ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: «БЕЗХРЕБЕТНА ІСПАНІЯ»
— стратегічне переосмислення сталих уявлень у часи "історичної безхребетності" свого народу
Вступне слово Олександра Саврука
- Не наважуюся рекомендувати читати цю працю, написану у 1921 році з переглядом у 1934-му. Це може спровокувати на болісні порівняння і... навіть на роздуми. Роздуми, які не принесуть вам прибутків, і напевне з'їдять ваш час та енергію. Питання, про які йдеться є не простими, а відповіді які тут звучать, є такими, що ламають наші звичайні уявлення, сформовані на пострадянському просторі. Еліта та маси, визначення суспільної еліти, природа колективного світосприйняття мас, політичні хвороби суспільства... І що найгірше — тут не має відповіді на питання "То ж Як...?".
- Нагадавши принагідно про представлену вже у нашому проекті роботу Хосе Ортеги-і-Гассета "Місія університету", спробую надати можливість створити прелюдію самому авторові, філософу і політику Хосе Ортезі-і-Гассету (1883-1955), надавши декілька думок з іншого його твору з назвою "Бунт мас" (1929 рік):
- "Юрба раптом стала видима і влаштувлася на кращих місцях у суспільстві. Раніше, якщо вона існувала, то лишалась непомітною, займала задній план суспільної сцени; тепер вона вийшла наперед аж до рампи, тепер вона — головний діяч. Вже нема чільних героїв: є тільки хор.
- Юрба — це поняття кількісне і зорове. Перекладімо його, не змінюючи суті, на суспільствознавчу термінологію. Тоді ми одержимо поняття суспільної маси. Суспільство — це завжди динамічна одність двох чинників: меншин і мас. Меншини — це спеціально кваліфіковані одиниці чи групи одиниць. Маса — сукупність осіб без кваліфікації. Отож під масами не слід розуміти головним чином "робітничі маси". Маси — це "рядова людина". Отак проста кількість — юрба — перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а являється повторенням загального типу. Що ж ми досягнули цим перетворенням кількості в якість? Дуже просто: за допомогою останньої ми розуміємо генезу першої. Ясно, і навіть самозрозуміло, що нормальне утворення юрби вимагає збіжності бажань, ідей і натури в одиницях, що належать до неї. Нам можуть закинути, що так мається з кожною суспільною групою, хоч за яку добірну вона себе вважатиме. Це так, але є істотна різниця.
- У групах, що своїм характером не є юрбою та масою, фактична збіжність членів полягає в якомусь бажанні, в ідеї чи ідеалі, що сам по собі виключає широке розповсюдження. Щоб утворити хоч яку-небудь меншину, доконечно, щоб раніше кожний з особливих, відносно особистих причин відділився від юрби. Отже, його збіжність з іншими членами меншини — другорядна і наступає аж по тому, як кожний відосібнився, тому, в великій мірі, це збіжність у розбіжності".
- Автор користується парадоксами, вводить нас у історичні розвідки. В усіх його роботах одне залишається незмінним — намагання піднести нас на якісно новий рівень розуміння проблеми. Що неможливо без переосмислення припущень, які стали в основі формування нашої парадигми, і саме в яких часом і криється корінь нашої сліпоти, коли зрештою необхідно заглибитись або подивитись збоку на ті речі, які нам здаються однозначними. На підтвердження, ще раз слово авторові, людині, яка має спроможність глянути на світ візійним оком:
- "Дивуватися, подивляти — це початок розуміння. Це розвага і розкіш, властиві інтелектуалові. Його професійна риса — дивитися на світ розплющеними в подиві очима. Все на світі дивне й чудове для широко відкритих зіниць. Дивуватися — це насолода, що не дана футболістові, а натомість веде інтелектуала через світ у безнастаннім охмелінні візіонера. Його властивість — це здивовані очі. Тому античні народи надали Мінерві сову, птаха із завжди засліпленими очима".
-
ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ: «БЕЗХРЕБЕТНА ІСПАНІЯ» 1
Деякі історичні зауваги
ПОЄДНАННЯ ТА РОЗПАД
Гадаю, не зайве було б задля внеску у вирішення політичних проблем дещо дистанціюватися від них, розташувавши їх в історичній перспективі. З цього уявного віддалення факти немов увиразнюються і несамохіть прибирають постави, в якій краще проявляється їх глибинна суть.
