленням етнічних ґанджів Іспанії. Окрім того, на думку найбільш розважливих і проникливих людей, яких я знаю, вони не такі лихі, як решта нашого суспільства13. Я не заперечую, що існують інші виправдні причини, але вирішальна причина неприязні, що її почувають інші класи до цеху політиків, я гадаю, в тому, що він уособлює необхідність для кожного класу зважати на інших. Ось чому політика ненавидять більше, ніж правителя чи парламентарія. Парламент — це орган спільного національного життя, що демонструє доброзичливість і злагоду між рівними. Оце й викликає сьогодні обурення та гнів насподі цехової і класової свідомості — необхідність зважати на інших, кого потай зневажаєш або ненавидиш. Єдина форма громадської активності, яка нині, прикриваючись пустопорожньою балаканиною, задовольняє кожен клас, — це безпосереднє накидання своєї окремішньої волі; іншими словами, відкритий виступ.
Це словосполучення створено для найменування певної тактики робітничого класу, але, власне кажучи, його годилося б прикласти до всього, що сьогодні діється в громадських питаннях. Інтенсивність і оголеність, в яких постає характер відкритого виступу, залежить тільки від матеріальної сили кожного цеху. Робітники прийшли до ідеї такої тактики внаслідок логічного розвитку своєї партикуляристської діяльності. Ворожі до нинішнього суспільства, вони вважають, що інші соціальні класи, бувши паразитичними, тобто антисоціальними, не мають права на існування. Вони, робітники,— не якась там частина суспільства, а правдиве соціальне ціле, що єдине має право на законне політичне існування. Вони господарі суспільної реальності, і ніхто не годен перешкодити їм відкрито оволодіти тим, що їм належить. Непрямий виступ, або парламентаризм, означає угодовство з узурпаторами, тобто з тими, хто не має законного права на соціальне існування.
Відкиньте все концептуально властиве теорії14, перекладіть на недорікувату й алогічну мову почуттів, і матимете стан свідомості, що діє нині на духовому підґрунті чи не всіх іспанських класів.
«ПРОГОЛОШЕННЯ»15
Ми розглянули відкритий виступ як тактику, що неминуче випливає з партикуляризму, з небажання рахуватися з іншими. В свою чергу, зневага до інших має свої витоки в браку прозірливості, інтелектуальної обачності. Що менш ми тямовиті й що вужче на допитливість та інтуїцію наше видноколо, то менше речей заселятиме наш крайобраз і скоріше ми забудемо про існування ближнього.
Відкритий виступ і ментальна затятість, з якої він походить, постає в нашій історії в зародковому характері вже в XIX столітті, Я принаймні не можу погодитись із споконвічністю «проголошень», не зауваживши спершу, що вони набирали сили поступово. Якось я опублікую деякі свої давніші нотатки про цікаву психологію «проголошення». Зараз я хочу тільки наголосити на деяких їх особливостях.
Такі симпатичні своєю героїчною витримкою та благородною простодушністю, але доволі обмежені полковники й генерали були переконані в своїй «ідеї», але не так, як переконана нормальна людина, а як божевільні та дурні. (Коли божевільний чи дурень упевнюється в чомусь, то йдеться не тільки про його переконання, адже він вважає, що його переконання поділяють геть усі смертні). Тому вони не вважають за доконче докладати зусиль, щоб належно переконати інших; їм досить проголосити свою опінію, і враз кожен, хто не є нікчемою чи вкрай зіпсутим, перейметься безперечною істиною. Тож ті генерали й полковники вірили, що на їхній «заклик» з казарми озветься луною геть уся Іспанія.
З огляду на це, змовники не мали звичаю дбати про завчасну підготовку великих допоміжних осередків і численних бойових сил. Навіщо? «Проголошувачі» ніколи не вважали, що для того, аби здобути перемогу, необхідна тривала боротьба. Впевнені, що мало не весь світ думає потай так само, вони сліпо вірили в магічний ефект «проголошення» фрази. Таким чином, вони не ставали до боротьби, а вступали у володіння Владою.
Гадаю, що мало не всі політичні рухи останніх років позначені цими двома прикметами «проголошень».
Але аналіз сучасного стану Іспанії був би неповним і навіть викривленим, якщо розуміти описаний мною устрій партикуляризму як середовище запеклої боротьби між класами. Може, для когось це зайві тонкощі, але для мене важливо розмежувати партикуляристське розокремлення з войовничим темпераментом. Дай Боже, щоб в Іспанії були люди, спраглі боротьби! На превеликий жаль, усе навпаки.
