Критика теорії «підривних інновацій»: що відповів Клейтон Крістенсен

Не дивно, що опублікована у New Yorker стаття гарвардського історика Джілл Лепор (Jill Lepore) пригорнула до себе неабияку увагу ділової спільноти. Адже у фокусі уваги її автора — критика однієї із найпопулярніших концепцій сучасного бізнесу.

Клейтон Крістенсен (Clayton Christensen)

Отже, як зауважує Лепор, з того часу армія Крістенсонових апологетів почала провіщати неминучість «підривів». «Ця теорія базується на глибинній тривозі, апокаліптичному страху глобального спустошення та хитких свідоцтвах», — пише вона, звинувачуючи автора «Дилеми інноватора» в науковій необ’єктивності (підборі прикладів, котрі б підтверджували його теорію), неправильному трактуванні фактів (деякі нібито «приречені» компанії продовжують демонструвати хороші результати) та в короткозорості (обминанні такого факту, як участь профспілок у падінні U.S. Steel). Також Лепор звертає увагу на те, що 2000-го, під час падіння Nasdaq, менеджер одного фінансового фонду, використавши теорію Крістенсена, втратив більше, ніж решта його колег.

Проте, напевно, найцікавішим у цій історії є те, як зреагував на критику сам Клейтон Крістенсен. Ось що він сказав у розмові з Businessweek.

Як Ви загалом оцінюєте статтю Джілл Лепор?

Впродовж більше ніж 20 років я намагався глибше зрозуміти цю насправді дуже корисну теорію та привнести до неї більше системності. Тому й зрадів, що такий авторитетний фахівець, як Лепор також до цього долучилася. Проте, вже читаючи перші сторінки, переконався, що йдеться про жонглювання терміном «підривна інновація» та його застосування до будь-якої ситуації, скажімо, до проектів, за які береться перший-ліпший підприємець або студент коледжу.

Але потім автор чомусь взагалі змінила тон та почала мене завзято дискредитувати. Втім, не в цьому справа. Найголовніше полягає у тому, що Джілл Лепор дуже грубо порушила всі засади написання наукової праці, таким чином зробивши те, в чому вона звинувачує мене. Адже у своїх публікаціях та книгах, які було видано після «Дилеми інноватора», я звертаюсь до кожного з питань (так, абсолютно до кожного!), які піднімає Лепор в намаганнях спростувати теорію «підриву». Будь вона справжнім науковцем, яким себе вважає, то напевно вивчила б ці праці.

Один із закидів, який робить Джілл Лепор у Вашу адресу, стосується компаній, які ви віднесли до категорії невдах. Деякі з цих гравців (а серед котрих них виробники дисководів, механічних екскаваторів та сталі), стикнувшись із «підривом», не зникли з ринку, а, навпаки, продовжили успішно функціонувати, а подеколи навіть залишилися ключовими гравцями.

У 1960-тих у Північній Америці було 316 універмагів на кшталт Macy’s. Потім, починаючи 1962-го року, на ринку стали з’являтися дисконтні мережі, такі як Korvettes, Kmart, Woolco Target та Walmart. Вони здійснили «підрив», бо, щоб з ними конкурувати, мережам універмагів потрібно було б виходити в нижній ціновий сегмент та вести конкуренцію в площині дисконтних цін, що призвело б до суттєвого зниження їхньої прибутковості. Тому ці гравці були змушені сконцентруватися на преміум-сегменті — позбуватися низькоприбуткових товарів тривалого користування та зайнятися продажем готового одягу та косметики, де маржа була вищою. А тепер пригадаємо — скільки це тривало? Цілих 52 роки! Тож «підрив» не відбувається за один день. Зараз у Північній Америці десь шість чи вісім традиційних мереж універмагів. Скажімо, так — менше 10-ти. А Walmart зараз доволі потужна компанія — і Target аж ніяк не маленька фірма. А Macy’s все ще існує і досить таки успішно. Отже, чи відбувся «підпив» у роздрібній галузі? Чи є єдина правильна відповідь на такі запитання? Дехто вважає, що є. Хотів би я, щоб так воно було!

За матеріалами "Clayton Christensen Responds to New Yorker Takedown of 'Disruptive Innovation'", Businessweek.