Це, скоріше, історична, а не політична розвідка. Викладені тут міркування про суспільні групи і тенденції іспанської сьогочасності не повинні сприйматись як войовничі позиції. Вони більше позначені доброзичливим спогляданням національного чину й направлені чисто теоретичним, а відтак не наступальним, прагненням.
У «Римській історії» Моммзена є, серед багатьох інших, один дуже важливий момент, коли автор після певних підготовчих розділів починає оповідь про долю Риму. Ряснотою історичних відомостей римський народ являє собою унікальний випадок; це єдиний народ, який розгортає перед нашим зором повний цикл свого життя. Ми можемо навіч спостерігати його народини і його згасання. Щодо інших народів дійство є фрагментарним: ми або не бачили їхнього поставання, або ще не бачили їхнього занепаду. Отже, Рим є єдиною знаною нам завершеною траєкторією національного організму. Наші очі можуть супроводити жорстоку римську квадригу в її славетній експансії на обширах ойкумени, а потім спинитись на руїнах, які, попри свою велич, не перестають ними бути. З цього випливає, що на разі можна реконструювати тільки одну історію в чітко науковому розумінні слова — історію Риму. Видатним архітектором цієї будівлі був Моммзен.
Тож повернімось до того важливого моменту, коли Моммзен розпочинає оповідь про мінливість долі цього взірцевого народу. Перед аркушем чистого паперу з пером у руці Моммзен зосереджується, добираючи першу фразу, початковий такт своєї геркулесової симфонії. Стрімкою й строкатою процесією проходять перед його поглядом римські події. Немов в агонії постає перед ним усе життя вмирущого. Моммзен, перейнявшись життям латинської імперії більше за будь-якого римлянина, ще раз переглядає запаморочливу драматичну кінострічку. Все те багатство його відчуттів утілюється в узагальнення. Соковите перо бігає по аркушу паперу, виводячи ці слова: «Історія будь-якої нації, а надто нації латинської,— це розлога система поєднання»2.
Ця фраза являє собою принцип такої ж ваги для історії, як для фізики ось цей: фізична реальність полягає, врешті-решт, у рівняннях рухів. Хоча тепло, світло та опір у природі позірно непорушні, насправді вони рухомі. Ми розуміємо чи пояснюємо якийсь феномен, коли виявляємо його прихований вираз, формулу його руху.
Якщо роль, котру у фізиці відіграє рух, в історії належить процесам поєднання, то все залежатиме від чіткості самого поняття поєднання.
Аж тут ми стикаємося з помилковим і вельми поширеним уявленням про формування народу як про зростання через розширення початкового ядра. Ця помилка походить з іншої, ще давнішої, яка вбачає походження політичного суспільства, держави в розширенні родини. Ідея, що родина є соціальним осередком, а держава — немов зросла родина, стає на заваді розвиткові історичної науки, соціології, політики та багатьох інших дисциплін3.
| |
 |
|
Історія нації — це не тільки історія її творчого і висхідного періоду; це також історія її занепаду. І якщо перша полягає в поєднанні, то друга — в зворотному процесі. Історія занепаду нації — це історія обширної дезінтеграції.
|
Ні, історичне поєднання — це не розширення початкового ядра. Згадайте, до речі, основні етапи еволюції Риму. Спершу Рим був общиною, що осіла на горі Палатін та сімох прилеглих пагорбах. Це Палатінський Рим, Septimontium, або Нагірний Рим. Згодом цей Рим з'єднується з поблизькою общиною на пагорбі Квірінал. Звідтоді маємо два Рима — нагірний і пагорбковий. Вже цей перший епізод римського поєднання спростовує образ розширення. Цілісний Рим є не розширенням Палатінського Риму, а поєднанням двох різних спільностей у вищу єдність.
Цей Палатіно-квірінальний Рим існує серед багатьох інших аналогічних поселень тієї ж латинської раси, не маючи з ними жодного політичного зв'язку. Ідентичність раси не доконче веде до поєднання в один національний організм, хоча подеколи сприяє цьому процесові й полегшує його. Рим мусив підкорити общини латинян — своїх расових побратимів — тими ж методами, яких століття по тому вживає для інтеграції в Імперію таких відмінних від себе людностей, як кельтоібери і галли, германці і греки, скити і сірійці. Невірно, що національна єдність засновується на єдності крові, і навпаки. Расова відмінність, що не виключає історичного поєднання, підкреслює специфіку генези кожної великої держави.
Річ у тім, що Рим вимушує своїх побратимів з Лацію до утворення соціального тіла, унітарного об'єднання, яке було foedus latinum, латинською федерацією, Другим етапом поступального об'єднання.