Загальновідомо, що для того щоб запалити свічку, вона принаймні не повинна горіти. Точнісінько так, щоб запалитись жагою боротьби, не треба принаймні вважати, що битву вже виграно. Стан духу бійця і переможця граничне відмінні. Той, хто справді хоче боротися, виходить із припущення про наявність противника, могутнього противника, а відтак — небезпечного, отже, й гідного поваги. Зважаючи на це, він спробує дійти можливої згоди та співпраці, використавши всі можливі засоби — переконання, доброзичливість і навіть хитрощі, щоб залучити під свій прапор якомога більше сил. Той, хто вважає себе переможцем, вчинить навпаки, бо має за своєю спиною поверженого противника. Йому не треба виявляти чемності, запобігати перед кимось, просити допомоги, вдавати щирість і доброзичливість, що прихиляють серця. Навпаки, йому вигідніше зменшити свої лави, аби трофеї перемоги поділити між меншої кількості переможців і прямцем вступити у володіння здобутого. Відкритий виступ є, властиво, тактикою переможця, а не борця.
Огляньмо будь-який політичний рух останніх років і побачимо з його тактики, що він виник не задля боротьби, а навпаки, з переконання, що партію вже виграно.
1917 року робітники й республіканці зробили спробу такої собі революції. Вони вирішили, що липневі заворушення у війську — слушна для того нагода. Нагода для чого? Для битви? Ні, навпаки,— нагода взяти в руки владу, яка, здавалося, лежала серед дороги, мов «res nullius»16. Тому соціалісти й республіканці і не подумали з кимось там рахуватися, звернутися з палкими словами й шляхетним вільнодумством до решти нації. Вважаючи, що мало не весь світ поділяв їх прагнення, вони кинули «клич» у трьох чи чотирьох кварталах стількох же поселень.
За кілька років до того виник «маурізм». Дон Антоніо Маура, скориставшись однією із слушних нагод, вчинив помилку «проголошення». Це було «проголошення» левіта. Він повірив в існування маси іспанців, кількісно та якісно найзначнішої, яка відкинулась від громадського життя через відразу до політики. Він вважав, що ця «нейтральна маса» палала подібними до його переконаннями і схвалювала суворий авторитаризм, ревно сповідувала традиційний католицизм і захоплювалась барокковою прозою нашого XVII століття. Досить було кинути «клич», щоб той тулуб Іспанії збудився до громадського життя. Врешті-решт, годилося б трохи підштовхнути його задавнену інерцію і зробити обов'язковим голосування. А як бути з рештою, тими, хто завідомо не погоджувався з ними? Ет! Таких немає, а якщо і є, то це грішники. Замість того щоб прихилити їх до себе, переконати чи направити на праведний шлях, їх треба негайно усунути, відсторонити, накресливши магічну лінію між добрими та лихими. Звідси славнозвісне «ми — це ми». В час свого найвищого піднесення дон Антоніо Маура не зробив жодної спроби переконати тих, хто ще не був переконаний.
Роки самотності навчили високий дух сеньйора Маури, що для здійснення великих справ найгіршою тактикою є відлучення. Тож для того щоб деякі показові відлучення були ефективними, необхідно компенсувати їх великодушними пропозиціями співпраці, благородними закликами на всі чотири сторони, щоб усі громадяни почувалися названими.
Відсутність спільності інтересів зумовлює нині прикметний феномен нашого громадського життя, що вартує роздумів,— руйнувати годен будь-хто: вояк, робітник, той чи інший політик, ті чи інші засоби масової інформації, та ніхто не годен розбудувати, навіть для убезпечення своїх власних прав.
Іспанії бракує енергійності. Якщо не об'єднати її, нам не вибратися з біди. Якось я казав, що найкраща політика в розважливому афоризмі Санчо Панси: «Коли тобі приводять теличку, поспішай з налигачем».
Та замість того щоб поспішати з налигачем, ми, схоже, заповзялися позабивати всіх теличок.
НЕМАЄ СПРАВЖНІХ ЛЮДЕЙ ЧИ НЕМАЄ МАС?
