Що не так з бізнес-школами?

Сьогодні закиди в адресу сучасної ділової освіти не рідкість. А Іцхак Адізес (Ichak Adizes), один із провідних фахівців світу в управлінський сфері, м’яко кажучи, налаштований дуже критично — він порівнює бізнес-школи із розсадниками малярійних комарів. Наскільки ж справедливою є така думка?

Іцхак Адізес (Ichak Adizes)

— Але що з цим не так? — можете запитати ви.

Метою бізнесу є прибутки, — таким є головний постулат економічної науки; цьому ж навчають і в бізнес-школах. Програми з теорії фінансів та мікроекономіки проповідують збільшення доходності акцій як найвищу ціль. У цьому плані курси маркетингу і навіть управління людськими ресурсами мало чим відрізняються. Отже, готовність, пропри все, боротися за прибутки є універсальною вимірювальною шкалою успіху.

Хоча де-не-де також можна побачити і курси з соціальної відповідальності. Щоправда вони виконують роль «фігового листка», котрий прикриває істинну мету програми, що обертається навколо різних іпостасей прибутку (домінування на ринку, розширення своєї частки на ньому тощо).

— Чому ж це погано? — А тому, що таким чином легітимізується жадібність.

Заробляння прибутку як найвища мета існування бізнесу виправдовує людську ненаситність; якби не це — прагнення прибутку не було б аж таким сильним.

— Ну і що? — скажете ви.

Щоб заробляти прибутки, компанії мусять вимислювати все нові та нові споживчі потреби. Інакше звідкіля ж в них з’являться надходження? Подивіться на різноманіття товарів, що пропонується в одному супермаркеті. Так, кількість м’яса просто вражає. Ще ніколи за всю історію людства рівень споживання м’яса на душу населення не сягав таких захмарних висот. А чи маєте ви поняття про те, якої шкоди це спричиняє довкіллю? Скільки води та земельних ресурсів потрібно для виробництва одного кілограма воловини? А як на рахунок забруднення водних ресурсів у наслідку зростання обсягів молочного виробництва?

Тож компанії багатіють — довкілля ж деградує. Рівень нашого життя йде вгору — а його якість невблаганно котиться вниз.

Щоб збільшувати прибутки, компанії шукають місця, де робоча сила найдешевша, таким чином створюючи безробіття в себе вдома.

Ми проповідуємо демократію, задля якої, жертвуючи життям власних дітей, несемо війни на далекі від нас землі. Насправді ж — це робиться для того, щоб просувати там все, що ми маємо, зокрема, і наші бізнес-школи, які навчають багато чого, крім того, як прищеплювати демократичні засади в управління корпорацією.

Представлення інтересів власників — це не демократія. Як, зрештою, і мовчазний персонал, котрий не має жодного впливу на те, хто ним керуватиме. Тому важко заперечувати реалії нашої управлінської освіти, яка навчає бачити найефективнішу управлінську модель у замаскованій під зичливість диктатурі.

Безупинний пошук суто економічних вигід впливає на поведінку найвищих керівників. Розрив у рівнях зарплати топів та пересічних працівників — найвищий з часів, коли у другій половині XIX-го століття засновники великих корпорацій почали накопичувати свої статки.

Таким чином, спочатку ми узаконюємо жадність, а потім засуджуємо її; живемо у суспільстві галопуючого споживання, котре без усякого жалю розбазарює природні та інші ресурси; співаємо демократії «Алілуя!», при цьому сприяємо, як можемо, повній її відсутності у корпоративному житті.

Загалом, я би сказав, що система в її сьогоднішній конфігурації, продукує неочікуваний і вкрай небажаний побічний ефект. Гонитва за прибутком як першочергова ціль — це руйнівна сила, що б’є і по нас, і особливо по майбутнім поколінням. Бізнес-школи нагадують болота, що пестують комарів, які розносять малярію.

Намагатися зробити бізнес-лідерів більш соціально відповідальними — все одно, що пливти назустріч цунамі. Рік наставляння стосовно того, що прибутки — найважливіша ціль плюс притаманне людині прагнення достатку — цього достатньо, аби будь-які спроби розвинути соціальну свідомість були б не більш дієвими, ніж лікування раку аспірином.

Теорія дуже гарно говорить про те, що керівництво компанії, приймаючи рішення, не повинно нехтувати ані інтересами громади та персоналу, ані потребою захисту довкілля.

На практиці ж все виглядає дещо інакше: якщо конкуренти покажуть кращий, ніж у вас фінансовий результат, то ваше «крісло» першого керівника може опинитися в небезпеці.

— А як бути з твердженнями стосовно того, що соціально свідомі корпорації більш прибуткові?

Можливо, так воно і є, але зверніть увагу на те, що прагнення прибутку як вимір виправданості таких зусиль є, власне, рушієм вияву соціальної свідомості.

— Втім, відповідальний бізнес все-таки займається філантропією, — можете заперечити ви.

На мою думку, є чимало іронії в тому, що Coca-Cola Company фінансує кафедру соціальної відповідальності у бізнес-школі. Адже цю компанію не дуже турбує те, які наслідки для здоров’я мільйонів людей має її перенасичений цукром продукт. Це ж саме стосується і McDonald’s, і Kentucky Fried Chicken (KFC).

Тож замість «фігових листків» нам потрібні нові теорії управління та економіки, у яких прибутки були б не самоціллю, а побічним продуктом досягнення не суто економічної, а більш гармонійної цілі.

Що ж, всім нам є над чим подумати.

За матеріалами "What is Wrong With Business Schools?", Dr. Ichak Adizes.