Наступним кроком було упокорення етрусків і самнітів — двох людностей відмінної раси, що заселяли пограниччя латинської території. Доконавши цього, італійський світ стає історично органічною єдністю. Трохи згодом решта знаного нами людства у швидкому прекрасному крещендо прилучається до італійського тулуба, утворюючи велетенську структуру Імперії. Цей останній етап можна назвати колонізацією.
Отже, стадії єднального процесу утворюють досконалу висхідну лінію — первісний Рим, двійчастий Рим, латинська федерація, італійська єдність, колоніальна Імперія. Цієї схеми доволі, щоб продемонструвати нам, що історичне поєднання не є розширенням початкового ядра, а скоріше організацією багатьох уже існуючих соціальних об'єднань в нову структуру. Початкове ядро ані поглинає підкорювані народи, ані нищить характер їх життьових єдностей, що вони мали до того. Рим підкорює Галлію, але це аж ніяк не означає, що галли перестають почувати себе відмінною від Риму соціальною сутністю і що вони розчиняються в гігантській однорідній масі, названій Римською імперією. Ні, галльська єдність існує й надалі, але вже як складова частина більшого. Сам Рим, початкове ядро поєднання, є в цьому колосальному організмі частиною, котра користається привілейованим становищем як головний чинник цілісності.
Надзвичайно затемнює історію припущення, що після формування вищої національної єдності з нижчих ядер, вони перестають існувати як активно відмінні елементи. З цієї помилкової думки випливає, приміром, що Арагон, Каталонія та Країна Басків, приєднані Кастілією, втрачають свої відмінності. Нічого подібного! Підкорення, уніфікація, поєднання не означає загибелі спільнот як таких; властива їм, хоча й притлумлена, сила незалежності триває; відцентрова сила стримується центральною енергією, яка змушує їх жити як частини загального, а не окремішньо. Досить того, що центральна, будівнича сила нації — Рим в Імперії, Кастілія в Іспанії, Іль-де-Франс у Франції — зменшується, тим самим автоматично підживлюючи сепаратистську енергію прилучених спільнот.
Але фраза Моммзена не вповні завершена. Історія нації — це не тільки історія її творчого і висхідного періоду; це також історія її занепаду. І якщо перша полягає в поєднанні, то друга — в зворотному процесі. Історія занепаду нації — це історія обширної дезінтеграції.
Тож треба взяти за звичку розуміти будь-яку національну єдність не тільки як інертне спільне життя, а як динамічну систему. Для її підтримання центральна влада є такою ж суттєвою силою, як і сила розпорошення. Вага стелі, що давить на пілястри, не менш суттєва для будівлі, ніж протидія пілястрів, що тримають стелю.
Втома якогось органу на перший погляд видається звичайнісіньким нездужанням. Либонь, ми думаємо, що при ідеальному здоров'ї втомі немає місця. Втім, фізіологія твердить, що без мінімуму втоми орган атрофується. Для нормального функціонування він має одержувати подразнення, стомлюватись, а відтак — підживлюватись. Орган мусить раз у раз одержувати незначні поранення, які б підтримували його в стані бадьорості. Ці незначні поранення названо «функціональними стимулами». Без них організм не годен функціонувати і жити.
Точнісінько так уніфікаторська, центральна, тоталітарна енергія — хоч як її назвати,— щоб не ослабнути, потребує протидіючої сили — сили розпорошення, відцентрового, незнищенного імпульсу спільнот. Без цього стимулятора зв'язок атрофується, національна єдність зазнає розкладу, частини розпадаються, існуючи нарізно і повертаючись до окремішнього життя як незалежні величини.
СИЛА НАЦІОНАЛІЗАЦІЇ
Творча сила націй — це quid divinum, геній або хист, такий же своєрідний, як Поезія, Музика та релігійність. Народи великого інтелекту позбавлені цієї риси, натомість її доволі мають народи, невдатні до наукової праці та творчості. Афіни, попри свій гострий розум, не зуміли націоналізувати Середземноморський схід; тим часом Рим і Кастілія, небагаті на інтелект, створили дві величезні національні структури.
|
У всякому справжньому поєднанні сила має додатній характер; реальна потуга завжди полягає в національній догмі, привабливому проекті спільного життя.
|
|
|
|
Не зайве було б детальніше розглянути риси цього націоналізаторського хисту. Та на часі досить зазначити імперативність цього хисту. Він не вимагає теоретичного знання і багатої уяви, глибокої й заразливої емоційності на зразок релігійності. Це вміння хотіти і вміння повелівати.