Як не дивно, попри звивистість шляхів усякої, бодай трохи заплутаної ідеї, дане есе не збивається на манівці. Я зробив у ньому припущення, що сьогодення Іспанії позначене переважним владуванням партикуляризму та властивої йому тактики відкритого виступу. В такому разі випадало б послугуватися, як найпомітнішим фактом, явищем каталонського та біскайського сепаратизму. Але простолюд вбачає в ньому не більш як різновид неспогаданої й випадкової пухлини, що нарядилась на іспанській плоті, а найбільшу її злоякісність — у тому, що, на мою думку, є лиш несуттєвим і звичайним приводом, якого шукає для віддушини найбільша хворість. Каталонство і біскайство є тривожними симптомами не тим, що в них є позитивного й типового — «націоналістичне» утвердження, а тим негативним і спільним для великого руху дезинтеграції, що впливає на все життя Іспанії. Тому було цікаво показати спершу, що ці теперішні націоналізми є лиш продовженням прогресуючого територіального розпаду, якого Іспанія зазнає протягом трьох століть. Відтак годилося б унаочнити тотожність, яка, попри різні гримаси, існує між регіональним партикуляризмом і партикуляризмом класів, груп та цехів. Якщо постерегти, що ті самі колеса цих тенденцій та емоцій рухають каталонство і діяльність війська — дві, на перший погляд, антагоністичні речі, можна уникнути помилкової локалізації зла. Історична реальність часто, як та сорока в пампасах, що тут стрекоче, а там яйця кладе.
| |
|
|
Огляньмо будь-який політичний рух останніх років і побачимо з його тактики, що він виник не задля боротьби, а навпаки, з переконання, що партію вже виграно.
|
Отже, ця студія може прислужитись для того, щоб спрямувати увагу до найглибших і найширших шарів іспанського життя, де справді гніздяться болі, які згодом озвуться зойками в Барселоні чи в Більбао.
Мова йде про граничну атрофію, якої зазнали ті духові функції, чия місія полягає саме в подоланні відокремленості, відрубності індивіда, групи чи регіону. Маю на увазі багатогранну діяльність, яку у здорових народів звичайно здійснює кожен громадянин, створюючи або приймаючи великі проекти, ідеї та колективні вартості.
Показовим прикладом цієї атрофії є позірно невинна банальність. Мовляв, «перевелися нині чоловіки» в Іспанії. Гадаю, що такий собі Кув'є від історії, знайшовши кістку цієї простої фрази, так часто повторюваної серед нас, міг би реконструювати весь скелет іспанського духу останніх років.
Коли кажуть, що «перевелися нині чоловіки», мається на увазі, що вчора вони були. Ця фраза не претендує на абсолютність, це чисто порівняльне поцінування між учора й сьогодні. Учора — це щаслива доба Реставрації і Регентства, за якої ще були «чоловіки».
Якби ми були спадкоємцями такої справедливої доби, яка б породила в Іспанії свого Бісмарка чи Кавура, Віктора Гюго чи Достоєвського, Фарадея чи Пастера, то визнання, що «перевелися нині такі чоловіки», було б найприроднішою річчю в світі. Але Реставрація і Регентство не тільки не позначені подібними постатями, а навпаки — являють собою час найбільшого занепаду в етнічних долях Іспанії. Ніхто не може сумніватися, що життьова змістовність нашого народу нині набагато вища, ніж у ті часи. І в науці, і в національному багатстві Іспанія неабияк виросла.
І все-таки раз у раз чуєш: учора були чоловіки, а нині перевелися. Це викликає певний сумнів. Який різновид «чоловічості» був властивий тодішнім «чоловікам» і чого ж бракує теперішнім псевдочоловікам? Може, вони були розумніші й здібніші? Чи були кращими лікарями й інженерами, ніж нині? Чи Ечегарай знав математику краще за Рея Пастора? Чи Руїс Сорілья був енергійніший і прозорливіший за Леру? Чи Сагаста був дотепніший за графа Романонеса? Чи творчість Менендеса і Пелайо була науковіша, ніж творчість Менендеса Підаля? Чи вартували більше поетичні одкровення Нуньєса де Арсе, ніж Рубенса Даріо? Чи кастілець Валера писав краще за Переса де Айяла? Для кожного, хто судить безсторонньо і з певною компетентністю, немає сумніву, що майже в усіх дисциплінах і галузях іспанці нині такі ж вправні, якщо не кращі, ніж учора, хоча їх так мало, як сьогодні, так і вчора.
