Чому так важко просити по допомогу
Назва нової книги Хайді Грант (Heidi Grant) «Reinforcements: How to Get People to Help You» («Ефект підкріплення: як отримати допомогу від інших»)1 виглядає оманливо простою. Здавалося б, звернення по допомогу — найприродніша людська дія. Проте роблячи це, ми наражаємося на неабиякий стрес.
Психолог Стенлі Мілгрем (Stanley Milgram) — відомий своїми експериментами, які показали, що переважна більшість людей готові, підкоряючись наказам, вчиняти жорстокість по відношенню до ближнього, якщо відповідальність за це несе той, хто їх віддає — зацікавився таким психологічним феноменом як звернення по допомогу ще у 1970-тих. Вислухавши нарікання своєї матері на те, що ніхто в метро не поступився їй місцем, Мілгрем відправив туди групу своїх студентів, поставивши перед ними завдання — просити пасажирів дати їм можливість сісти. Хайді Грант так описує результати цього експерименту:
«Хорошою новиною було те, що 68% людей охоче відгукнулися на прохання та поступилися місцем. Поганою — те, що для студентів участь у досліді стала одним із найгірших, найбільш травматичних переживань, серед усіх, яких вони зазнавали у своєму житті».
Студенти буквально відчували фізичну нудоту, а один із них настільки зблід, що перелякав пасажира, котрий щойно піднявся зі свого місця, і той кинувся допомагати майже зомлілому хлопцеві сісти. Але переконати Мілгрема було не так легко. Скептично сприйнявши розповіді студентів, він вирушив у метро сам. І ось яким був результат:
«Мене приголомшило те, що я мусів поводити себе так, аби виправдати своє прохання. Було відчуття мовби голова застрягла десь між колін, а обличчя почало розжарюватися, як на пательні. Це не була гра. Мені насправді здавалося, що я ось-ось маю зникнути з цього світу».
Чому ж просити по допомогу настільки складно? Справа в тому, що наш мозок реєструє соціальний біль так само, як і біль фізичний. А загроза відмови, непевність результату і сам факт звернення по допомогу породжують страх перед тим, що нас сприйматимуть як безпорадних і тому менш бажаних в нашому оточенні, а якщо прохання стосується роботи — як некомпетентних. Щоб протистояти такому сприйняттю, ми маємо усвідомити: в основному люди охоче виявляють готовність допомагати, а деяких ваше прохання може навіть по-справжньому ощасливити. Більше того, за словами автора:
«Є підстави стверджувати, що не звертаючись по допомогу, ми виявляємо егоїзм, тому що таким чином позбавляємо інших дуже дієвого засобу покращити своє душевне благополуччя».
Також ніхто не хоче виглядати в очах інших людиною, яка не хоче або не може допомагати. Тому якщо хтось вже відмовив вам у допомозі, швидше за все, він не зробить це вдруге. А індивід, котрий робив нам якусь послугу раніше, з більшою ймовірністю зробить це знов. Щоб уникнути когнітивного дисонансу, спричиненого непослідовністю своїх дій, «задовольнивши перше прохання, люди вкладатимуть у надання допомоги все більше зусиль та подеколи робитимуть це в незвичний, неочікуваний спосіб». Хоча такою нашою схильністю можна маніпулювати або ґрунтувати на ній тактику недобросовісного продажу, в цілому ми схильні допомагати одне одному набагато більше, ніж нам здається, і це можна використовувати для закріплення позитивної соціальної поведінки.
Грант звертається до слів педагога, проповідника та автора Фреда Роджерса (Fred Rogers), який пригадуючи своє дитинство, сказав: «Коли я бачив по телебаченню речі, які мене жахали, мама казала мені: "Шукай тих, хто готовий допомагати; якщо такі люди є — є і надія"».
Важливо й те, що допомога — це досить суттєвий чинник формування міжособистісних стосунків. Допомагаючи комусь, ви навряд чи думатимете про цю людину погано, навпаки вона зросте у ваших очах. Коли в 1730-тих Бенджамін Франклін попросив свого політичного опонента позичити йому одну рідку книгу, він здобув не лише прихильника, але й друга на все життя.
У будь-якому разі, якщо ви хочете, щоб вам допомогли — потрібно говорити про це, — наставляє нас автор. Зрештою, всі ми дуже зайняті й тому можемо не помітити, що ви стикнулися з якимись проблемами. А в сучасного робочому середовищі звертання по допомогу стає простою необхідністю.
«Попри те, що сама ідея попросити хоча б про незначну допомогу, змушує нас відчувати себе страшенно незручно, зараз більше, ніж будь-коли, ми покладаємося на співпрацю та підтримку інших, — пише автор, додаючи, що «ніхто не працює у вакуумі, і неважливо, де ви знаходитеся: на позиції нижчого рівня або в директорському кабінеті».
Міжфункціональні команди, управління проектами в стилі agile, нові організаційні форми, які зводять кількість ієрархічних щаблів до мінімуму, — все це змушує нас тісніше взаємодіяти одне з одним і тому ми мусимо «переступати через себе та практично безперервно просити когось по допомогу». «А якщо ви лідер — то маєте продумати, як стимулювати організаційну поведінку, націлену на надання допомоги та взаємну підтримку, — адже в цьому й полягає сутність сучасного менеджменту», — зазначає Хайді Грант.
За матеріалами strategy+business.
1 Книга увійшла до переліку «Найкращі бізнес-книги 2018-го року», категорія «Менеджмент», за версією strategy+business.
|
