Міністерство фінансів створило об’ємний «надзвичайний фонд» на випадок банківських чи фондових криз, що дало йому змогу регулярно заявляти про свою готовність дати раду будь-якій надзвичайній ситуації. До речі, саме ці декларації викликали не менш регулярну критику з боку тих представників політичної еліти, які вірили у «вільну ринкову економіку» Чиказької школи й тому були переконані, що уряду не слід «втручатися» в дію ринкових сил. «А що робити з моральним ризиком?», — питали вони («моральний ризик» — це економічний термін зі страхової справи, яким позначають імовірність збільшення нерозсудливості у поведінці застрахованої особи внаслідок того, що вона впевнена в покритті своїх збитків страховкою). Тож коли в грудні 1998 року збанкрутував приватний банк середнього розміру, розхвалений Надзвичайний фонд Міністерства фінансів вирішив не втручатися. Натомість банк швидко опинився в руках Ради партійних підприємств Ґоміньдану. Ця Рада технічно є незалежною холдинговою структурою, тому формально вся ця справа виглядала проблемою приватного бізнесу; Тайвань часто вдається до такого роду хитрощів.
* * *
Тайвань — один з прикладів найбільш успішного економічного розвитку в історії. Менш ніж за чверть століття ця країна стала провідною торговою державою з промислово розвинутою економікою.Зараз вона набуває тих неоднозначних подвійних рис, які характерні для країн на самій вершині економічної ієрархії: відплив інвестицій із країни в пошуках дешевшої робочої сили та наплив нелегальних заробітчан-мігрантів, які шукають більших доходів.
* * *
Якщо Тайвань і Південну Корею в 1960х цілком слушно називали «експортними платформами», адже тоді вони купували виробниче обладнання і напівфабрикати, додавали подальшу обробку своєю дешевою робочою силою і пускали на експорт готові товари, то згодом ці країни перетворились на надзвичайно інтегровані економіки, які швидко перейшли до високооплачуваної діяльності у сфері високих технологій. Проведена ними індустріалізація була екстраординарно «стиснутою»: всього за 15 років ці дві країни досягли того ж, на що Японії знадобилось 25 років, а Великій Британії — понад пів століття. При цьому Республіка Корея наслідувала структурну трансформацію Тайваню «із затримкою у 8 років, і то виключно внаслідок різного рівня доходів» (Kim and Roemer, 1979, мова про період до 1975 року).