А втім, є рація у вислові «перевелися нині чоловіки». «Чоловічість», за якою, не усвідомлюючи того, нудьгують люди, полягає не в обдарованості, властивій звичайній людині, а в тій обдарованості, якої загал, натовп, маса очікує від своїх обранців. Цими роками повимирали останні представники тієї доби «чоловіків». Ми їх знали і спілкувалися з ними. Хто міг би наповажне вихваляти їхні доволі скромні інтелектуальні здібності та активність? Проте ми вважали їх «чоловіками». «Чоловічість» була не в них самих, а довкола них — у містичній аурі, екзальтованому німбі, витвореному колективною уявою. Маси вірили в них, звеличували їх, і ця віра, це вселюдне пошанування сконденсовано втілювалися в обрисах пересічних особистостей.
Либонь, ніщо так не говорить про народ і кожну епоху його історії, як стан зв'язків між масою та провідною меншиною. Громадська діяльність — політична, інтелектуальна чи виховна — має, як говорить сама назва, такий характер, що окремий індивід, хоч би який геніальний, не годен здійснювати її ефективно. Громадський вплив або, якщо віддати перевагу іншій назві, соціальний вплив має свої витоки в енергіях, дуже відмінних від тих, що діють у приватному впливі, який кожен може справляти на ближнього. Окрема людина є соціальне дієвою не своїми індивідуальними якостями, а соціальною енергією, яку заклала в ній маса. Її особисті таланти є лиш мотивом, нагодою або приводом для того, щоб у ній сконденсувався соціальний динамізм.
Так, політик випромінюватиме стільки громадського впливу, скільки ентузіазму та довіри сконцентровано в ньому його партією. Письменник спроможний вплинути на колективну свідомість настільки, наскільки читацький загал шанує його, поклоняється. Втім, було б неправильно стверджувати, що індивід впливає в міру свого таланту чи працьовитості. Ясна річ, що глибший, мудріший і вишуканіший письменник, то більша відстань проляже між його ідеями та ідеями простолюду, а відтак складніша його творчість для сприйняття. Лише за умови, що читацький загал має довіру до письменника і визнає його велику перевагу над собою, він докладає необхідних зусиль, щоб піднятися до його розуміння. В країні, де маса нездатна до ускромлення, надпориву та пошанування вищого, виникають усі передумови для того, щоб впливом користувалися лише найпримітивніші письменники, тобто найдоступніші, тобто несусвітні дурні.
Те ж саме відбувається з публікою. Якщо маса «ex abundantia cordis»17, в надпориві, не бачить достатньої причини ввірити себе якомусь громадському діячеві, оскільки вважає себе не дурнішою за нього, то кожна його дія чи жест приречені на поразку; що витонченіший політик, то менше буде порозуміння, що хисткіше його становище, то менше в нього підстав правдиво репрезентувати суспільство. Але як політикові здолати ворога, якщо він мусить щодня завойовувати свою власну партію?
Повернімось, проте, до висновку, що «чоловіки», на брак котрих нарікає вищезгаданий вислів, є, властиво, щирим витвором екзальтованих мас і, в кращому розумінні слова, колективними міфами.
В часи поступу, самовідданого національного становлення, маси почуваються масами, анонімним колективом, що, кохаючись у власній єдності, уособлює її та конкретизує у своїх обранцях, яких славословить у надмірі життєвого ентузіазму. Отоді кажуть, що «чоловіки є». В часи занепаду, коли нація розпадається і стає жертвою партикуляризму, маси не хочуть бути масами, кожен її член має себе за проводиря і, спинаючись проти всього непересічного, обрушує на нього свою зненависть, своє недоумство і свою заздрість. Отоді, щоб виправдати свої дурощі і приглушити докори сумління, маса каже, що «перевелися чоловіки».
Геть помилково було б вважати, що ентузіазм мас залежить від чеснот їхніх проводирів. Правда у геть протилежному: соціальна вартісність проводирів залежить від здатності мас до ентузіазму. В деякі епохи народна душа немов зморожується, стає нечулою, заздрісною, чванливою, в ній атрофується здатність творення соціальних міфів. За часів Сократа були такі ж силачі, як Геракл. Але душа Греції охолола і, не годна відділити міфологічні нашарування, не змогла уявити довкола велета осяйного зодіаку дванадцяти подвигів.
|
Громадська діяльність — політична, інтелектуальна чи виховна — має, як говорить сама назва, такий характер, що окремий індивід, хоч би який геніальний, не годен здійснювати її ефективно.
|
|
|
|
Придивіться до внутрішнього життя будь-якої сьогочасної партії. В усіх, серед них і в правих, побачимо жалюгідний спектакль — замість того щоб партія йшла за вождем, її маса тяжіє над своїм вождем. У натовпу існує плебейський спротив до будь-якої можливої вищості. Відмовивши кращим людям в ревності й соціальному призначенні, натовп знову зітхає: «Перевелися чоловіки».