Отже, повелівати — це не просто переконування чи, навпаки, принука, а дивовижне поєднання одного й другого. Моральне вщеплювання і матеріальна принука глибоко закорінені в кожному акті панування. На превеликий жаль, я не поділяю антипатії сучасного пацифізму до насильства; без нього не було б нічого з того, що ми найбільше цінуємо в минулому, а якщо його вилучити з майбутнього, то годі уявити, який безлад запанує в світі. Втім, ясна річ, шляхом самого насильства ніколи не було зроблено нічого, що не заслуговувало б жалю.
Силоміць утворені псевдооб'єднання — недовгочасні, і зникають, не залишивши в історії помітного сліду. Хіба не впадає у вічі різниця між цими ефемерними конгломератами народів та справжніми, змістовними поєднаннями? Порівняйте страхітливі монгольські імперії Чінгісхана або Тимура із Стародавнім Римом і сучасними націями Заходу. В ієрархії насильства постать Чінгісхана є неперевершеною. Хто такі Александр, Цезар чи Наполеон у порівнянні з пекельним генієм, надлюдиною-кочівником, упокорювачем півсвіту, котрий промандрував із своєю степовою юртою з Далекого Сходу до твердинь Кавказу? Порівняно з Іваном Грозним, який не вмів читати й писати, не визнавав ніяких релігій і цурався всяких ідей, Александр, Цезар, Наполеон є носіями ідеї Salvation Army. Імперія монголів триває за життя коваля, котрий викував її крицею свого меча; витвір Цезаря, навпаки, тривав століття і прогучав відлунням у тисячоліттях.
У всякому справжньому поєднанні сила має додатній характер; реальна потуга завжди полягає в національній догмі, привабливому проекті спільного життя. Відкинемо будь-яку статичну інтерпретацію спільного національного життя і спробуємо витлумачити його динамічно. Просто так собі люди гуртом не живуть; такий зв'язок a priori існує тільки в родині. Спільноти, що входять до держави, живуть разом задля чогось; це спільність намірів, прагнень, великого пожитку. Гуртом живуть не для того, аби бути вкупі, а щоб робити щось укупі. Коли Рим підкорює довколишні народи не самими легіонами, вони почувають себе прищепленими до латинського дерева і плекають певні надії. Рим був для них, мов якесь велике життєдайне підприємство, де всі можуть співпрацювати. Рим був проектом всесвітньої організації, вищою правовою традицією, досконалим урядуванням, скарбницею одержаних від Греції ідей, які додавали життю великосвітськості, святечності та досконаліших утіх. Того дня, коли Рим перестав бути прекрасним завтра, Імперія розпалась.
Учора, минулий час, традиція не є вирішальним чинником для нації. Ця помилка постає, як я вже зазначав, з пошуків кореня держави у сім'ї, родовій, пращурній спільноті, загалом у минулому. Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра.
Що стосується сили, то визначити її місію неважко. Хоч би яка глибока була історична доконечність союзу між двома народами, це заходить у суперечність з приватними інтересами, примхами, ницістю, пристрастями і, найбільше, загальними передсудами, що тримаються на поверхні непокірливої народної душі. Все це не витримує критики з погляду історії та цивілізації, суперечить природі людини і стає на шляху історії. Дійовим засобом проти цього є лиш сила — велика політична хірургія.
З висоти цих міркувань, немов з обсерваторії, поглянемо тепер з майже астрономічної перспективи у далечінь, на сьогодення Іспанії.
- 1 Переклав В'ячеслав Сахно.
- 2 У німецькому виданні мовиться не про «поєднання», а про "sinolkismo". Ідея та сама; sinolkismo — це буквально співіснування, об'єднання осель. Переглянувши французький переклад, Моммзен віддав перевагу менш специфічному слову.
- 3 У моїй ще не опублікованій студії — «Держава, молодь і карнавал» я розглядаю сучасний стан етнографічних досліджень про походження цивільного суспільства. Родина не могла бути зародком держави. В усіх розуміннях — геть навпаки: по-перше, вона є постдержавним утворенням, а по-друге, має характер реакції на державу.
Сторінка 1 2 3 4 >>>
Федір, kotne89@list.ru
власне мені дуже подобаються ідеї та думки викладені в даному тексті але я не докінця все зрозумів....
Антон, baraban@i.ua
Давно шукав цю книгу!! Просто супер, все як дві краплі води. ))
P.S. Дякую творцям проекту "Візія"!!
|
|
Версія для друку