Дивовижний приклад закоріненої невідповідності між тим, що громадська думка висловлює, і тим, що почуває в глибині душі! Коли ви чуєте: «Перевелися нині чоловіки», слід розуміти: «Перевелися нині маси».
ПАНУВАННЯ МАС
Нація — це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів. Хоч би яке було наше політичне кредо, ми вимушені визнати цю істину, яка стосується не тільки політичних проблем, а набагато глибшого шару історичної реальності. Правова форма, прийнята національним суспільством, може бути вповні демократичною чи й комуністичною, якщо хочете, але його жива, трансправова конституція полягатиме завжди в динамічному впливі меншини на масу. Йдеться про неуникний природний закон, який у біології суспільств відіграє таку ж роль, як закон густини у фізиці. Коли в рідину вкинути речовини різної густини, то вони неодмінно розташуються на рівнях, що відповідають їх густині. Точнісінько так у кожному людському угрупованні відбувається спонтанне єднання його членів згідно з їх різною життьовою густиною. Це видно вже в найпростішій формі спільноти, в розмові. Коли до розмови стає шестеро людей, то попервах недиференційована маса співрозмовників невдовзі ділиться на дві частини, одна з котрих задає в розмові тон іншій, впливає на неї, більше дарує, ніж одержує.
Якщо ж такого не відбувається, це означає, що нижча частина групи протиприродне опирається верховенству, впливові вищої частини, і розмова стає неможливою. Так, коли в якійсь нації маса відмовляється бути масою, тобто йти за провідною меншиною, нація руйнується, суспільство роздрібнюється і настає соціальний хаос, історична безхребетність.
Скрайній випадок такої історичної безхребетності ми тепер переживаємо в Іспанії.
Сторінки цієї похапної студії тяжіють до виправлення короткозорості, звичної при сприйманні соціальних феноменів. Ця міопія полягає у вірі, що соціальні, історичні феномени є феноменами політичними і що недуги національного тіла є політичними недугами. Звісно, політичне — це вітрина, контур або шкірний покров соціального. Тим-то воно найперше впадає в око. Дійсно, існують національні недуги, які є чисто політичними розладами, висипом чи інфекціями соціальної шкіри. Але ці поверхові нездужання ніколи не бувають тяжкими. Якщо в країні негаразди в політиці, то можна сказати, що це не така вже біда. При легкому, минущому нездужанні соціальне тіло, певна річ, саме якось дасть собі раду.
В Іспанії, на лихо, ситуація супротилежна. Не стільки вади в політиці, як у самому суспільстві, в серцях і головах чи не всіх іспанців.
У чому ж полягає ця недуга? Часто можна почути про «громадську аморальність», котру розуміють як брак справедливості в судах, торгівлю вигідними посадами, шахрування в комерції, що залежить від влади. Преса і парламент привертають увагу громадян до цих лиходійств, як причини нашого прогресуючого розкладу. Без сумніву, ми справді маємо надмір «громадської аморальності». Проте я вважаю, що це не найтяжче захворювання, і народ може його перебороти і навіть зміцніти. Той, хто обізнаний із загальною історією, не може з цим не погодитись. Якщо треба навести скандальний і не такий давній приклад, звернімося до історії Сполучених Штатів останніх п'ятдесяти років. За цей час через північноамериканське життя протікла найсправжнісінька Міссісіпі «громадської аморальності». А втім, нація колосально зросла на силі, і зірки на прапорі Штатів нині є одними з найбільших величин міжнародного зодіаку. Наше етичне почуття може обурити скандальний факт, що така «аморальність» не руйнує народ, а, скоріше, відбувається в один час з його піднесенням. Але доки ми гніваємось, реальність розвивається, як сама собі знає, а не так, як, на нашу думку, мусить.
Іспанська недуга, на лихо, тяжча, ніж вищезгадана «громадська аморальність». Гірше, ніж мати якусь недугу, бути недугою самому. Те, що суспільство аморальне чи містить у собі аморальність,— тяжко, але те, що суспільство не є суспільством,— куди тяжче. Саме це і діється з нами. Іспанське суспільство розчахнуте з давніх-давен, бо уражені самі його корені соціалізаторської діяльності.
Початкове соціальне діяння — це не просто зібрання людей, а їх безпосереднє об'єднання. Початкове соціальне діяння — це організація людської маси на проваджуваних і проводирів. Це вимагає від одних певної здатності правувати, від других — певної внутрішньої здатності до послуху18. Отже, де немає меншини, що діє на колективну масу, і маси, здатної сприймати вплив меншини, там немає, в певному розумінні, і суспільства.
Таким чином, сьогодні ми живемо в Іспанії, підгорнуті під владу мас. Короткозорі так не вважають, оскільки і справді не бачать ані заворушень на вулицях, ані приступів банків та міністерств. Але така вулична революція — це тільки політичний аспект, якого іноді прибирає панування певної соціальної маси — пролетарської.
Я ж бо маю на увазі іншу форму панування — набагато радикальнішу, ніж галасування на майдані, куди глибшу й всюдисущу, уособлену не в одній якійсь соціальній масі, а в усіх, і особливо в масах найбільшої потуги — середнього і вищого класів.
У переднішому розділі я згадував дивний феномен, що навіть в ультраправих політичних партіях не вожді правують масами, а маси грубо підштовхують своїх вождів до тієї чи іншої позиції. Скажімо, «юні мауристи» не прийняли інтернаціональної політики, що її пропонував Маура під час війни, а навпаки, накидали своєму вождеві інтернаціональну політику, яка була закладена в їхніх легковажних і поспішливих головах— головах «маси». Те ж саме сталося з карлістами, які гуртом хвицьнули свого проводиря, змусивши його поступитися.
Ради оборони є, врештою, не що інше, як ще один приклад морального саботажу мас проти добірної меншини. У казармах щиро повірили — і ця щирість є найбільшою патологією,— що вони краще знаються на політиці, ніж ті, хто з обов'язку чи з покликання з давніх-давен міркують над громадськими питаннями.
Цей згубний феномен духової несубординації мас щодо всякої видатної меншини виявляється з тим більшою витонченістю, чим далі ми відступаємо від політичної царини. Так, публіка на виставах і концертах має себе вищою за всякого драматурга, композитора чи критика і дістає втіху, хвицяючи і тих, і тих. Та хоч би який небагатий на розум був критик, а як не крути, він таки кращий знавець своєї справи, ніж більшість публіки. Було б природно, якби публіка відчувала очевидну вищість критика і, зберігаючи всю свою цілком справедливу самостійність, прислухалася б до оцінок тямущої людини. Але наша публіка виходить з протилежної настанови: сама думка, що хтось може претендувати на більше розуміння, ніж вона, її просто дратує.
Навіть в аристократичному суспільстві відбувається щось подібне. Зовсім не ті дами, що більше наділені духовістю та елегантністю, накидають свої смаки та манери, а навпаки, дами, більш збуржуазені, неотесані та неелегантні, гнітять ті вишукані створіння своїм глупством.
Повсюдно ми спостерігаємо гнітючий спектакль, в якому гірші, яких більше, знавісніло повстають проти кращих.
Про яку організацію в іспанській політиці можна вести мову, коли її немає навіть у розмовах? Іспанія волочиться безхребетна, і не тільки в політиці, а — що є глибше й суттєвіше за політику — в самому соціальному співіснуванні.
Так фунціонувати не зможе жоден механізм, з яких складається громадська машина. Сьогодні зупиниться одна інституція, завтра — інша, аж поки настане остаточний історичний колапс.
Ситуація виявиться безвихідною, оскільки маса, знехтувавши свою біологічну місію — йти за кращими, не сприйме й не прислухається до опінії кращих, і в колективному середовищі запанують опінії маси — завжди недоладні, недолугі та наївні.
ЕПОХИ «КІТРА» ТА ЕПОХИ «КАЛІ»
Коли національна маса дегенерує до описаного стану духу, то марно розумувати та проповідувати, її недуга полягає, властиво, в небажанні піддаватися впливові, в знехіті до послуху. Що більше її прагнуть повчати, то більше затуляє вона свої вуха і впертіше ігнорує проповідників. Для того щоб одужати, їй треба на собі зазнати наслідків своєї моральної деградації. Так було завжди.
| |
|
|
Повсюдно ми спостерігаємо гнітючий спектакль, в якому гірші, яких більше, знавісніло повстають проти кращих.
|
Епохи занепаду — це епохи, коли провідна меншина народу — аристократія — втрачає свої якості вищості, надто ж ті, що зумовили її вивищення. Проти цієї нікчемної й розбещеної аристократії справедливо повстає маса. Але через плутанину понять осуд, на який заслуговує конкретна аристократія, обертається прагненням усунути взагалі всю аристократію, замість того щоб замінити її іншою, чеснішою. Починають вірити, що соціальне життя можливе без вищої меншини, навіть більше — вибудовуються політичні та історичні теорії, які ідеалізують вільне від аристократії суспільство. Оскільки це, безперечно, неможливо, нація з дедалі більшим прискоренням рухається своєю траєкторією занепаду. Що не день, то гірше. Маси різних соціальних груп — коли буржуазія, коли вояцтво, коли пролетаріат — намарне випробовують панацеї доброго уряду, в можливість якого наївно вірять. Врешті-решт, упевнившись на практиці в своїй поразці, в їхніх головах просвітлюється й виникає підозра, що все набагато складніше, ніж гадалося, а відтак, що правувати — не їхнє покликання. Одночасно з цим політичним крахом наслідки дезорганізації позначаються й на приватному житті. Громадська безпека під загрозою, приватне господарство занепадає, поширюється тривога та безнадійність, немає в кого шукати ради. Коли колективне світосприйняття сягає цієї межі, звичайно започатковується нова історична епоха. Каяття й поразка витворюють у масах нову поставу ревного послуху, зречення всіх ілюзій та антиаристократичних теорій. Згасає неприязнь до вищої меншини. Визнається доконечність її специфічного втручання в соціальне співіснування. Таким чином, цей історичний цикл замикається і започатковується інший. Починається період формування нової аристократії.
Повторюю, що цей процес розвивається не тільки і не переважно в політичній сфері. Поняття аристократії та маси стосуються всіх форм міжіндивідуального зв'язку і діють в усіх проявах співіснування. І там, де їх дія, на перший погляд, найнепомітніша, вони, насправді, справляють свій вагомий і прихований вплив. Коли моральний підрив маси проти добірної меншини добувається політики, це означає, що він пройшов уже все соціальне тіло.
Історії властиве безперервне й послідовне чергування двох класів епох — епох формування аристократій, а водночас і суспільства, та епох занепаду цих аристократій, а водночас і розкладу суспільства. В індійських пуранах вони називаються епохою Кітра і епохою Калі, які в постійному ритмі змінюють одна одну. В епохи Калі кастовий устрій занепадає, шудри, тобто нижчі, вивищуються, оскільки Брахма засинає. Тоді Вішну прибирає жахливої подоби Шіви і руйнує існуючі форми — над видноколом сіється мертвотне світло присмерку богів. Врешті-решт Брахма прокидається і в поличчі Вішну, доброго бога, заново створює Космос. Заповідається нова епоха — Кітра.
Людей епохи Калі, як, скажімо, наша, над усе обурює ідея каст. А втім, вона має глибокі й слушні підстави. В ній об'єднані два дуже різні й неодновартісні елементи.
З одного боку, ідея соціальної організації в касти означає переконаність, що суспільство має властиву структуру, яка об'єктивно полягає, хочемо ми того, чи ні, в ієрархії функцій. Ігнорувати існування суттєвого взаємозв'язку всього суспільства, що полягає в системі колективних функцій найрізноманітніших рангів, так само абсурдно, як намір реформувати систему зоряних орбіт або заперечувати, що людина має голову й ноги, Земля — північ та південь, а піраміда — вершину й основу.
Іншим елементом, який, проникнувши в перший, формує поняття касти, є питання розрізнення індивідів, котрі мають виконувати ці відмінні функції. Індієць, який керується магічною інтерпретацією природи, вірить, що здатність виконувати певну функцію, як містична благодать, пробуває в самій крові. Добрим воїном може бути лише син воїна, а добрим садівником — син садівника. Індивіди поділені на різні соціальні ранги за принципом родоводу, кревної спорідненості.
Відкиньте це магічне пояснення кастового устрою й одержите глибшу і всеосяжнішу концепцію суспільства в порівнянні з існуючими нині. До того ж новочасна політична ідеологія керувалась не менш магічним натхненням, ніж азійська, хоча й з протилежним знаком. Вважається, що суспільство повинне бути таким, яким, на нашу думку, має бути. Немов воно не має своєї незмінної структури чи чекає на її одержання від нас! Увесь новочасний утопізм є магією. Невдовзі і жест Канта, що проголошує, яким має бути суспільство, видаватиметься всім звичайнісінькою магією.
МАГІЯ «ПОВИННОСТІ»
Питання взаємин між аристократією та масою ось уже два століття ставиться в етичній або правовій перспективі. Тільки й розмов — чи політична конституція з точки зору моралі або права має бути чи не має бути аристократичною. Замість того щоб спершу збагнути, які ж вони є — неминучі умови реальності, беруться робити висновки, якими вони мають бути. Це було прикметною вадою «прогресистів», «радикалів» і, більш-менш, усього так званого «ліберального» і «демократичного» духу. Йдеться про надзвичайно зручну ментальну позицію. І справді, дуже легко змалювати якусь схематичну соціальну організацію з привабливим поличчям. Для цього досить уявити здійснення наших бажань або, полишивши наш інтелект чистій діалектиці, побудувати more geometrico соціальне тіло, наділене всіма формальними досконалостями, властивими багатокутникові чи додекаедру. Але це заміщення реального абстрактно бажаним є симптомом дитинності19. Самого бажання замало для його здійснення і, що ще важливіше, бажане нами не обов'язково є справді бажаним. Під впливом пануючих у наш час тенденцій я також протягом кількох років намагався збагнути, якими мають бути речі. Потім, занурившись у студії та міркування над історичним минулим, я був приголомшений, виявивши, що соціальна реальність буває подеколи набагато бажанішою, багатшою на цінності, ближчою до справжньої досконалості, ніж усі мої нікчемні та упереджені схеми.
|
Коли моральний підрив маси проти добірної меншини добувається політики, це означає, що він пройшов уже все соціальне тіло.
|
|
|
|
Має бути лише те, що може бути, і може бути тільки те, що рухається в умовах того, що є. Було б бажано, щоб тіло людини мало крила, як птах; але, оскільки воно не може їх мати, бо на заваді цьому стоїть його зоологічна структура, твердження, що воно має мати крила, було б хибним.
Ідеал якоїсь речі або, іншими словами, те, чим якась річ має бути, не може полягати в заміщенні її реального взаємозв'язку, а навпаки, в удосконаленні її. Таким чином, всяке міркування про те, якими мають бути речі, передбачає пильне спостереження реальності.
Побудувати ідеал суспільства з етичного чи правового погляду неможливо. Це було ілюзією XVIII і XIX століть. Мораль та право аж ніяк не зарадять нам у побудові вповні справедливої соціальної утопії, не кажучи вже про інші, необхідніші за справедливість якості суспільства.
Що? То виходить, що від суспільства вимагається ще чогось більшого, ніж справедливість? Ясна річ, перш ніж бути справедливим, суспільство має бути здоровим, тобто має бути суспільством. Отже, перше за етику та право, з їхніми схемами про те, що має бути, повинен говорити здоровий глузд з його інтуїцією того, що є.
Тож не варто сперечатися, повинна чи не повинна аристократія втручатися в утворення суспільства. Питання вирішено з першого дня історії людства: суспільство без аристократії, без добірної меншини не є суспільством.
Облишмо магічні етики і пристаньмо до єдино прийнятної, що її двадцять шість століть тому підсумував Піндар у своєму блискучому імперативі: «Стань тим, чим ти є».
- 13 Нині ми стали свідками катастрофи, якої зазнали завдяки тупості й аморальності наших промисловців та фінансистів. Хоч би які некомпетентні й нечуйні були політики, хто може сумніватися в тому, що їм далеко до банкірів, торговців та промисловців?
- 14 Робітничий партикуляризм, заснований на теорії, є історичним феноменом. Він геть відмінний від спонтанного й емоційного партикуляризму, властивого соціальним класам Іспанії. Перший, бувши теоретичною і раціональною побудовою, як геометрія або дарвінізм, може існувати у різних народів незалежно від ступеня його єднання. Отже, робітничий партикуляризм не є суто іспанським феноменом, натомість це можна сказати про партикуляризм промисловця, вояка, аристократа, службовця.
- 15 В іспанській мові це слово має також значення "державний переворот". (Приміт. перекл.)
- 16 Нічия річ (латин.)
- 17 Від сердечної повноти (латин.)
- 18 Як згодом читач упевниться, не йдеться винятково, ані здебільшого, про проводирів і проваджуваних у політичному розумінні; тобто про правителів і підданців. Політичне, повторюю, є тільки грань соціального.
- 19 Про дитячу психологію див. моє есе «Біологія і педагогіка», опубліковане в «El Especiarior», т. III.
Сторінка 1 2 3 4 >>>
Федір, kotne89@list.ru
власне мені дуже подобаються ідеї та думки викладені в даному тексті але я не докінця все зрозумів....
Антон, baraban@i.ua
Давно шукав цю книгу!! Просто супер, все як дві краплі води. ))
P.S. Дякую творцям проекту "Візія"!!
|
|
Версія для друку